Вікторія Науменко (далі: В.Н.): Сьогодні у нас 11 липня 2017 року. Знаходимось ми у місті Львів, на Сербський, 13. Беру інтерв’ю я, Науменко Вікторія, у…, представтесь, будь ласка.

Тетяна Майоренко (далі Т.М.): Майоренко Тетяна Петрівна, відселена з зони безумовно близького відселення, селища міського типу Поліське, Київська область.

В.Н.: Дуже приємно.

Т.М.: Взаємно.

В.Н.: І перше моє питання буде таким, доволі широким. Розкажіть, будь ласка, про своє життя.

Т.М.: Ви знаєте, це життя, яке було до аварії, воно, якби, поділило наші судьби на дві, ну, на два таких, від… ну, не відтинки, ну, можна сказати, відтинки. – Життя до аварії, як ми називаємо, і життя після аварії. Жили ми в чудовому містечку, на березі річки Уж. Це містечко, де Поліське, де саме поле і ліс, багаті урожаї були, і грибів, до нас їхали, і ягоди, і риби. Ну, але так сталося, що 26 квітня змінило наші життя.

І проживали ми на момент аварії… У нас був дуже високий радіаційний фон, тому що якраз – це є архівні дані, можна то все дізнатися – якраз та радіаційна, західна, західна хмара, вона пішла на наше містечко і впала облаком, от, тому що… Воно і пішло, навіть, і за кордон, але от воно якраз накрило чорним, отою хмарою впало на наше містечко. Але, оскільки ми знаходилися за 30-кілометровою зоною, наше містечко, а на той світ було тоталітарна держава – Радянський Союз, оголосила, що тільки 30 кілометрів. 30 кілометрів – це є зона чорнобильська, а за 30 кілометрів – то вже чудове, нормальне життя. Тобто, там якби немає ніяких радіоактивних забруднень. От. І ми от так залишилися. Нас відселили тільки в 1989 році. І от з 1986-го по 1989-й рік ми проживали в містечку. В нашому містечку в відрядження приїжджали і… особи відрядженими називаються зараз, учасники наслідків аварії, вони стояли виконували таку ж саму роботу, наприклад, і на почті, і поварами, тому що годували «партизан», ми їх тоді так називали – «партизанами». Вони мають зараз статус учасника наслідків аварії. Нажаль, наша категорія, вона залишилася просто як відселені, залишені державою як і тоді, так і зараз.

Ну, 1986-й рік він змінив наше життя в тому розумінні, що наші діти практично на той час, які вони були – зараз вони вже дорослі – на той час… Я маю на увазі, от, навіть, я беру по свого сина, по своїх сусідів – вони були, їм тоді по п’ять рочків. І, коли нам сказали, через десять днів, Романенко виступив, міністр здравоохраненія на той час, виступив через десять днів і сказав, що дітей на вулиці… обмежте вигулювання дітей на вулиці. Через десять днів! Що до цього діти гуляли. То не можна було б пояснити той дитині, чому на вулицю виходити не можна. Ми їм говорили, що там радіація, а вони дивились в окенічко і говорили: «Немає там ніякої радіації! Там сонце світить так, як і світило, трава нормальна, все». І не можна нам було збирати ягід. А ми ж поліщуки, ми ж виросли на цьому. Не можна було ходити на річку, ловити то-сьо, рибу, тому що там все кругом була радіація. І от дітки, які вже народжувалися, їх вже було перше слово не мама і воно більше не звучало, а більше звучало слово радіація. Тому що це був такий ворог, якого ми не бачили. Там не ходи, там не стій, біля будинків не бігай – дітям. От, практично, та радіація і то, що нас залишили в той зоні – у нас забрали дитинство у наших дітей. Тому що вони були обмежені. Яблука в нас, як, знаєте так, аж вродили в 1986-му році і ми ходили, дивилися на них, як в музей, тому що їсти їх не можна було, бо там радіація. А діти лазили, зривали ті яблука.

