Вікторія Науменко (далі В.Н.): Сьогодні у нас 3 серпня 2016-го року. Ми знаходимося в селі Гнідин у… Представтесь, будь ласка.

Микола Босий (далі М.Б.): Командир 731-го батальйону Чорнобильського, перший командир Микола Федотович Босий, полковник.

В.Н.: Добре, я Вікторія… так, я Вікторія Науменко, ми проводимо тут інтерв’ю. Ну, і давайте почнемо от з такого загального питання: розкажіть, будь ласка, історію свого життя. Все, що вважаєте за потрібне.

М.Б.: Народився я тут, у Гнідині. Це моя Батьківщина тут, от. Закінчив Харківське танкове училище після школи гнідинської. Служив в збройних силах Радянського Союзу на должностях від командира взводу до командира полку. Останні… з 1970-го року був переведений до міста Києва і служив у полку цивільної оборони міста Києва на должностях командира механізованого батальйону, і потім начальника радіаційно-хімічної розвідки полку. В 1986-му році був призначений командиром спецзагону, який був приписаний до Чорнобильської станції на випадок внештатних ситуацій виникнення. І з 26-го квітня, після вибуху на станції, от, в’їхав з отрядом туди, з тим отрядом туди для виконання своїх обов’язків по службі, от. З час… в 1987-му році, після закінчення служби в армії, пішов на пенсію. Сейчас проживаю в селі Гнідин, відпочиваю на заслуженому відпочинку, от.

В.Н.: Угу, добре. Ну і давайте тоді перейдемо дальше, до Чорнобильських подій. Як Ви взагалі дізналися про аварію?

М.Б.: 1986-й рік, субота. В полку гражданської оборони, де я служив, торжествєнна вечірня перевірка, такі були там, от. Провели торжествєнну перевірку, заспівали гімн Радянського Союзу і розійшлися по своїм оселям. В 3 години приблизно получаю обращєніє, що прибути до полку по тривозі. Прибувши до полку, мій загін, уже який був сформований, який був, уже вистроївся в колону для слідування в Чорнобиль. Ніхто нічого не знав, що там твориться, де що… Ну, яка-то там внештатна ситуація, яка-то аварія. І где-то в 4 годині 26-го квітня ми убули у Чорнобиль.

10 годин прибули ми десь в районі Прип’яті, де нас зустрів начальник гражданської оборони України генерал-лейтенант Бондарчук і колоною привів до самої станції. Був… в отряді був взвод розвідки, який вів радіаційно-хімічну розвідку і на маршруті. І коли ми під’їхали до Прип’яті, то він докладує… і мій командир полку, який був, от очолив цей, цю колону, що рівні радіації на окремих участках до 200 рентген. І коли він заїхав на станцію для уточнення рівня радіації, то там біля столової рівень радіації був 2080 рентген на годину. Це взбудоражило все командування, яке там було на той час. От.

Ну, далі, після цього мені була поставлена задача провести розвідку міста Прип’яті: опрєділити напрямок руху, значить, радіоактивного сліду, куди він пішов і визначитись, які рівні радіації, де, в яких районах буде… були вони. Район був, Прип’ять було поділено на 5 районів і в кожному районі працювало развєд. отдєленіє на машині ГАЗ-69 «Ольха». Ну, при перших розвідках рівні радіації були невисокі. Десь примєрно від 0,14 до 0,35, а на окремих участках і до рентгенів уже цілих. Ну, це показувало, що очагове ураження по території. По проведенні 2-го етапу розвідки, 1-й і 2-й етапи розвідки було ясно, що слід пішов на північний захід, туди, на Швейцарію, на Фінляндію, на Швецію, на Францію, у тому напрямку. Ну, це було доложено і доложено керівництву про рівні радіації на станції. Так от, можна сказати, почалася незрозуміла… незрозумілий ділення командного составу, всіх. Управління на той час було в двох варіантах. Перший варіант, який по закону й положено було це на Брюханові, начальнику станції. Другий варіант очолив партійний керівник Маломуж, 3-й секретар Київського обкому партії, от, до якого сходилися усі дані. І що тут характерно, що ці дані набагацько знижувалися фактично, фактично. Що після тоді, конечно, зіграло це дуже нехорошу роль. А в чому воно заключалося – що коли заказували роботи в Германії, в Японії для того, щоб очистку робити, то дані давалися одні, а фактично вони були в сотні разів сильніші.

В.Н.: Це менше надавали…

М.Б.: І ці роботи, вони зразу ж «погоріли». Значить, їх прийшлося заміняти солдатським трудом, солдатськими лопатами. Це було, ну, надзвичайно така, ну, можна сказати, нісенітниця. Так, 28-го числа мені було вручено, вірніше 28-го, а 29-го числа вручений спеціальний 731-й спеціальний батальйон для командування. Приглушіть…

В.Н.: Зараз.

<зупинка запису>

В.Н.: Продовжуємо.

М.Б.: 29-го числа, в 10 часов ранку мені був вручений 731-й окремий батальйон спеціального захисту, який сформований був у полку гражданської оборони міста Києва і маршем 29-го числа сосредоточився у районі Лєльова. Лєльова – це що за 4,5 км від самої станції. Значить, тоді вже було відомо, що з зони небезпеки номер 3 – 10 км, зона небезпеки номер 2 – 20 км і полоса відчуження, зона небезпеки номер 3 – 30 км. Рівні радіації на внєшній стороні 1-ї зони, от, було десь 0,4 рентгени, на внутрішній – 40 рентген. В зоні небезпеки номер 2 – 40 і до зони небезпеки номер 3 – до 400 рентген на окремих участках. Тому що забруднення радіоактивне було очаговим характером, мало очаговий характер. Вот в цьому районі 29-го числа я прийняв батальйон 731-й в кількості – 353 бійці, я, командир батальйону штатний, кадровий офіцер і начальник штабу Сєрьожа Волков, капітан, тоже штатний офіцер, начальник штабу. Всі остальні були з приписного состава. Ну, якщо порівняти, то батальйон первоначально був на рівні, як у війну штрафбатальйони були організовані. То єсть, він ніяких прав не мав, тільки обов’язки. Йому було об’явлено воєнне положення, от. І діять по законах воєнного врємєні потрібно було. Основна задача – забезпечити завантаження гелікоптерів, котрі скидали груз, який ми грузили в реактор сам для того, щоб його закрити ззовні. В реакторі в цей час було, коли після вибуху викиди в атмосферу приблизно по даним розвідки і керівництва приблизно 12 млн. кюрі на добу. Що це значить? – Якщо 5 млн. кюрі попаде на гектар, то там уже проживать неможливо. Ось ці, ось можлива ця вся пилюка, яка роками накоплювалася в самому реакторі, в атмосферу і почала покривати території, які за вітром.

