Вікторія Науменко (далі В.Н.): Так, добре. Ми знаходимось у Києві, у Маріїнському парку. Сьогодні 1 серпня 2016 року. Я Вікторія Науменко, беру інтерв’ю у, представтесь будь ласка…

Олександр Пількевич (далі О.П.): Олександра Пількевича.

В.Н.: Угу. І, якщо можна, давайте почнемо от з такого питання: чи можете Ви, от, розказати про своє життя? Історію вашого життя.

О.П.: Не Чорнобильського, а просто такого?

В.Н.: Так. А Чорнобиль він якщо же ж входить в ваше життя.

О.П.: А (сміється).

В.Н.: Коли народились, де? Де вчились, що закінчували?

О.П.: Да. Народився 22 липня 57-го року в місті Києві. Потім, як мені мама розказувала, було мені рік, у мене була астма бронхіальна, мене перевезли на Житомирщину, там де полісся, де лісу багато. Ну, і так вичухався. До 15 років болів астмою бронхіальною. Раз хорошо, Чорнобиль «поміг» – ще лучше. Ну і всьо. Школа. Учився тут в Київському технікумі. Закінчив. Армія. Після армії працював. Потом женився. Вже жонатий 37 років, вже четверо внуків, і отак. Ну, Чорнобиль вже який… Ну як? Призвали нас, як от щаз тих солдатиків призивають, так само нас – серед ночі і прямо туда, в Чорнобиль. От, так у мене жизнь коротенька, вроде би. Вже і 59 років.

В.Н.: А як Вас призивали? Де Ви працювали от на той час?

О.П.: А я працював у будівельній фірмі, і ми на той час будували будинки по всій Київській області. Це БДК-20 в Фастові – Березанський домостроітєльний комбінат. А ми строїли ці панельні дома. І я був монтажнік. Ну, строітєль короче. Строїли ці будинки. Приїхали ми з вахти, були по вахті працювали, а в 11 часов звонок в двері. Я ще шуткую з жінки, кажу: «Он ща побачу хто до тебе приходить як мене нема». І отут заходить з повєсткою, і каже: «Вам явиться в воєнкомат». Я чогось думав, що це може завтра прийти в воєнкомат, чи там… Нє, каже: «Щаз». Ну, я зібрався та пішов. А вона мене потім догнала, мені їсти принесла, бо він їй об’яснив, що це ж вже з концями. Я думав, що прийду, да і піду. І всьо. Нас оце забрали, мене прямо, будєм говорить, з роботи. Призвали як, не тікав, нічого. Хотя ми вже знали, що цей вже рванув.

В.Н.: Вже знали. А як Ви дізнались?

О.П.: Ну, а ми дізнались, ми їхали на роботу, це ж у мене вахта заканчувалася, а ще в цей день ми їхали на роботу, вже автобуси не ходили, вже ми ждали їх, знали що щось на Чорнобилі, в Чорнобилі случилось. Ну, нам воно без задньої мислі, що там случилось. Ну, мало лі що. А автобуса вже не було. То єсть, ми дождались автобуса, приїхали на роботу, там балачки, туда-сюда. Так і ж сильно не розказували, щось в Чорнобилі, якась аварія. А що за аварія – ніхто нічого не знав. А як уже в ночі забрали, ну, то вже догадувались, що там щось таке серйозне. Але ніхто даже не придавав цьому значеніє, що там може буть якісь… Ну, що це може буть уже туди в один конець дорога.

В.Н.: Угу. Що такі наслідки.

О.П.: Да. Ніхто даже не думав про це. Хотя я служив на Далекому Сході. Ну, я в саперних військах служив, але там з нами був хімбат, були ці всі радіо, ну ці макети атомної бомби і… І в технікумі вчилися трохи. Значить, знали що таке радіація, але чогось… «вдруг воно мене не куснеться». Ну, а воно ще й коснулось здорово. Правда нам в госпіталі полковник казав, що одному і 200 рентген, це вже лучова болєзнь, одному, що і пойдет, ну, може видержать організм. Ну, так як я думаю, що 200 у нас може і не було, ну, хотя ми хватанули добре. А стоїть всього 22 у мене з половиною. Хотя я ту воду радіактивну викачував 10 хвилин. І… Ото така… Ну, правда прийшов з того Чорнобиля, тоді як госпіталь, після госпіталя, там тьоща, корова і молоко парне. Тут облазила так шкура з лиця. Але тьфу, тьфу, тьфу (стучить 3 рази по лавці). Ну так.

В.Н.: А це Вас з Києва забрали? Ви у Києві на той час жили чи ні?

О.П.: Не, ми в Фастові.

В.Н.: У Фастові Ви жили?

О.П.: Фастові.

В.Н.: З Фастова. І якого числа це Вам прийшла повістка?

О.П.: Двадцять шостого… 28-го, по-моєму.

В.Н.: Двадцять восьмого?

О.П.: Ілі, ілі 27-го ввечері.

В.Н.: Відразу так.