Ну, тобто, от, знаєте таке, це тоталітарна держава… Діти дуже хворіли. У нас, пам’ятаю, у 1987-му році у дівчинки була лейкемія, рак, вона померла. Діти, от, йшли просто по вулиці, падали, тому що в них кров з носа йшла. У нас тоже так йшла кров. Даже приїжджали в 1986-му році бельгійці, вони зняли фільм «Діти Чорнобиля». То якраз це наші діти були дітьми Чорнобиля, тому що ми залишені були, от. І от в 1989-му році група ініціативних з Поліського, з Народичі поїхали в Москву до Горбачова з результатами аналізів. Тому що результати аналізів були жахливі, а робили наші незалежні вже лікарі ті аналізи, вже від керівництва скриваючи. Правда, Горбачов їх не прийняв, а прийняв там його, якби людина довірена. Ну, і звернулися тоді, тодішня держава звернулася в МАГАТЕ, щоби вони приїхали і вони щоб дали результат, ну, щоби подивилися і щоб вони зробили висновок – чи можна дійсно людям проживати в тій зоні чи ні.

В.Н.: Угу.

Т.М.: Тому що сама ініціатива і сам висновок, от, від Радянського Союзу, ну, якби вже воно не йшло, не могли вони зробити. А от МАГАТЕ приїхало до нас. Вони подивились там, ще знайшли вміст плутонію. І вони зробили такий висновок, що людей потрібно відселяти. І в 1989-му році Кабінет Міністрів України, в грудні місяці прийняв постанову про відселення жителів Поліського, ну, і Народичі рядом, селище таке було, міського типу. Тобто, з 1986-го по 1989-й рік ми, от, боролися за виживання своє, за життя.

В.Н.: А скажіть, будь ласка, от, якщо повернутися, от, більше до початку, Ви пам’ятаєте, як Ви особисто, от, Ваша родина, як ви дізналися про аварію?

Т.М.: Особисто нас, ми жили у п’ятиповерховому будинку, і ,от, десь так в третій годині почався рух. Ми жили на третьому поверсі, а з п’ятого поверху почали ну, щось шорох, почали бігти. А у нас на п’ятому поверсі жили водії, які працювали в «Сільхозтехніки».

В.Н.: Угу.

Т.М.: І напроти мене жила також подружка, яка була лікарем і приїхала швидка – дитячим лікарем – і також до неї і, ну так, я чую, що шорох, щось таке. Ну і ранком ми стали і говорять, що на атомний станції аварія, но нічого страшного немає. Ми жили буденним своїм життям…

В.Н.: Угу.

Т.М.: …в суботу. А в неділю ми вже, якби, по слухах почули, що евакуйовують Прип’ять, місто Прип’ять, людей,от, і потрібно буде їх розселити у Поліському. І я стояла так на вулиці і прям так вітер ішов на мене і на ранок, в понеділок я вже не могла говорити. У мене тут повністю осипло горло, у мене напухли дьосна, я думала що це у мене від зубів. Ну, а потім у мене с тих усіх вилізли наслідки, що у мене дві кісти на щитовідке. То, ну...

В.Н.: А Ви в той час, Ви ким працювали?

Т.М.: Та, на той час працювали на державних роботах.

В.Н.: Угу. Працювали.

Т.М.: Ну…

В.Н.: Ну, а коли Вам розповіли, що відбувається? Чи коли Ви зрозуміли, що відбувається, що це серйозно?

Т.М.: Ну, так як евакуювали більшу частину в Поліське людей із Прип’яті, то вони говорили, що їм дозволили брати тільки паспорт там і деякі речі, бо їх на три дні тільки евакуювали. Ну, а тож на все життя, вже потім, вже, ето вже стало відомо. То ми так не дуже, якби, і переймалися, бо думали, що то, якби, так всьо нормально. Ще хочу сказати, що люди ж мали і свої корови, бо то селище міського типу. Деякі були будинки, якби що то вітер тепер ходе, а деякі мали і частні будинки. Вони мали корови. Корови паслися на лугах. Потім пили ж то молоко і дуже багато було отруєнь, дуже багато людей забирали на Київ, дітей особливо, тому що мама давала ж молоко той дитині.

В.Н.: А хтось Вам пояснював, от, з цього періоду починаючи, як себе поводити?

Т.М.: Пояснювали от те, так повторюю, ще через десять днів Романенко, Міністр охорони здоров’я через десять днів дав рекомендації, виступив по телебаченню, по радіо, що обмежте споживання продуктів з власного огороду, обмежте, щоб діти не виходили на вулиці, закривайте форточки, щоб воздух…

В.Н.: Угу.