Ну, раз було об’явлено воєнне положення, то і дії мої, як командира, було по воєнному положенію, по відношенню до особистого состава. Тому питання забезпечення повної загрузки гелікоптерів це було питанням номер 1 і воно виконувалося без всяких проволочок і без всяких… потому що не допускалося ніяких інших, от… Само важко було, конечно, в перші 2 дні – 29-го і 30-го, коли люди без сну формувалися в Києві. А формування було специфічне. Виловлювали громадян на робочих місцях, на вокзалах, в гуртожитках, вручалися мобільні прєдпісанія і по мобілізації приймалися ці… привозилися в полк громадянської оборони, переодягалися і наспіх, і без всякої підготовки, без нічого на машини і…

В.Н.: У зону…

М.Б.: Що значить за 20 годин сформувати батальйон, коли по мобільному плану йому положено 10 діб для того, щоб воно, він був боєспособний, от. Ось тут єсть (розгортає папери) на цій карті його состав, цього батальйону. Він состоїть із 3-4 рот, бойових рот: медицинська, спецобробки, аварійно-спасатєльная і…

В.Н.: Обеззаражування.

М.Б.: Обеззаражування. Спеціальні були підрозділи, які необхідні… спеціальної підготовки. В даному ж випадку просто людей собрали для того, щоб зробити з них погрузочну команду. Чому так прийнято було рішення? А урядова комісія, коли віддала розпорядження начальнику оперативної групи збройних сил, вірніше Київського воєнного округу генералу-лейтенанту Іванову, щоб той підготовив команду для загрузки вертольотів, він, в свою чергу, віддав розпорядження начальнику… зам командуючого по цивільній обороні Київського округу генерал-майору Суятіну. А у генерал-майора Суятіна в розпорядженні було всього на всього 3 полки. І вони полукадріровані: Київський полк, полк в Мерефі і полк в Верховцево, от. В Мерефі учбовий полк, Київський полк по тривозі був майже 80% виведений уже в район Чорнобиля, в составі отряда, а ті полки далеко, під Харковом і в Верховцево.

То прийнято було рішення по воєнному врємєні сформувати батальйон, який формується тільки на случай війни. Ну, і нумерація його була під назвою «Польова пошта» 50936. Ну, це одне питання. Друге питання – чому цей батальйон необхідно було? – Тому що підрозділи громадянської оборони, які були на станції, які були в Україні взагалі, вони не спрацювали. На станції вони були 27-го числа вивезені в різні місця України, так як евакуація була. А їх необхідно було замінити. 27-го числа і 28-го числа перші спроби заглушити з воздуху реактор були… Водою заливали, з сипучих контейнерів висипалися. Їх згрузили гражданські іменно, от. Одна команда була з Вишгорода, це я пам’ятаю. Але 28-го числа, коли перша розвідка хімічна побула на площадці, то люди ці відмовилися. Тому що вони під захистом профсоюзу не мали права там працювати, на цих рівнях радіації. Тому було і прийнято рішення бросити туди солдат. Но солдат… Не кожен командир бросить своїх солдат, а лучше всього жар загрібати чужими руками – є така пословиця. І тому було сформовано оцей 731-й батальйон, по такому принципу, як було у війну, я вам казав. Факт того, що після, попозже, вже коли ми виконали цю задачу, з честю виконали задачу, яка була поставлена, відправили людей по домівках, вийшов закон в 1991-му році про статус. І от коли начали ми розбиратися, як, до якого ж статусу віднести наш батальйон 731-й, то, оказується, що його ніде, ні в одних документах не проходить. Полк гражданської оборони, який повинен був іздать наказ на формування, такого наказу не іздав, от. Оперативна група, яка віддавала розпорядження на роботи по загрузкє вертольотів, в своїх документах ніде не відображала про цей батальйон. Так що він невідомо до якої частини відноситься – ілі до радянської армії, ілі до гражданської оборони, ілі може ще до якоїсь. Ніде він як самостоятельна одиниця, непонятно якого зразку. І до 2003-го року нам прийшлося вести боротьбу для того, щоб хоть як-небудь визнали іменно існування цього батальйону. Но откуда він узявся – до сих пір ще неізвєстно. Хто, по яких документах його сформували… от, як…

В.Н.: Хто надав наказ, да, цей?

М.Б.: Хто отдав цей наказ. А так дуже просто, система-то позволяла це… Допустім, прийшла… формується повинно врємєно на основанії директиви міністерства генерального штабу Збройних Сил Радянського Союзу. Такої директиви не було. Була директива, но тільки вже на формування батальйону по мирному часу, по мирному часу. Вона 17-го числа травня місяця вийшла. А до цього часу состав 353 чоловіки моїх, коториє там, в етом районі нахваталися стільки, що вони зараз залишилось десь примєрно 89 чоловік в живих всього. Остальні нєпонятно де. Друге питання – коли начали ми розбиратися, откуда ж вони прибули, по воєнкоматах я начал писати запроси, даю по-фамільно, от у мене служили такі-то солдати з вашого батальйону – підтвердження ніякого не отримали, не получали. Получали фамілії, але зовсім вони не відносяться до ціх, тих… Получається, що люди нє учтєни билі ніким. Тобто, юридично цього батальйону не існувало. Также як не існувало юридично командира батальйону, потому що на мене теж приказу не було. Вся… нас спасло те, що я, як кадровий офіцер, в воєнних частях служив все життя на командних должностях, я знав, як вести документацію. Я вів свою документацію так, як положено, то єсть вів наказ. І от етот наказ спас, що в 2003-му році таки нас визнали. Но, а чи були об’явлено воєнне положення, чи ні, це ж теж документально должно буть підтверджено. Прийшлось мені їхати в Москву до… зустрічатися із Миколаєм Івановичем Рижковим самим,  це голова міністрів.