О.П.: Да, зразу. Як раз оціх уже повезли, тих на Москву, тих, що пожарники, що вже… А нас відразу, нас же зразу туда, під вертольот.

В.Н.: А коли Вам сказали, Ви розуміли що Вас забирають на Чорнобиль? Чи Вам сказали?

О.П.: Не, розуміли, що на Чорнобиль. Сказали що на Чорнобиль, але ж… Ми ж не думали, що воно таке страшне щось. Ну, ще молоді, 29 років було. Так що…

В.Н.: Повезли автобусами туди, да?

О.П.: Автобусом завезли, привезли в Києв на Красно… Краснозвьоздна, по-моєму там. Ми там ще полягали – це ж ніч – полягали, думаєм, до ранку будем спать. Куди там! Нас переділи, і в автобуси – і туда. І утром ми вже були в 4 утра, по-моєму, там. Вже розмістили палатки, розбили. Коли тут тривога, тут повишений фон радіації, тіпа, чуть назад здайте. А ми коло самої Прип’яті коло річки розбивались, і намети всі. А потом нас отак, по чуть-чуть откидали. Ну, але ж ми все равно їхали туди, там де вертольота площадка, вони ж були… Ось там видно було так реактор недалеко.

В.Н.: Угу.

О.П.: Як Вони кидають, як вони попадають чи не попадають ці парашути. Грузили сначала, а потом в парашути. Сначала в мішки екскаватори копають. І отак, щоб отак щось помнить хорошо, як ми в 5 утра вставали, в 12 лягали. Там як брикнувся без задніх ног і вже нічого, щоб так щось вспоминайки. Що такого може буть серйозного, як воно все однотонне: нагрузив, вертольот підлетів, прицепив, полетів, другий над тобою сідає, прицепив. Ні масок, ні очків, нічого нема. Їли прямо на таком… от вертольоти літають, а ми тут зразу. Афганці ці шо, не афганці… Ну да, афганці льотчики ж. І вони облетіли, там кажуть, ну круг, два і їх поубирали оттуда. Хотя я на вертольоті я раз пролетів над тим реактором. Інтересно було подивитись.

В.Н.: Це Ви попросились?

О.П.: Да. Та він же ж сидить нам над головою, отак, над нами. Ми ж подаємо цю болванку, з парашутом. І він сідає: «Прокатай». – «Давай». Чух туди, заскочили, пролетіли і випригнули.

В.Н.: Яке Ваше враження було від побаченого?

О.П.: А що ж там бачити? Щось димить, кидаєм. Що там було? Ну, аварія. Страшний кратер такий був. А так, що там? Ну, воно тем болєє єсть воно і в інтернеті, і вєзде таке. Да і все. Ну, інтєрєсно просто було, хотя ми знали нащо воно. Свинцю тут в вертольоті було багато. Ми знали, що це, менше він проводить радіації, чим це. Але все одно відкриті. Ця дирка, де оце ми загружали, відкрита. Воно жарко, ці льотчики пооткривали тоже всі ці. Ну це таке. Отам з ранку, з ранку до ночі. Правда вже пізніше, як вже… Оце як ми, оце після… Нє, коли це ми під той реактор ходили? Шосте чи сьоме число, я вже не помню.

В.Н.: Травня, так?

О.П.: Травня вже. То, потом уже в нас, уже були душ, уже мили нас постоянно. Ну. Ми прийшли, нас правда зразу комісували. Ми ще були в такій формі ЧАЕС, білій цій, з наклєйкамі «Чорнобиль». І нас зразу комісували на госпіталь, і ми сюди в Києв, а тоді вже.

В.Н.: Зразу це коли?

О.П.: 9 мая.

В.Н.: Тобто Ви були фактично там з 27-го…

О.П.: З 27-го по 9-те.

В.Н.: По 9 травня?

О.П.: Да.

В.Н.: Тобто те, що Ви робили, це Ви грузили у ці вертольоти.

О.П.: У ці вертольоти, да.

В.Н.: Угу.

О.П.: Вертольоти, вертольоти, всьо. От іменно я – да. Там нас же ж, скільки хлопців брали, розкидали, там, грузили ці – приходили ж вагони, десь їздили з цим свинцьом і всякою там до… Ще там, що? Доломіт якийсь, там, ще таке. А я іменно оце був на площадках все время. Все время на площадках, все время вертольоти, все время грузили ці, парашути накидали. В общєм фізична, фізична робота без кінця. І от на таку, воно наче і тепло було, і сонце це було, а вечора були холодні, дуже холодні. Це в квітні місяці як раз. Палатки, спиш і «дрижаки». Ну, спать було мало. Це в 12 десь ляжеш, і в 5 уже подйом.

В.Н.: Взагалі ніяк не відпочивали? Не було можливості?

О.П.: Це всьо. Оце 5 часов. Пока заснеш, а пока враженнями поділишся. Ну, втомлені сильно, там брик – уже падаєш на ту… Ну, і всьо, так. Ну, ото рано встаєш, там якийсь йод пили. Щось нам там давали. Банка трьохлітрова, розмішали, то йод чи марганцовка… Йод. Це треба, це треба. Але ж ніхто не казав, що це ж… Що це ж воно то треба, але… Ну, багатьох вже, у нас вже багатьох нема. Дуже багато нема.