Т.М.: Це через десять днів! А вже як буде зимовий період, він сказав, то як люди мають свої пічки, ну, печь, то їх треба дрова мить, а потім їх в піч ложить. Ну, от. В колодязі також за… Ну, це такі були рекомендації – мийте підлогу кожен день, оце такі були рекомендації. Це смішні настільки були рекомендації, що, навіть, тоді анекдоти ходили, що, що це за нація, що водою змиває радіацію, тому що коли тільки приїжджали якийсь державні мужі з Києва, то у нас зразу поливали в Поліському асфальт, дорогу мили, а коли їх не було, то ми той пилюкою так і дихали. Жахливі наслідки зараз, тому що з тридцяти тисяч населення Поліського району, це включаючи тоді і туди і… Вільчу, і включаючи 30- кілометрову зону і наше Поліське, то з тридцяти тисяч дев’ятнадцять тисяч, навіть двадцять уже… Ми так. Тому що у нас начальник міліції, Андрієвський, він збирає то все – архіви, то всьо, всьо. Він дуже переживає за свою Батьківщину. Також книжок багато от написав він, фільмів. І, то я кажу, що з тридцяти тисяч населення Поліського району двадцять тисяч вже немає в живих. То практично десять тисяч.

В.Н.:Угу.

Т.М.: І то, от, кожного дня, ми, от, розкидані по всій Україні, чуємо то там, то там, то там – в Сумській області, то Херсонській області, то Харківській області, якби ховають людей. Старих, ну, вже такого віку. А молоді, яка на той час була дітьми, практично вони зараз не встані повноцінно жити і повноцінно працювати. Тому що у них в основному на кість то все дало, на кістковий мозок – у них дуже болять ноги, у них дуже болять хребет, от. Говорять, що у всіх болять хребет. Але діти ні в чому не винні, що їх залишили. І, от, дуже болять голови у них, і діти практично в тридцять п’ять років вони стали інвалідами. Інвалідами не просто на папері, а інвалідами настоящими, то їх можна провірить, от. І любий незалежний експерт може провірити і подивиться, що діти, вони є неповноцінними, тому що вони не можуть повноцінно працювати. А якщо вони не можуть повноцінно працювати, а звичайно женилися, виходили заміж,то вони не можуть нічого і повноцінного дати своїм дітям, тому що вони самі хворі. І це покоління, яке ще буде йти, і ще в третьому поколінню буде мати ці проблеми.

В.Н.: Так. А скажіть, будь ласка, от, коли особисто Ви зрозуміли всю трагедію Чорнобиля? Коли для Вас стало зрозумілим, наскільки важкі наслідки?

Т.М.: Напевно, знаєте, коли ми жили і вже якось привикли, вісімдесят шостий рік, то було так страшно, вісімдесят сьомий… Кожної весни нас відселяли – то не відселяють, то відселяють, то не відселяють. Але зрозуміли ці наслідки, коли я ж сіла з сином в машину, коли ми вже відселялись, від’їжджали від будинку, тому що в дев’яносто другому році ми покинули рідну землю. І коли я повернулась назад, на будинок подивилася – що я вже сюди ніколи не вернусь… А прожила я в Поліському тридцять три роки! А тридцять три роки то вже якось більше половини життя, вже якось так би, тому що… І то защемило серце, і то серце щемить зараз, тому що ми вирвані з корінням з рідної землі. Ми там родилися, ми там виросли, то наші там батьки, діди, то їхня якби та вся наша, ну…родинне то все коло і як вирвеш люди дерево, чи воно приживеться в такому віці десь, чи ні? Молодь, вона якось так ще ні. І от тоді той, знаєте, такий страх і жах, що ніколи не повернешся на цю маленьку, Богом дану, чудову, прекрасну… називаємо її «маленьку Батьківщину». І, от тоді, от той жах стався. В серці і, от, так якось. Перечеркнув життя.

В.Н.: Саме той момент.

Т.М.: Саме той момент. Тому що якось так уже привикли. Знаєте, людина до всього привикає, якось так уже жили. А от як той від’їзд і то не то що, от, хочемо їдемо, хочемо не їдемо, а то в обов’язковому порядку. Проживши з вісімдесят шостого року по дев’яносто другий рік. Бо в дев’яностому році почалось поетапне відселення. Чомусь спочатку відселяли не вагітних, дітей, ну, вагітних жінок сім’ї, потім до трьох років дітей, потім з трьох до п’яти. А у мене син був п’ять років, вже після п’яти потім почалось відселення. І то було дуже тяжко покидати рідну землю, коли вже прожив там вже навіть ту аварію, ту вже, ту всю радіацію, ми тут вже того якби змирилися. Але наслідки медичні показували вже все, що потрібно було спасати вже настільки тих дітей п’ятирічних, а спасати те покоління, яке народжувалося, яке мало народитися би. І тому, з болем в серці поліщуки покидали рідну землю. То, то не можна було дивитися. Навіть учасники наслідків аварії, які були у нас в відрядженнях, вони дивилися і вони бачили, з яким болем в серце поліщуки покидали рідну землю і от навіть зараз згадують їхні спогади, що то жахливий стан, ото…