В.Н.: Це давно? Давно їздили в Москву?

М.Б.: Та, зараз тобі скажу. Ось ми з ним зустрічалися в його офісі, похожий? І коли я йому задав вопрос, чи було, допустім, для цього батальйону об’явлено якесь воєнне положення, він говорить: «А яка необхідність була?» Невеличка територія, її обезаражили, було прийняте рішення по її ліквідації. Яке воєнне положеніє? – ніякого.

В.Н.: Не об’явили.

М.Б.: А війська, бійці работали по 16 часов, представляєте? Необхідність була така. Що значить, допустім, вертоліт – що він із себе представляє? (розгортає газету) От, оце з газети «Красная Звєзда». Тоді був випуск, оце на погрузочній площадці. Це ж мої солдатікі отакі. от їх цепляють до такої кукли і ось вони, один вертоліт, другий – з другої площадки тоже так. І каждий дали, було напряженіє, каждиє 3 мінути должен бить взлетіть груз на етом самом, на…

В.Н.: А оце кукли готують, так?

М.Б.: Так, це кукли готують, от. По 2 тони, більше не можна, потому що парашути не видержували. А мішки з піском, еті самиє…

В.Н.: Свинець.

М.Б.: Болванки свинцеві, бору добавляли. Ну, повністю такі. А оте от перші ці ось фотографії оттуда ж.

В.Н.: А оригінали у вас є?

М.Б.: У?

В.Н.: У Вас є оригінал, чи де Ви взяли цю фотографію?

М.Б.: Я вже не пам’ятаю.

В.Н.: Не пам’ятаєте.

М.Б.: Но це, це моє, це мій оригінал. Це от… це от там же ж і Ігор, бачите ось ба…

В.Н.: Це Ігор?

М.Б.: Ото… похожий, чи ні?

В.Н.: (сміється) Та…

М.Б.: Не похожий… (сміється)

В.Н.: Кєпка… (сміється)

М.Б.: Так… суть, суть в чому. Оці палариси були ізготовлені за ніч 2 штуки на заводі «Ленінська кузня». Що планіровалося? Їх пльонку варить, варить пльонку, то потім цю пльонку відрами загружать у пожарні машини, а тоді через пожарні машини, через насоси покривати зданія, для того, щоб радіація не вилітала. Це уявляєш (сміється), це ж додумались. Так вони, от приїхали, ніхто їх не запускав, но занятія 2 суток проводили, їх як же це робити (сміється). Потому що самий настоящий абсурд.

В.Н.: Думали, що допоможуть, новації. А Ви з якого по яке число перебували?

М.Б.: З 26-го квітня по 29-те травня.

В.Н.: Ого, більше місяця.

М.Б.: Більше місяця.

В.Н.: А коли от Ви… коли Вас привезли до Прип’яті і Вам повідомили про аварію, Ви пам’ятаєте, що Ви тоді відчули? Ви зрозуміли оту всю небезпеку?

М.Б.: Я, особисто я знав, я розумів, що це таке.

В.Н.: Ви розуміли.

М.Б.: Я особисто. Но бійці не розуміли. Потому що не видно, воно ж не стріляє, радіації не видно. Обикновєнно так, тільки ж жарко. Але накопичення тоді, конечно, пішло оно бистро. І особенно солдатіки мої строчної служби, коли були в команді – вони дуже багацько перші опромінені були. Дуже великі проблеми. Я, правда, судьбу їх і не знаю. Всі фамілії в мене єсть тут, їх… рєбятами… Ну, а судьбу їх не знаю, от. До 15 числа це я командував 731-ю, а тоді на зміну мені прийшов полковник Мурацький, мій колега з полку гражданської оборони. Но мене ще залишили для того, щоб в курс дєла його ввести, я до 29-го числа. І притом я ще як начальник радіаційно-хімічної розвідки полку, як спеціаліст по цьому питанню, так ще я був залучений і в…

В.Н.: В штаб?

М.Б.: В червні місяці, червні… липні місяці на 9 суток ще опрєділяли там зону… зони ці зараженості і так…

В.Н.: Тобто Ви в червні ще раз Ви потрапили в ту зону…

М.Б.: Да… ще в зону потрапив. А тоді вже на пенсію пішов.

В.Н.: А от коли Ви приїхали до Прип’яті, які у Вас було враження від цього міста, от на той час?

М.Б.: На той час люди гуляли спокійно, машини еті самиє, військові мотаються по… на БТРах. Мої машини миють асфальт, еті самиє, АРСи. Свадьби гуляють, от. То єсть там озабоченості ніякої не було. Ну, це ж не було озабоченості з того, що були, не знали, що воно таке, і на них не було ніякого давлєнія. Тоді коли урядова комісія 27-го числа прибула на чолі із Борисом Євдокимовичем Щєрбіною, і коли він розібрався, що там твориться, так зразу команду Рижкову, що надо войськ побільше сюди, інакше плохо діло. Ну, і через те було прийнято рішення Ільясовим і його командою забрасувать з вертольотів, бо другим шляхом нельзя. Но, а для того, щоб забрасувать, надо ж ким-то загружать. І от перші, гражданська оборона кинула загружать, а там єсть профсоюз. Коли замір зробила там, і рівні радіації зробили, так вони відмовилися. Значить давай сюди тоді солдат. А солдат давать таких надо, щоб їх, ну, ніхто не думав, що вони вернуться оттуда, що їх можна було тоді списать. А списать як? Якщо документів нема, так і списувать не надо нічого. Так воно і було сплановано.