В.Н.: А вот пам’ятаєте Ваші враження от коли Ви приїхали, от, до цієї зони, коли Ви побачили станцію? Пам’ятаєте Ваші враження?

О.П.: А коли ми туди приїхали?

В.Н.: Угу. Так.

О.П.: Ну, ми приїхали на БТРі.

В.Н.: На БТРі?

О.П.: На БТРі приїхали. Нас привезли, наверно, чоловік 12 було, чи 15 даже, не помню. Вже ми в у цих, поодівали хімзащиту, протівогази такі класні, ми такі дядьки. Нас серед ночі підняли і сказали: «Я командір отделєнія…», тут в мене питань немає. І ще 2 добровольці. То єсть ідем викачувать воду з під реактора. Тоже всім якось так. Ну, воду так воду. Ну я, як уже не можу отказаться. Правда добровольці хлопці були з моєї палатки двоє, з мого отдєлєнія. І на БТР ми приїхали. Вилазимо на цю станцію, до станції підїхали, виходимо, всі з БТРа випригнули в ціх протівогазах, в хімзащиті. А тут люди ходять в масочках марлевих, ніякої хімзащити. Де та радіація, яка там радіація? Ніякої там радіації, навєрно, нема. Завели нас там в такий вестибюль, посадили. Генерали, там, побігли, побігли. І по 4, по 5 чоловік нас розбили і туда ж, під цей реактор. А там, короче, якісь, ну короче, якимись подвалами. Такі труби, які там, темно, ніч, з фонариками тими нас туди притягли. От така вона, трошки накрита. Саме реактор це, шланг там уже наші пробили перед цим дирку в бетонном, в бетоні. Туди шланг встромили і оцей шланг держем ми. Такий от. Пожарка приїжджає, підсоїдинили, накачала, опять отсоєдиняється – вода на тебе хлюп, держемо. Следующа під’їжджає, ця вже пожарка не вертається. Вона як поїхала її вже нема. І ото так підсоєдиняєш. Ото 10 хвилин, і потім він так дозіметром провів – вшить, хватить з них, всьо, хватить, в душ. І записали мені в мою карточку дозиметрическу, записали аж 4 рентгена. Що там було 250 чи 300, там… Ну, в об’єм, нам кому скільки позаписували. У мене 22 і 5, у Миколи (Бондар), там, 25, по-моєму, чи може і більше трохи. Ну. Кому як записали, не знаю. Тоді ми даже нам воно без, до одного мєста було. Це вже зараз ми понімаєм, що треба було, але що ж ми тоді? А що ми тоді? Там же ж були ці, що писали командіри всякі. Так і зараз ми нічого не можем зробить, так і тоді. Ми воєннообязані були. Хотя над нами стояли ці, КГБ-ешники. Тіпа ми там, щоб не тікали чи не знаю. Нам об’явили о воено-війсковом положенії, шаг влєво, шаг вправо – розтрілять. Ну, ми в цьому призначені, ну як це так розтрілять? Тут, в те время при Совєтском Союзе, шаг влєво, шаг в право. Ніхто даже не думав, що це може таке і буть. Ніхто там не собиравсь тікать, хотя я не знаю, може і тікали. І оце така робота.

В.Н.: А Ви, от, розуміли, який вплив на Ваше здоров’я? От може Ви почувались там погано, от?

О.П.: Ну, во первих я до того… В мене радикуліт хроніческий був, я лежав в лікарні як раз і попав… В неділю, наверно, тільки вичухався і поїхав в цей Чорнобиль. Зразу наче не ощупалось. Ну воно ж… Ну, лице пекло, потому що я його обпік уже от вертольотів оцих, од вітра. Отак і привкус в роті, там такий…

В.Н.: Не розуміли, так?

О.П.: Як всі. Да, конечно нє, ну, хто ж там – нєвідімий враг. Хто там понімав? Я ж кажу, їли ми прямо на відкритому отак…

В.Н.: Повітрі.

О.П.: Сухі пайки, да, ці. Ну, от були пізніше привозили… Кухня ця. Щось варили, якісь там кащі, борщі. Ну, якось… Ну, воно якось так обидєно все було, що… Ну ми знали, що це надо. То єсть, нас построїв генерал і сказав, що хлопці, так і так, що це серйозно, що надо їх закидать отетім, всякою байдою. Хотя я зараз вже понімаю, як японці он кидали, вони сказали, нічого не треба було кидать. Може і не треба було, но нас вже туди пустили на цю ж амбразуру. От. І ми просто як, ну, тоді ж таке воспітаніє було у нас. Ми просто це розуміли, що якщо не ми, як ось в афганців крікі «Ніхто крім нас!» То ми понімали, що треба туди. Хтось же должен це робить. Тєм болєє, воєнноє, тєм болєє, скільки я після армії прийшов, вже пройшло год 10, навєрноє, після армії. В нас всєгда ж були воєнні збори, собірали. Мене ніхто не собірав, нікуди не забирав, а в 10 год прийшли і забрали. Туда. На ці воєнні збори і получилось, що це в Чорнобиль тушить.