В.Н.: А як, от, відбувалося відселення саме у Вашому випадку? Тобто як, коли Вам повідомили, ну, я так розумію, що розмови, Ви сказали, велися фактично з вісімдесят шостого року, так, чи відселяти, чи не відселяти. От коли Вам вже повідомили, що остаточно відселяти? Як Вам, як проходило оце відселення? Чи Вам давали вибір, куди Ви виселятиметися? Чи могли Ви обрати нове житло? Яким чином виселялися? Де Ви брали цю машину і тощо, і що Вам дозволили брати з собою? То можете про це трошки детальніше розповісти?

Т.М.: Значить, в вісімдесят дев’ятому році, коли Кабінет Міністрів вже прийняв постанову про відселення, то відселення почалося з дев’яностого року, в кінці дев’яностого року, як я вже повторювала, поетапне відселення. Ну, і звичайно, навіть якщо би ми і не хотіли виїжджати, нас би все одно би відселили, тому, чому, тому що з роботи нас звільняли вже, ми не могли працювати.

В.Н.: Угу.

Т.М.: Тому що і діти і ска.. чітко поставили умови. Все. Вам дали квартиру, да, у нас був вибір, ми могли вибирати любий куточок України, ну, крім, ето, Крима, там східних областей там де, от, Крим не могли вибрати на жит, жити там. А так хоть всі куточки України – Харків, Херсон, Львів, Тернопіль.

В.Н.: Угу.

Т.М.: Ми мали вибір на той час.

В.Н.: Як Ви для себе зробили вибір, чому Ви Львів вибрали?

Т.М.: Ну, на той час я була у «Народним Русі Україна» з вісімдесят дев’ятого року. Коли «Народний Рух» тільки засновувався, познайомилася із тими людьми, які були у нашому Поліському і очолювали «Народний Рух України». І, нажаль, не бачила Чорновола В’ячеслава Максимовича, але він був у нашому Поліському, але мене пізно попередили, ну, мабуть би не сказали, навмисно що він є. І він був півгодини у нашому Поліському, багато в чому тоді допоміг «Народний рух України». Він нам допомагав виборювати оту несправедливість, оту гласність, що все добре, того, той тоталітарної держави. І завдяки нам, можна сказати, що тільки і завдяки «Народному Руху України», завдяки отій правді, що говорили, нас і практично і відселили. Тому що, ми б там би і жили і досі, ну, як би цей вплив був би жахливий, тому що… Якщо цезій і стронцій розпадаються, там говорять, уже можна жити тридцять, там, хто каже п’ятдесят років, то плутоній розпадається двадцять чотири тисячі років. А плутоній впливає на кістковий мозок. Тому практично жити там і неможливо, хоча то ми вже якось вже і привикли. Ну, і от, в вісімдесят, в дев’яностих роках уже нам, ми вже зробили вибір, ми писали у райком партії. Ми писали хто куди хоче їхати. Потім вони там через Київ, адміністрація наша поліська через Київську адміністрацію давали по всіх областях списки людей, де повинні були представити жильйо. Ну, ми вибрали Львів. Вибрали Львів тільки через те, що… у нас нікого не було у Львові, але вибрали тільки через те що, я ж кажу що, «Народний Рух» там, до нас багато дуже допомагав, приїжджали зі Львова, привозили нам і продукти чисті, ну, чисті в зоні ми говорили.

В.Н.: Угу.

Т.М.: Ну, чи так спонукали приїхати нас до Львова. Хоча моя подружка, от із, така, якби, виросли ми разом.

В.Н.: Близька?

Т.М.: Близька дуже. Так вона поїхала в Харків. Я поїхала в Львів. А її рідна сестра поїхала в Ужгород. Тобто, розпалися і навіть сім’ї. Розумієте? Навіть, ті родинні відносини, вони розпалися, тому що, ну, як…

В.Н.: А Ви не обговорювали, не намагалися, от як, від шансів в одному місці?

Т.М.: Ми обговорювали, щоб нам построїли таке саме Поліське. Ну, десь там за Переяславом, щоб ми були всі разом. Скільки там того Поліська? Дванадцять тисяч у Поліському було людей. Багато хто сам виїхав, ну, от як переселенці, добровільно.