В.Н.: А якийсь захист… щось от… От коли уже створили батальйон, і Ви уже прийняли керівництво, так, Ви …

М.Б.: Так, я прийняв керівництво. Це не був не батальйон, а це була, ну як? Як кажуть «партизанська команда»: хто в шинелі, хто в солдатській шапці, хто в картузі, хто в сапогах, хто в штанях солдатських, хто в обикновєнних, хто в своїх чоботях. Потому що формування йшло на базі складів поточного довольствія, а в поточному довольствії солдат с 18-20 років, вони ж всі почти що одінакові. А тут призвали в войска і такі, і високі, і середні, і товсті. Так що ні в що було одіть. Це було… ну, самоє настояще позорище на тот... А потім же ж службу організовувати надо було. Зброї ніякої. Допустім, в наряді там положено ж мати штик-нож хотя би. Прийшлось кийки вирубать і з кийками.

В.Н.: А в нарядах стояли?

М.Б.: А як же! Ну, все ж як положено було.

В.Н.: А де поселили от, коли от до цієї зони прибули, де Вас поселили, де Ви жили, поки перебували у Чорнобильській зоні?

М.Б.: А це причорнобильська зона, значить, до 5-го числа поки йшла активна ця загрузка вертольотів і пока не закрили, ми жили в Лєльові, в палатках, в обикновенних палатках. Значить, в перший раз я зміг помить солдат тільки 3-го числа, 3-го травня. Це з 29-го. Представте, вони пилюки цієї стільки нахваталися і в шинелях, і в одежі, що вони самі були в мініреактори і самі випромінювали. Прибор як-таки підносиш до плечей, до шинелі, так воно аж свистить оце, от. Це в таких умовах їм прийшлося…

В.Н.: А Ви ставили перед керівництвом оці питання необхідності забезпечення водою, одягом, формою?

М.Б.: Такі вопроси не стояли навіть: ставить чи не ставить. Тоді виконувать задачу, єслі воєнне положення. Ви ж представляєте воєнноє поломеніє? Це вже опосля, опісля! А чого ж ти, допустимо, Іван Степанович, а чого ж ти не ставив? Кажу: Іван Степанович, якби Ви побули в моїх…

В.Н.: Умовах…

М.Б.: В моїх умовах, коли наді мной маса начальства, і при тому каждий боїться за свої штани, не за чужі, а за свої, то тоді таких вопросов не виникало у мене. Мені поставлена задача – забезпечить своєчасне завантаження вертольотів. А Антошкін, той, которий керував вертольотами цими, герой Радянського Союзу, опосля він отримав, то… Чуть яка-небудь не те… він, значить, це вони не зробили, не…

В.Н.: Не організували…

М.Б.: Не забезпечили, це вони не забезпечили. І получається так от, із чотирьох вогнів. Так що прийшлося там мені перенести даже мікроінфарктік невеличкий.

В.Н.: Та Ви що? Це після вже, да, оцих подій?

М.Б.: Ні, прямо там, на етом самом…

В.Н.: Прямо в Чорнобилі?

М.Б.: Прямо в Чорнобилі. Так.

В.Н.: А було взагалі якесь там медичне забезпечення? От тут є «медицинська рота»…

М.Б.: Да, медицинська рота була в мене. Ну, вона тільки з лічного складу состояла. І вже десь із 5-го числа, вєрнєє із 4-го числа всі вони були кинуті на загрузку, потому що 4-го числа поступив наказ, щоб одну роту, гдє-то в 70 чоловік отправить на вигрузку в Вільчу. Вагони прийшли із крошкою, так теж із батальйону прийшлось ету роту отправлять, а тут поповнить надо було ці погрузочні команди, так що всі подчистую. І от цілого підрозділу остався тільки хозвзвод, котрий кашу варив.

В.Н.: Ще й самі кашу варили?

М.Б.: Ну, конєчно, а як ще?

В.Н.: Не привозили їжу?

М.Б.: Откуда? Своя ж кухня, в батальйоні своя кухня була, вони ж… свій хозвзвод, котрий готував завтрак, ужин, обід. На площадку вивозили, в тій же радіації бійці прінімали. Вода там же, брали в етіх самих, не в водойомах, а в колодцях, а всі ж колодці вони забрали. Це було, ну, так як у війну.

В.Н.: Ну, а Ви тоді от розуміли, да, оцю небезпеку, чи от… оце… Чи вже після от того, після того, як Ви повернулися із Чорнобиля, Ви зрозуміли, наскільки це все небезпечно?

М.Б.: Я-то особисто, я як фахівець я знав, що тоді небезпечно, но самі бійці… бійці поузнавали тоді, коли вони повернулися… (розмовляє по телефону) Я весь во вніманії.

<зупинка запису>

М.Б.: Нашествіє спеціалістів по ізученію воздєйствія радіації, медиків, так що бійці, які попадали тільки в госпіталь, їх зразу в оборот брали, в основному медики для ізученія етого, от. І таке уже появилися перші дані по опроміненню, усі які рівні і так далі. Но все це трималось в секреті і ми до самого бійця це не доводилось, ні в якому разі.

В.Н.: А Вам повідомляли також, ні?

М.Б.: Абсолютно ні. Нєльзя ето, етот вопрос під страхом смерті.

В.Н.: А Вас якось, от в цей час, коли Ви там перебували, ну перевіряли якось медики, чи ні?

М.Б.: Не було коли там цим заніматися, абсолютно.

В.Н.: Не було.

М.Б.: Ви ж представте, з 5:30 люди на площадці і десь в 10, в 11 назад вертаються тільки – він «мертвий». І даже вечеряти іноді не хотіли рєбята. Хто падає, мертвецьки спить, ето язви, очі красні, здорові як у того кроликів, може коли бачили, такі, навикот. Десь на 4-ті сутки тільки вазелін медіки достали, так уже начали хоть трохи промазувати. А то ж жарища, пилюка ця радіаційна, вона страшна, от. Ви ж уявляєте, вертоліт коли зависає десь на 1,5 метра для того, щоб бойці поцепили оцю, цю куклу, то він каменюки от які як оце мій кулак підіймає і от так його робить. Це ж по цій всій пилюці, що от там работали, от. 3 площадки, на каждій площадці по 3 точки, де готовляться ці кукли. І от вертольоти вони ж безпреривно, безперервно кожну площадку. Там гул страшний був тут. А пилюка радіаційна ця донімала.