В.Н.: А як Ваша родина віднеслась до того, що Вас відправили? Дружина зрозуміла, що Вас на Чорнобиль відправляють?

О.П.: Да, вони там плакали.

В.Н.: Плакала?

О.П.: Ми ще, я ще вспів пісьмо одне написать оттуда.

В.Н.: Встигли, так?

О.П.: В нас ще воно є там. Як раз, ну, пару строчок, що всьо нормально. Там як раз до нас привозились, це ж прямо в Чорнобилі, так ми коло річки Прип’ять там стояли під цим реактором, чуть дальше. Вивозили цих же, поросят, свиней, людей евакуювали. Ну, ми строго… З нашого батальйону тоже були. Я цим не занімався. А це в мене була чотка моя – з одної площадки на другу, на третю, на п’яту. Тут, об’явили, що тут повишений фон радіації. Чуть-чуть нас от, от, место там де отдихать, ну де ми спали, одвели нас. А потім везуть опять туда, на ту же ж, на ту саму, там, де грузити. Воно ж все там усе накидано, все, воно тільки в парашути грузиш. Їх же не грузили назад. Всьо там воно і було. Усьо. От ми, слава Богу, вижили, зараз уже не ті інваліди, що там кульгають, або без ніг. З ногами, з руками, но зато все, що там робиться, все, наверно, є у нас. В мене і тиск повишений, і там, і желудок і серце, блін, і… Але чим більше ходиш у лікарню, тим начинаєшь більше боліть. Я от уже замітив. Оце як тільки я там місяць лежу, це для мене всьо. Ще більше больний виходжу, чим я не йду туди. А так не йдеш, не знаєш – і хорошо. Там уже що буде.

В.Н.: Оце точно. А як, коли Ви повернулися от із Чорнобиля, до Вас було якесь особливе відношення, от, зі сторони колег на роботі, там сусідів?

О.П.: Да, було.

В.Н.: Було?

О.П.: Особливе. Знаєте, яке? – Сміялися всі. Каже: «О! Ти пішов, а ми…» той туди десь втік от воєнкомата, той ще десь туди втік. Там у нас євреї були, потікали вообщє десь в Ізраїль, чи куди вони там. А ти мов дурень попався. А счас, як уже це ми виплакали цю пенсію, там, цю трошки більшу, то вже когось ще бачиш: «А що ж у нього пєнсія така здорова». Так а чого ж ти тоді сміявся? Та треба було тобі не линяти, піти туди, і в тебе була б така. Але надо, що б цю пенсію вибити в ціх тих, ціх тих 7 тисяч чи скільки то нам, скільки тут прийшлося воювать з цими…

В.Н.: Угу.

О.П.: Що держава сама должна була – нате вам. Он подивишся ту Фукусіму, як там японці відносяться до тих, хто були. От після цього, та послідня ця ж аварія. В них поважається, той японець прийшов, і це… як то воно, воду ж вони там тоже откачували якимись машинами. То вони зразу, у них статус. Ціх, особенно, що і зразу нагородили героями і все. А тут блін… Та я конечно там… Це в Фастові дали ось таку медальку. Ну, то не важно. То таке.

В.Н.: Боротися приходиться постійно?

О.П.: А щоб ордена якогось президент дав, чи хто-то – такого нема. Ну, нам, нашим дали там пару чоловік. Хотя ми там всі, як то говориться, не перебирали хто там, хто що.

В.Н.: Угу.

О.П.: Їм отих жалко ордєнов було дать, тих два десятки? Ну, може жалко.

В.Н.: А Ви от повернулись з Чорнобиля, Ви змогли повернутися на свою роботу?

О.П.: Да!

В.Н.: Да?

О.П.: Да, да. Вони без питань. Ніхто нічого. На цій роботі… А да, я пішов після Чорнобиля ще строїв у Полєскому дома. Тут дезактивація криші, а ми дома строїм. В Іванкові, в Горностайполі. Це ж все там.

В.Н.: Та Ви що? Там?

О.П.: Оце я там ще будував. І це у Фастові, ні в одного немає документа, що вони там строїли ці. Воно вже, правда, розпалося, но всьо равно, нема. А ми, оце я ще після Чорнобиля ще там був. Ще, навєрно, років півтора чи два строїли там. Нащо, не знаю.

В.Н.: А Ви розуміли, що на той час уже ж…

О.П.: Да, ми вознікали, що так. Ну, понятно що десь там ми приглушили, десь той саркофаг накрили, вроде би тіпа такого вже і нема. Але людей евакуюють, а ми тут будинки строїмо непонятно для кого. Потом, правда, у Полєскому ми не достроїли дом один. А в Іванкову, всюди Горностай построїли ще пізніше і потом і люди живуть там і зараз. Так що… Сказали, що всьо хорошо.

В.Н.: А коли от Ви усвідомили, що оця аварія, це дійсно трагедія?

О.П.: Ну… Наверно год 5 як пройшло.

В.Н.: Після аварії?

О.П.: Угу. У нас же ж, нам посвідчення видали через 5 років.

В.Н.: Угу.

О.П.: То єсть, у дев’яносто… Ето восємдесят… То єсть, у дев’яносто первому році видали посвідчення ліквідатора аварії другої категорії. Да. Ну, хто хлопці зразу послє госпіталя, вони там групи поробив, вже і подавали, хто уже геть був нікчемний. А в мене була робота, це ж все ця стройка, я не дуже по тих больніцях рвався. Але ж воно, здоров’я ж те саме. Вже тоді хлопці, ну, що ж ти, да що ж, да що ж ти? Вони прийшли вже як начали болячки хватать, то тоді вже тут нема. То хорошо, що так ще, що до 91-го полежав в лікарні, лежав, да, що зв’язь була із Чорнобильом. То вже тоді воно так. А єсть такі хлопці, що в нас воно, що вони так і не поробили, нічого в їх. І нема не інвалідності, нічого. А в багатьох, дуже багатьох нема. Даже не тільки ці, що були в другій волні, чи в третій, а вже вообще нема. Так як оце, тут поїхав, я понімаю, в мене син осьо був там же ж в тою… Год з лишнім отслужив. Слава Богу, живий.

В.Н.: Угу.

О.П.: Та там – пшіу і нєту. А тут у нас – пшіу, ну трошки оттягували. То їсть, помучишся трошки. А скільки онкохворих. Оце, я говорю, якщо не лягаєш в лікарню, ще не лежиш, наче нормально там. Ну, знаєш, там, ті таблетки без кінця це, уже як воно, то єсть, як «Отче наш». Як «Отче наш», да. Утрєчком собі знаєш, у вечері, там, знаєш, те, те, те отак. От. Як тільки в лікарню ліг – щось находять друге. А я за те не вспоминав. Ну, там кольне-больне, ну хай собі буде собі. А потом як начинаєш думать, то ой, блін, воно ж і ще більше болить.

В.Н.: Та ну да, це точно.

О.П.: Оце так я…

В.Н.: А зараз Ви спілкуєтесь, так, з тими людьми з ким Ви були разом у Чорнобилі?

О.П.: А як же! У нас же ж он, наша організація, даже і з тим, з ким ми не були.

В.Н.: Познайомились вже, так?

О.П.: Ну, в Фастові, у Фастові – це ж таке містечко, у нас там колись було 70 тисяч населення. Зараз там вже менше, не знаю. Но, а так же ж хлопці знають. У нас же ж було і багато водітелів автобусів. Тоді ж автобуси всі забрали. У нас же там ото парк. Потом пішли ж пізніше. Потом все і, не з воєнкомата, а направляли прямо з фірм. Наші фірми потом направили, вже їх тоже нема. Хоть вони пішли вже в травні, вже десь аж вкінці, навєрно. Тоже, там моєї жінки брат, його вже немає. Так він і не добився нічого, щоб якийсь статус мать.

В.Н.: Статус. Угу.

О.П.: І вже на том світі. Ну і ми оце ж наша організація, потому що ось сам, сам, як той казав, в полі не воїн. А так хоть щось можем покрутить.

В.Н.: А зараз, дивіться, останні роки дуже модна така тенденція з’явилась в Україні, це екскурсії до Чорнобильської зони, до Чорнобиля, до Прип’яті.

О.П.: Я туди і даром їхати не хочу.

В.Н.: Не хочете?

О.П.: Не хочу.

В.Н.: І не рекомендуєте?

О.П.: Ну, я не знаю. Вроді би ж зарікать, там уже ж нічого такого страшного нема. Хотя, може тут даже в Києві тут більше радіації чим там, я согласєн. Але мені дуже, геть не тягне.

В.Н.: А чого?

О.П.: У мене є друг. Ну як друг, він мені в сина годиться, в сини. І він їздить туди. Він оце, він такий молодєц. Він знімається, якісь макети робить чорнобильські. Там те, те, те, там всяке. Такий він, патріот, будем так говорить. Він туди їздить. На екскурсію, так, він шастає туди. А мені воно туди геть не тягне.

В.Н.: Ніколи не було такого, так?

О.П.: Так а чого мене туди тягнуть? Що я там забув? Я там оставив своє здоров’я, ще буду туди їздить? Може, надо на підзарядку було їздити? Якби сказали, я б їздив би. Хотя на Хрещатику можно постоять возлє тих мраморних стєн, там та ж сама радіація. Ми ж колись училися тут. Ще було 74-ий рік як я вчився. Ми вже тоді з дозиметрами. У нас була начальна воєнна підготовка. Ми виходили на Хрещатик і дозиметром по, оці, де метро, там, оці, ідеш ряд – воно вже піщить, стріляє вже. Уже. Там радіація є, ну, доступний фон. Від сонця тоже є.

В.Н.: А коли Ви були у Чорнобилі, Вас якось перевіряли дозиметрами, там?