В.Н.: Ну, а окрім, дивіться, окрім того, що загружали оці вертольоти, вигружали техніку, ой, вигружали свинець, так, у Вільчі, іще на станцію також, так, посилали на якісь роботи?

М.Б.: Ну, це вже опосля, це вже коли заглушили. Основна задача було заглушить реактор, щоб він не викидав в атмосферу. Це була основна задача для батальйону. А потом уже пошлі роботи планові по ліквідації наслідків. Ми ж ліквідіровали саму аварію, потому що вона началася 26-го квітня і закінчилася 6 числа травня місяця, от коли закрили ми цей реактор, що він уже не викидав в атмосферу радіаційну пилюку.А тоді появилася ще одна неприятность, коли закрили ми, ето самоє, зверху оцими сипучими матеріалами, то внутрі начала підійматися температура, він перестав дихать. І дійшла вона до 2400 градусов, а 2773 градуси – це критична температура, при якій проходить водневий вибух, водородний вибух. І вот по висновкам спеціаліста Алігасова, академік Алігасов, що каже, якщо б оця температура достігла своєї межі і проізошол термоядерний вибух, то в радіусі 500 км все було б знищено в мить, це от Чорнобиля до Харкова, в радіусі 500 км. І стала задача, знизить температуру зразу ж. А як знизити температуру? Реактор сидить на барбаторі, на водяній що… і кажду добу 1,5 метра прогорало бетонної плити туди вниз.

В.Н.: Вниз…

М.Б.: Добралося до води – це, значить, почва для термоядерного вибуху. Тепер і рубашка для охлаждєнія реактора була заповнена водою, і то же саме, надо було його остюда убрать для того, щоб закачать жидкий азот туди, щоб знизити температуру, от. І ці вопроси надо було рішать срочно. І от Негатіна казала, дала таку інформацію, що де то 3 чоловіки, коториє от відкривали які-то шлюзи. Да, було таке, це одне із направленій, що, роботніки станції, надо було відкрити шлюзи, для того, щоб вода з барботера ушла і освободила місце. А для чого освободить місце? Для того, щоб етім… метростроївці-шахтери проложили тунель, провели туди провода.

В.Н.: Шланги?

М.Б.: Шланги і закачати туди бетон, щоб товща була… оце дніще не прогоріло. Оця була задача, було. А друге направлєніє було – откачать воду із самої рубашки, гарячу, десь до 80 градусів вона була. Цим вопросом занімалися мої бійці, в тому числі і Ніколай Бондарь. На чолі із Петром Петровичем Зборовським, командіром роти, ну, і він пожарнік сам був, от. От тоді проложили трубопровод, котрий, кстаті, привезли ми з полка гражданської оборони, там був трубопровід цей, от. І откачали цю воду, і закачали. Но спасло не ці меропріятія, а спасло те, що коли температура начала воздєйствовать на вот еті стєнки самого реактора, тобто ця маса, которая більше 5 000 тон провалилася вовнутрь, то осипалась. І начала плавитися. А раз начала плавитися, значить відбирати свою температуру начала. То єсть температура начала падать. Одноврємьонно образовувалася радіоактивна магма, яка заполняла всі приміщення, які були там под реактором. І оце спасло тоді вже, коли температура начала падати, коли температура стала управляємой, тоді вже вздохнули всі. І ето уже начали вопроси…

В.Н.: З полегшенням…

М.Б.: … рішать по ліквідації наслідків. А то не дай Бог би рвонуло, то представляєте, що було б?

В.Н.: А як от взагалі проходила от робота для Вас? Тобто Вас от щодня кудись визивали на якісь наради чи десь вот давали…

М.Б.: Уууффф…

В.Н.: От як це було організовано?

М.Б.: Очєнь, очєнь чітко було організовано. Значить, каждий вечір, десь у 18:00 це собірає керівник урядової комісії. То лі Щєрбіна, то лі Гусєв, хто в завісімості… це часа 2, значить, там накачку давать там.

В.Н.: А де, де збирав?

М.Б.: Ну, це в етом… сначала в Прип'яті, а потом в самому Чорнобилі, там, де вони базірувалися. Потім по етім самим, ну, я, допустім, за себе кажу. Значить, я їду на цю і слухаю там ото як на манівцях тут стояв ото, потому що то ж генерали там всі стояли, там для себе, а я ж як присутній тут, от. Потім собірав після цієї наради, це вже десь часов у 8, около в началі 9-го собірав начальників оперативної групи збройних сил Іванов. Всіх, тоже ж туди всіх, там же по раздєлєніям пішло там по своїм. Я тоже сюди вхожу. Після цього те ж саме повторяє, те ж саме – ставе задачі, що получив. Дальше йде Суятінов, уже начальник гражданської оборони. Я ж теж туди йду, це вже десь около 11 часов, десь до 12, а мої ж бійці ждуть, командири, в лагері. Бійці сплять, а командири ждуть. Я десь в 1:00 приїжджаю, допустім, у батальйон. Ну, що тут, як справи? Чі готові чи не готові завтра таких? Знаю, що завтра те ж саме буде, от, і десь часов до 3, це я вже тоді могу десь до 4, до 5 подрімати десь, сидячи (сміється) чи стоя там. Ну, надо же ж рішить було із пітанієм, надо рішить було вопроси із одежею, щоб як-нібудь поміняти, ну, багацько питань. І так кожен день, через те тяжелувато мені там прийшлось.

В.Н.: І звіти ж також Ви надавали, так чи ні?

М.Б.: У?

В.Н.: І звіти щодня Ви також надавали, чи ні?

М.Б.: Ну, конєчно, а як же? Звіти каждий день! При том дурнуваті звіти такі, що… ніякого відношення не мали.

В.Н.: Тобто?