О.П.: У мене був дозіметр. Він як заклинив на двоєчкі…

В.Н.: І все.

О.П.: Така ручка була і була така квадратненька якась, такий накопітєль. То я його, там не видно нічого. Він такий вродє би накопітель казали. Його треба десь откривать в лабораторії, чим я не знаю. А ручка була така, обикновена. Що як дивитись, як було 2 рентгєна… Навєрно, там стабільно було 2 рентгєна – заклинило. Він не робив, навєрно. І всьо. І ніхто нічого. То мені скільки писали, там, откуда знаю. Ну поїхали сьогодні, погрузили-погрузили – 2 рентгена, там 4 рентгена. Оце що саме більше – це коли викачували воду, написали 4. А то по 2 рентгена ставили день. То єсть, тіпа це допустіма норма.

В.Н.: Угу.

О.П.: Угу. І всьо.

В.Н.: А які, от, Ви там, ну, не довго так по дням, якщо брати, два, майже два тижні були, які були, от, стосунки у вас у колективі, от? Чи були якісь там, можливо, якісь ситуації, які Вам особливо запам’яталися?

О.П.: Не було. У мене, в мене, у мойому відділенні, у нашій роті… Ну в нас, ми чотко знали свою роботу: отбой, подйом, пообідали, повечеряли, баня і брик, спать.

В.Н.: Баня щодня була?

О.П.: Нє. Оце я ж говорю, баня у нас була вже про це, десь буквально, по-моєму, за день до цього як ми вже під реактор пішли. Там уже да, купали. Поставили палатку, вже обмивали, міняли оце хб нове. Ну, не нове, воно б/у, тільки шо свіже, тіпа.

В.Н.: Угу.

О.П.: Я кажу, я в армії стільки не зносив, скільки там. Ото каждий день: раз-раз – поміняв, раз-раз – поміняли, раз-раз – поміняли. То це хорошо, що в мене така нога, там можна поміняться. А єсть такі хлопці як 45-та ласта, не всі ж такі привезеш, так що він так і ходив в тому.

В.Н.: Постійно в одних і тих самих?

О.П.: Да, в одних і тих самих. Ну а що робить? А ви візьміть зараз цих хлопців. Ну, зараз вже болєє мєнєє. А зразу? Вони ж пішли у тапочках туди. Мій малий, правда, пішов, він 4-та хвиля. То вже він казав, що, ну, обеспечений був. І їсти було хорошо, і… То, що ті пулі, то конечно. Він у мене воду возив на передову, на ЗІЛу. Кажу: «Там стріляють?» – «Нє, не стріляють». Чую: шуть-шуть-шуть. «Та то так…», – каже. Угу.

В.Н.: Батькам же не хочеться казати.

О.П.: Ну і не хоче нічого. Оце осьо приїжджаю, вчора у нього дєнь рождєнія було. Я був на днє наро… Думаю: «О-о-о… Та тут він уже так буває розкривається, але ж…» Уже так. То фіть-фіть: пролетіли пулі, я йому кажу тікай, лягай, а цього не розказував. Угу.

В.Н.: Він вже демобілізований?

О.П.: Уже. Але вже щось знов визивають. Казав, не піду. Ну він як не піду, в його, він, в нього серце. Він до того було, але я не знаю чого його взяли. Якось він провірявся після цього прийшов, йому кажуть: «А як це тебе взяли як в тебе з такими… з цим, з серцем». Він каже: «Откуда я знаю. Взяли та і взяли». Той, ну, якщо в мене є, ну, будемо говорить, так плємяннік, він з 95-ої, перва волна – Іловайськ, Дебальцево. Він живий остався, там ранений був. То він таке розказував, що воно в голову не вкладається. Мені не хочеться так і говорить, я б оцих з Верховної Ради, наверноє, всіх би повішав би.

В.Н.: А в Вас син народився, от, до Чорнобиля чи вже після Чорнобиля?

О.П.: До. Тому що ми як прийшли в госпіталь, а він каже, в кого скільки дітей? В того двоє, в того троє, в того одне. «Вам більш, – каже, – не надо». І в мене після Чорнобиля жінка завагітніла, але, ну, чи викідиш, чи щось короче було. (хтось підійшов) Щастліво. Давай. До свіданіє.

В.Н.: До побачення. Да. Дякую Вам.

О.П.: Так що більше всього, маю двоє. Ну мені…

В.Н.: Тобто у Вас двоє дітей і двоє…

О.П.: Четверо онуків.

В.Н.: Четверо вже онуків, так?

О.П.: Да. То мої вже діти будуть. Вони і є мої, конєшно.

В.Н.: Конєшно.

О.П.: Так шо…

В.Н.: А скажіть, буд ласка, от, ті заходи які, от, проводяться з увінчання пам’ять про Чорнобиль, от, у квітні, у грудні, Ви їх вважаєте достатніми, чи Ви щось би змінили? Чи як взагалі треба подавати інформацію по Чорнобилю?

О.П.: Нє. Я… Ну, я думаю, що інформації хватає, але про неї вже просто позабули. Ну, 30 років.