М.Б.: Тобто, допустимо, по партійно-політичній роботі, яка робота провелася. Да яка ж робота проведеться, єслі люди на площадках тут, от. Там, що зроблено по культурно-масовим мєропріятіям. Ну що там, ну, кіно показували, чи не показували, потому що ніколи було дивитися (сміється).

В.Н.: І де?

М.Б.: І де? Ось такі вопроси. То це ж було 30 років назад, уже ж може ж і не помніть все.

В.Н.: Ну, да. А взагалі, а як от стосунки були у, ну, у батальйоні взагалі? Були якісь там конфлікти чи навпаки, якісь може…

М.Б.: Ні, ніяких конфліктів не було, там люди розуміли свою задачу. Оце, оце спасало. Спасало те, що не прості солдати, а еті самиє рєбята, уже коториє на гражданкє побували і чувствовалі, що воно таке. У кожного сім’ї, у кожного діти свої з’явилися. І вони представляли, що не дай Бог вони схибнуть, то сильно плохо буде для їхніх сімей. І через те ніяких не було распрів, ніяких не було жалоб. Як трудно не було, но всьо равно работали на ізмор, можно сказать.

В.Н.: А от в той час, як Ви працювали, Ви взагалі бачили там якихось жінок? Були якісь жіночі роботи, які виконували саме жінки?

М.Б.: В столових в основному.

В.Н.: В столових…

М.Б.: В столових в основному.

В.Н.: Це в Прип’яті і в Чорнобилі?

М.Б.: В Прип’яті і в Чорнобилі. Ми, до них ми не касалися. Це, ці люди, которі там були прикомандировані, то їх, конечно, безкоштовно кормили там кругом. Це єті, станціонщики, обслуговуючий персонал був там. Еті самиє, воєнторги заїжджали, тоже багацько там торгували, ну, було кому. Ну, до нас це не касалося все. До нас не… до нас туди ніхто не добирався по-перше, ето самоє, в Лєльов.

В.Н.: А от фактично було військове положення. А чи могли бійці якимось чином там поїхати до Києва? Чи було дезертирство? Чи такі, чи відлучення?

М.Б.: Було таке. Один случай був, не дезертирство, один случай – горілки напився. Так прийшлося визвати начальника цієї команди, а це була якраз Петро Петровича Мозговий, я його помню, бо зустрічався, із автопарку Укрзалізниці. Вот тут, на етот самий, так прийшлося визвать його, отдать цього хлопчину і він привіз іншого. Один случай був, да.

В.Н.: Це він, що дуже так напився, да?

М.Б.: Ну, так нє хорошо вів себе, прийшлось його 3-є суток об’явити і здати його там. Це один раз. А одного солдатика перевели – 57 років, він на пожарній машині. Так я прийняв рішення переодіти його в нову форму і отправити до бабки (сміється). Кажу: «Ми тут без тебе обійдемося тут» (сміється), да. Не знаю його дальше судьбу, но поїхав він додому.

В.Н.: Тобто мали дозвіл відкомандирувати назад?

М.Б.: Ну, я ж їх начальник там був, куди ж дінешся. Відповідальність як їх начальник я є. Права ж у мене деякі були на… притому по воєнному врємені солідні. Іноді приходилося жорстко поводиться, но без цього нельзя було. Для того, щоб отработали бійці 16 часов, їх надо було чим-то воодушевлять, воодушевлять – всякі вопроси єсть.

В.Н.: Ну, військовий стан і так, фактично…

М.Б.: Да, військовий стан. Ну, не приходилось, допустим, превишать свої повноваження, ілі що-небудь, ілі кричать багацько там іноді що. Все виконувалося чьотко, безропотно.

В.Н.: А як Ваша сім'я – знала, куди Вас відкомандували?

М.Б.: А спитайте (сміється)! Знали, знали, да.

В.Н.: Знали. Як вони до цього віднеслися?

М.Б.: А як вони можуть віднестися і жена офіцера до цього? Всю жизнь же ж под напряженієм под цім. Так що вона довольно виважено і спокійно віднеслась. А що в душі було, не знаю, но нормально.

В.Н.: А Ви могли листи писати, чи подзвонити додому?

М.Б.: Оттуда ні, не могли, тому що связь була перекрита вся, ніякої. Служба безпеки, настільки вона чітко сработала, що вот етот регіон був повністю заблокірован. Зв’язку ніякого, так ото тільки машини як приїжджають, так ото розказували, що… У полк машина могла приїжджати сюда, тогда особєнно медики часто їздили там за медикаментами. Потому що снабженіє ж тоже було з полка, так що то приходилося командировка так. Оттуда знали.

В.Н.: А Ваш батальйон допомагав в евакуації населення?

М.Б.: Да. Уже після цього, основну задачу ми як виконали, а тоді різні роботи виконували. Виконували: собак стріляли, потому що їх дуже багацько було, евакуацією займалися деякі часті, службу несли там патрульну, от, ґрунти копали лопатами, дезактивацію проводили ето… Тоже, сміх і гріх…

В.Н.: Потім куди ці ґрунти?

М.Б.: Перекопували як ото город.

В.Н.: А…

М.Б.: А тут сміх і гріх що, ото ж копають на подвір’ї де-небудь, а один ходить, етім самим міни шукає. «Найшов!» – які міни – горілку закопано! Там в селі там на похорон, на свадьбу горілку вижене і тоді ховає її десь в землю ето (сміється). Був такий случай, нікуди ж не ідуть, а хлопці п’яні єсть. Ну, откуда, ну откуда? Тоді уже аж потом призналися, що каже у каждого у флязі там водочка була.

В.Н.: Знайшли так, по дворах (сміється).

М.Б.: От по дворах (сміється)! І зразу ж куча туди ж еті. Були такі. Ну, це вже після того, як основну задачу виконали. Це вже ці роботи були, вони просто… ну, я не можу сказати, що вони були важні, но просто щоб зайняти чимсь людей. Імєнно батальйон оцей, потому що розформувать заміни ще нема, а без, а його одправить тоже нєльзя, потому що всяке може буть ще. А таку робочу силу, котора ніде не учтєна і її куди хочеш можна послати і не відповідати за це, це важливе мєроприятіє. Так що батальйон ото отак.