В.Н.: Угу.

О.П.: Просто… Он, правильно каже Микола мій. От зараз про цю войну, я приклад наводжу про цю, бо воно трошки одинаково. Якби сюди бомбу, навєрно, бабахнути, люди б трошки поняли, що це таке. Пока там стріляють, то тут ми вроде би нормально себе чувствуєм. А так само і тоді. Як би щас воно случилось десь би отут, чи по новой бабахнуло воно, тоді б мабуть щось почувствували. А так люди думають, що це ми ходим ці, як під Верховну Раду дайте, бо нам, бо ми лучше чим всі. Я не говорю, що ми лучше, но ми… Но ми й не ті, що були там, їздили гроші заробляли в той Чорнобиль. Потом же ж їздили люди, які їздили за гроші. Це ж сто це процентно. І вони зараз требують свого статуса. Тоже самоє. А ми ж то, нам же ніхто нічого не платив. Якщо зараз на фронті хоть щось платять, якісь ці, то нам же нічого не платили. Абсолютно. Отак от приїхали, нагодували, отбули ми і вигнали нас. Всьо, добре, що коє-хто ще живий. Та хоть би зарар оце вже там якось би помогли. Ну, вродє би вони і не одвертаються, так. «Да, ми понімаємо, ми понімаєм». Але ж, щось робиться небагато. Я щітаю, що таких як ми чорнобильці, просто у нас должен буть якийсь окремий, я так понімаю, або статус, або щось, ну… Ну, щось таке, що б ми не були геть такі самі. Бо ми ж не такі. І ми ніде, нас осьо у Фастові у нас там єсть два пам’ятничка зробили цих чорнобильців. Ну ми і сюди часто, ми не сюди, ми туди в Фастові почті не їздили, а всьо время сюда. Ну заходи як заходи. Ну прибіг той президент, ну нас пускають, нас наче ми цей, непотріб. Він пробіг, а ми стоїмо десь збоку.

В.Н.: Це тут, у Києві?

О.П.: Оце тут, у Києві, там в Дарниці в нас пам’ятник є.

В.Н.: Угу.

О.П.: Ми стоїмо збоку. Пока той президент пройшов, аж тоді нас запустили, щоб ми тільки квітки положили. Хотя він должен був до нас таку каждому квітку давать сам. І ми оце, цей раз були, то ми його поймали цього нашого Порошенка: «Да, да. Да, да. Хлопці, мені нема коли, розбирайтесь з цим». Ну, адміністрацієй. Ну це ж зараз, це ж ми зараз і їздимо щоб, щоб розібраться. Може щось і получиться. А нє, то що ж, будем умірать так як є.

В.Н.: Скажіть будь ласка, от, що б Ви розказали, передали б якусь, от, інформацію про Чорнобиль, наступному поколінню? От тим, хто народився вже після цих подій, які…

О.П.: Он у мене, ось у моїх онуків так в школах розказують. То я їм так і розказую. Вони ж дивляться телевізор. А потом: «Дєдушка, – питають, а що це?» Ну, я їм кажу те, що по телевізору показують, в принципі, я не дуже і бачив щоб там було тоді тєлєвідініє. Даже фотографа одного тільки я бачив, і всьо. І то, що в книжках пишуть, і то, що я знаю, то, ну, воно трошки не так. Може я того не знаю, що там пишуть, ну… Ну, вони знають те, що я знаю. І всьо. Мої діти вони, вони… Якщо хтось, щось скаже протів дєдушки, он усьо… Внуки. Діти само собою, в мене дочка там, то вона за мене горою. Ну, а так що? Слава Богу, повиростали. Вже в дочки 37 років. Хлопцю, а пацану 35. Внучке вже 16 осьо. Так шо я счітаю, що я, ну, будем так казать, щасливий в цьому плані. Ну… Зараз що саме главне? Ну, не працюю я вже років 3, навєрно.

В.Н.: На пенсію пішли, так?

О.П.: Ну, я на пенсію пішов ще в 50, але ж працював. Ну, а що та пенсія? В мене була вообще пенсія тисячу з копійками. Я вже інвалідність, в мене в 2012 році. Тобто вже така пенсія вже трошки більше. А ту тисячу було як в всіх. Тищу сто. Працювали, роботав нормально. А як оце вже не працюєш, то, конечно, воно… Ну, як була до, до цих подій пенсія, будем щітать, так тисячу доларів. То зараз вона 400.

В.Н.: Доларів.

О.П.: Совсєм. Тоді ж хоч щось можна було, ну як, ну тисячу взять в еквіваленті до долара, то тисячу чотириста, то є разниця. То я так понімаю, що якщо вони зробили, як вона називається, індексація, чи що?

В.Н.: Зробили, да?

О.П.: Якби вони зробили.

В.Н.: Ааа.