В.Н.: А от коли Ви повернулися… з Чорнобиля Ви до Києва, так, повернулися?

М.Б.: Да.

В.Н.: Чи було до Вас якесь особливе відношення от зі сторони колег, зі сторони сусідів, от що Ви побували от там?

М.Б.: Абсолютно ніяких. Обикновенно там, потому що з полка всі там почті побували. Єслі, допустім, на робочому місці. А де жив – там тоже в основному контингент людей цих воєнних.

В.Н.: Всі військові?

М.Б.: Всі. Так що… А на вулицю виходиш – на тобі ж не написано, що ти там чорнобилець, що ти… (сміється)

В.Н.: Ну да.

М.Б.: Так що з цим питанням спокійно все було.

В.Н.: А були якісь там от ситуації, які Вам дуже добре запам’яталися, от з періоду роботи?

М.Б.: Якого характеру?

В.Н.: А от якийсь от, що викликало у Вас найбільше вражень якихось, що от закарбувалося у пам’яті.

М.Б.: Ну, допустім, перше, всєгда ж по гражданській обороні там єсть план евакуації населення і забезпечення населення. І от коли це все вибухнуло, то на складах оказалося багацько средств захисту для населення. Це ж 50 000 тільки у Прип'яті, а потом… Ну, їм нікому ж не видали. А со складів надо було убрати. І привезли куда? До горсовєта цього, до цього зданія. Так там 5-етажні зданія і средств захисту – ОЗК – там тоже примєрно стільки ето на площадці вигружено. Кому? Ну, оказалося, що і я там попався, потому що в мене запасів було очень мало, от, средств захисту, так я одправив тоже свою машину со своїм командиром – то він пару машин привіз.

В.Н.: Це із Прип’яті чи…?

М.Б.: З Прип’яті в лагерь, так що срєдств захисту було нормально.

В.Н.: А що за срєдства захисту?

М.Б.: Костюми, чулки, перчатки, протівогази. Було, таку шкоду зробив. Но, Бог простить, навєрно. А куди воно ділося потім – неізвєстно, бо десь днів через 3 подчистую все було десь вимито. Ну, і людей же увезли 27-го числа всіх оттуда. То я не думаю, щоб ці срєдства защити поїхали за ними.

В.Н.: Думаю, ні.

М.Б.: Я теж думаю, що ні.

В.Н.: А скажіть, будь ласка, Ви після… ну, Ви ще у червні побували. А потім Ви ще коли-небудь їздили до Чорнобиля, до станції?

М.Б.: Декілька раз їздив і в составі… Уже після всього цього?

В.Н.: Да, да.

М.Б.: В составі делегації з Германії, 2 делегації возив по цим місцям там. Приймав участь у тому. Єсть у мене товариш, з котрим в Германію їздили – Наумов. Він сам кореспондент від міліції, хорошо організовував ці питання. Так він мене брав для того, щоб матеріалу багацько, у нього ж тільки охорона общєствєнного порядку і більш нічого. А я ж там присутній був по всіх етіх самих, закоулках, де служив, да. Їздив туди, розказував. В Германію ж їздили ми, ето самое, десь я 2 неділі там, виступав. Тут фотографій ціла куча.

В.Н.: Угу. Ну, то з виставкою, так. А от коли Ви приїхали от до Чорнобиля, до станції, от на ті місця, де Ви працювали, от, що Ви відчували уже після декілька…?

М.Б.: Неприятності багацько. Ну представте, заросше все, все заросше, все розкидане, розграфлене, розбите, ну прямо наче Мамай пройшов, ото кажуть. Рами повидирані, двері порозбиваті, все порозкидано, мусору страшне, позаростало все. Ну, в общем, обстановка дуже така, неприємна.

В.Н.: А зараз от організовують останні декілька років екскурсії до Чорнобиля, до Прип’яті, от як на Вашу думку, чи варто ці екскурсії проводити, чи варто молоді туди їздити?

М.Б.: Конєчно варто! Хай люди дивляться, що після такого з нашим населенням робиться, як воно воспринімається, як воно, допустім, старається щось вирвать оттуда для себе, для… щоб, може, чи продать, особєнно ж… Чим більше будуть туди їздити, дивитися, ти воно буде воспітатєльним характером лучше. А страшного там щас нема нічого. Так що можна, допустим, бояться. Ну, не зловрєдствовать: поїхав, подивився, да і тікай додому, от.

В.Н.: А ті от заходи, які проводяться, ну, сьогодні на державному, на місцевому рівні щодо увічнення пам’яті от Чорнобильської трагедії, от як Ви вважаєте, вони достатні, чи Ви щось би змінили?

М.Б.: По відношенню до того, що могло случитися, то вони, конєчно, не достатні. Люди начали забувати, що така небезпека була. А потім забувається ще через те, потому що щас на півдні проблема. Імєнно це сглажує набагацько. Тут вродє все наявно: і люди і без рук, без ніг, ранені люди приходять. А од туда що? Туда тільки на перспективу це все должно буть, а зразу ж нічого не видно. Там же не стріляють, там же не рвуться ні снаряди, нічого. Людина не відчуває оцей, радіація вона по-тіхонечку поражає. Хто получив, допустім, малу дозу – радий. Ні, радуватися не надо, потому що мала доза ще хуже вліяє: потому що вона не убиває красні тільця, вона ранить його. І він ранений тоді там начинає вже притягувати до себе тоже. А хто отримав більшу дозу, допустім, у нього вже ранених менше, а більше вражених полностью і організм в состоянії очистить. Тому може через те, допустім, мої рєбята, хто получив малу дозу, багацько уже таких, коториє…

В.Н.: Загинули.

М.Б.: Нема в живих. То, допустім, Коля [Бондар] ж получив солідну дозу, потому що він участвовав у откачкє води, а це надзвичайно там тот. І він, їхні хлопці получили всі по 33 рентгени, а остальні по 25, по 24. Ото хоч і зі здоров’ям проблеми єсть, но он ще живий, от. А ті, коториє, допустім, просиділи де-то там, оні получили малу дозу, хвороба розвивалася ще бистріше. От у мене через 30 років начала вона розвиваться активно.

В.Н.: А як Ви вважаєте, от існує багато версій, чому трапилася ця аварія. А як Ви вважаєте, чому?

М.Б.: Я… Потому що вседозволеність і безалаберність керівного складу. І більше ніяких тут нема тих. Хто заставляв, щоб проводить експеримент? Та ніхто не заставляв. Все ж думали к з’їзду зробити хороше діло. Ну, таке ж хороше дєло на Ленінградській хотіли зробить, но своєвременно там прекратили і там вона не взорвалася. У нас взорвалася. Получилося, що коли начався експеримент вивода із… А смисл у чому, щоб коли заглушить реактор, то турбіни ще деякий час вращаються по інерції. І вони вращаючись виробатують ток. Так чи хватить цього, наскільки хватить цієї електроенергії для того, щоб, допустім, обезпечить які-то системи. І от коли начали вони виводить із робочого составу, стану реактор, тут поступила команда, що рєбята, прекратіть, бо у нас в системі там непорядок. Но уже була одключена система охлаждєнія, которая мотор… которая система охлаждєнія, і система захисту автоматично переведена в ручний режим. І станція без включених систем роботала ще 11 годин. Значить температурний режим змінився і на… в опрєдєленное время вона вийшла з-під контролю. І ця реакція начала виходити з-під контролю, от. А коли він пошов реактор в рознос, в розгон, він за більш, за 5 секунд він набирає максимальну свою величину. А оператор, которий на зал, АЗ-3 опоздав чуть-чуть і получився сначала вибух получився, порвалися труби, де пар проходить. А коли порвалися труби, то пар пішов наружу, а тут температура свише 1000°, значить образовалася гремучая смєсь: кіслород і водород. І получився повторний вибух, которий взорвал кришу і наробив стільки шкоди. А там около сотні тон, етіх самих, масел трансформаторних, коториє начали зразу ж горіти вот етом, в трєтєм, в четвертом, в зданії четвертого блока. Так що там, там страшне діло, що творилось.

В.Н.: А Ви коли працювали, на саму станцію їздили, Вас…

М.Б.: Їздив, да. Багацько. Я скільки? – 4 рази їздив: з 1983-го по 1986-й, кожен год по 2 рази, як командир цього отряду.

В.Н.: А, тобто Ви і до аварії там були?

М.Б.: Я був там, да я там знав всі входи і виходи, знав документацію, знав як там все хорошо вродє організовано. Но коли случилася аварія, то нічого не сработало. Нічого! Ні один вопрос не сработан був.

В.Н.: А якщо от порівнювати, яка станція була до аварії, і от під час аварії, от… от які Ваші враження? Ви щось помітили, якась, ну…?

М.Б.: Ну, по-перше: під час аварії, то туди, конєчно, на станцію нічого було і ходить. Я просто пролетів на вертольоті, один раз подивився як попадає чи не попадають. Все вредне прихватив, так в мене і очі начали вилазити на лоб (сміється) надвечір. Так я більш уже прекратив ето дєлою, от. А уже після тільки, після аварії як, уже коли рєбята, бійці наші убірали там, чистили, то тоді мені не приходилося туди їхати, потому що я уже своє… Оно там їздили ті, котрим положено було їздити. Так що я сравнить з етім вопросом нічого не можу, не можу. Я тільки знав, що 12 мільйонів кюрі вилітає і мені надо заглушити і надо забезпечити було загрузку вертольотів. Бо малєйше промєдленіє, значить чревато послєдствіями, і моральними, і…

В.Н.: Да… І скажіть, будь ласка, щоб Ви хотіли сказати, передати от наступному поколінню, яке вже народилося у нас після 1986-го року?

М.Б.: Бережно відноситися до того, що роблять. Бережно відноситися, щоб не було таких явлєній, як було при тій системі управління.

В.Н.: Добре, ще щось хочете додати?

М.Б.: У?

В.Н.: Ще щось хочете додати?

М.Б.: Та що тут додаси? Якщо держава попала від… то її треба захищати. Це саме основне. А все остальне питання – це вопроси жизні держави, вопроси жизні людей, жизні дітей і так далі. Життя…

В.Н.: А Ви вже… а, ну Ви ж вже були на той час так, одружені і діти у Вас уже були, так?

М.Б.: Да.

В.Н.: А от ця участь у ліквідації аварії, у ліквідації наслідків аварії, вона якимось чином от вплинула на Ваше життя, на подальше Ваше життя?

М.Б.: Ну, а як же! Конєчно вплинула – здоров’я-то потєряв.

В.Н.: На здоров’я головним чином…

М.Б.: На здоров’я, оно давним-давно уже накльовується так, потихенечку прихватує і прихватує, то одне, то друге, то третє і ще там цілий букет. 4 хімії пройшов, а тепер дальше побачимо, що воно ще буде.

В.Н.: А Ви от після цього приймали участь у створенні організацій, так, громадських, можете про це от розказати трошки?

М.Б.: Значить, першу організацію ми «Набат» організували на базі батальйону, ну потім туди начали входить вертольотчики, пожежники. Но система трохи не сподобалася нам, потому що відповідальність і робота була зовсім інша. Так ми отділилися і зробили свою організацію імєнно як 731-й окремий батальйон спеціального захисту, от. У нас вопроси свої, ми не касаємося, допустім, тих загальних питань, которий там «Союз Чорнобиль» подимає, бо я знаю, що в «Союз Чорнобиль» і мої бійці знають, там більш 70% більше лжечорнобильців, котрі приписані на… до корита. Всі ідуть… через то ми до них ніякого відношення стараємося не мати. У нас свої питання, сугубо ті, коториє по законодавству положено і ми стараємося їх, щоб вони виконувалися по відношенню… Ми виконали свою задачу, значить вимагають… ну, це [незрозуміло] наговорив, що вони вимагають, що… і до нас, хоч і до оставшихся вже там декілька десятків чоловік можна було примінити все те, що заслужили рєбята. Всьо.

В.Н.: Добре, дякую.