О.П.: То це б у нас була, там, пенсія десь за 30, то воно б болєє-мєнєє. Але коли ж нам мотівірують, що подивіться он в людей там 1000, там, в того, а Ви вже і так багаті. Ну то ми і мовчимо вже. Ну як мовчимо, ми не мовчимо, ну, ми нічого зробить не можемо. І тільки прийшов новий уряд, новий прєзідєнт, і ми ходим, і доказуєм, і доказуєм… Та вже зробіть нас якось один раз та щоб вже ми не ходили нікуди не бігали. С каждим годом нам все хуже і хуже. Це на цій жарі наверно поседіть і так уже.

В.Н.: Угу.

О.П.: Так що давайте Миколу бистренько отпускайте, да ми поїхали.

В.Н.: (сміється) Добре. Ну, і наостанок хотіли б може ще щось додати?

О.П.: Хочу побажати, щоб все таки держава трохи нас… Так як ми колись поважали державу, і зараз поважаєм, щоб і нас так поважали. Ну, я думаю, що є люди не равнодушні. Дякуєм їм за це. А є такі, що так як почитать «Фєйсбук», або «Однокласніки» російські. Ну, я Вам скажу, що тоді був Радянський Союз, то нас як чорнобильців, то даже там у Росії, в мене ж там тоже… Ну, у нас всіх, навєрно, родичів хватає. Хотя вони ми з нами не общаємся, ну всьо равно. Якби це, вони по цій войні може не общаються, а так як Чорнобиль він же ж був…

В.Н.: Всесоюзний?

О.П.: Всесоюзний, так що тут уже, ну, я думаю, що нас… Просто що там в Росії даже лучше трохи, в Білорусії, в Росії, там трохи лучше ставляться, так як я по хлопцях тих, шо там знаю от туда, то лучше до них ставляться, чим даже до нас тут в Україні. Ну, там може таке, зразу в їх так получилось статус такий у них получить це що. До їх там же ж «чеченці», ну, ці ж «афганці» хлопці ж. Це ж так як і в нас цих афганців чого їх обіжають без кінця? Там трошки ну, може вони там преукрашають, конєшно, я не знаю, бо це ж так напише, там однокласник, позвонить. Те-те, те-те, а у нас тут в Росії, фотки виложить конечно десь там красіво. У нас трошки може і не так, але у нас тоже красіво. Так шо. Ну вєздє ми живем. Дай Бог щоб… просто щоб… Не знаю. Наприклад, в нашій сім’ї, в моїй сім’ї, отих, що тут от, то в нас всі сочувствують, всі понімають, хотя ми сочуствія не ждемо. Потому що ми пока можем, може і так. Але… Хочеться побажать, щоб, конечно більш цього не повторялось. Ми ж для чого там були? Щоб наші діти, так само як і наші батьки, діди, щоб ми жили як краще. А получається, що з каждим, кажде покоління живе, ну, якщо не краще, я тому що зараз… Я не хочу Совєтський Союз. От їй Богу, я там… ну, я туди не хочу. Може мені зараз і хуже, чим тоді було, но я не думаю, що хуже. В мене тоді і машини не було. Зараз в мене хоть і Ланос є, народний автомобіль. О. Ну… А тоді, на ту, на те Жигулі треба було дуже довго робить. В мене зарплата була 120 рублів. Ну, 150. А счас воно… Мені просто я… Мені нравиться буть тут ближче до молодьожі. Тоді і я… Я люблю інтернет, я люблю і… Я з ними і хай не полностью все знаю, но я там є.

В.Н.: (сміється) Розбираєтесь, так?

О.П.: Да, я там розбираюсь. І другий раз, як хтось там щось, ото даже в том телефоні кнопочном нічого не розбирає, де хтось там, то мене вже нєрви беруть що, ну, як це ти так, нічого не понімаєш? Як так зарплату по, пенсію получать… Він ходить і в банки стоїть 3 часа в очереді, щоб пенсію получить. Піди в банкомат і получи. А я ж не знаю, які там кнопки нажимать. Ну, страно конечно. Ну… Хотя не понімають. Так що хочем… От побажання таке, щоб було, щоб у нас все було хорошо. Хоть би, хоть би дотягнуть до той Європи чуть-чуть. Ну, їй Богу, хоть би чуть-чуть. Щоб побачить, що воно ось тако. Як в мене баба була ще, то казала, помирала вона вже. Та каже: «Щаз так жить добре». Це було 30 год, навєрно, назад. «Щаз так жить добре, та вмирать треба». В них уже тоді було добре, тому що після тих сталінських репресій, що слова не мона було ляпнуть чи сказать, а потом мона було свободно, якось так що анєгдота якогось розказать…

В.Н.: Перебудова…

О.П.: Даже про того Брежнева, чи то… То в неї це було дико. То було жить добре. Вона получала 14 гривень, рублів пенсії, в селі жила. То вона могла купить собі там сєльодку, поїхать там туди таке, от щось у город виїхати із села. І вже їм жилось добре. Конешно, після того всього. Та я хочу, щоб зараз в нас добре, но щоб було ще краще. Хай би наші діти жили ще краще. Ну, ми до цього і стремимся, конєшно.

В.Н.: Добре, дякую.

О.П.: Так що це таке.