В.Н.: Угу.

Т.М.: Можна було виїхати і самому шукати жильйо. Де були у кого рідні, близькі. Як в нас та рідня була у Поліському, то куди ми могли поїхати? І ми просили, Масол тоді приїжджав, ми просили, що… з Києва керівництво і з ЦК партії, ми звертались до Щербицького, приїжджала Валентина Шевченко, ми звертались, що побудуйте таке Поліське, ще ми почекаємо, ми проживемо ще рік, ми поживемо ще два роки, але побудуйте. Ви знаєте, зараз ми вже з того часу, ми думаємо, чого воно не побудувалося, тому що дуже багато людей вмирає і це б дуже було би видно. От, навіть, я беру Київську область – Баришівка, там моя живе колежанка, так вони говорять: «Таня, Бариш, люди з Баришівки, що вони, як би ображаються, що тут поліщуки всі місця якби зайняли». То є дуже видно ті хвороби, дуже видно, що люди вмирають, а так нас розкидали, розпорошені вівці без пастуха. Розкидали нас і… Отак ми… залишили свою рідну Батьківщину. Вже двадцять п’ять років у Львові. Звичайно, Львів став для нас другою рідною Батьківщиною, хоча туго за рідною землею, то туго, то біль в серці, яка вона ніколи не пройде, особливо в тому поколінні, як кажуть у зрілому віці виїжджали. Ну, наприклад, мені було тридцять три роки, а моя мама, яка виїжджала у шістдесят років. Але є люди, які виїжджали у сімдесят і сімдесят п’ять років. Вісімдесят років. Тягнули тих людей, які вже хотіли померти разом зі своїми близькими. Там, на місці. Яка у них біль в серці була! То є жах!

В.Н.: А, от, сам процес переселення. Ви до того Ви дивилися помешкання, приїжджали в Львів, поверталися до Поліського, чи от так от вибрали Вам і все і відправили відразу на Львів? З усіма речами, що можна було брати?

Т.М.: Все-таки один факт кажу, що то, на той час дуже гарно поставилися якби адміністрація Київська і наша, тому що ми написали, вибір нам був. Ми вибрали Львів, хто Тернопіль, хто Херсон, хто Харків і ми звичайно їхали і дивилися квартири.

В.Н.: Угу.

Т.М.: Наприклад мене, навіть я могла вибрати в одному районі, в другому районі, дуже гарно тоді…

В.Н.: Навіть…

Т.М.: …віднеслись там люди. Вибрали вже в одному районі, де вже було більше поліщуків. Тобто ми вже наперед знали, що, от, буде квартира, вона там, добу добудувалася. Єдине що – коли евакуювались людей з Прип’яті, їм не дозволяли брати свої речі, вони їх там всі лишили, і їм дали за ці речі грошову компенсацію. Коли ми їхали вже, то нам, ми брали все, от, тягнули за собою ті пральні машинки, які були радіаційно вже заряджені, тому що стирка ж була з вісімдесят шостого року, ті всі брудні речі, пральні машинки ті брали за собою, тягнули мебель, тому що нам нічого того не давали, нам тільки компенсацію безкоштовну – це машина і…

В.Н.: Перевіз.

Т.М.: Перевіз.

В.Н.:Угу.

Т.М.: Це було безкоштовно. А то усе ми за собою тягнули. Тягнули люди, як їхали в райони ну, в селища, райони, то ми тягнули за собою і коз, і корову на машині. Ну, куди ж їх кинеш? І собак, то все, ті бідні корови плакали, от так. (Посміхається). То наче, якби воно і смішно, але коли людина їде, наприклад, я, от, у Львів не потягнула би корову, правильно? А коли людина переїхала з Поліська, і її там дали, допустима, у Київській області, в Березані будиночок, ну то, звичайно вона її за собою молодою потягнула, їхала на машині, ну… Так воно.

В.Н.: Але все одно, так, у Львові обрали будинок, де найбільше саме, от Ваших односельців?

Т.М.: Ну, в районі, нас на Сихові, в районі, там де нас двадцять чоловік з Поліського.

В.Н.: Угу.

Т.М.: Приїхали до Львова більше ніж двадцять чоловік з Поліського. І ми, от, в тому районі обрали, де наші на Сихові, от, живуть земляки, от ми там.

В.Н.: Ви знали один одного, так, і досі спілкуєтесь?

Т.М.: Ми знали один одного, то однокласник мій в тому, недалеко від мене, від будиночку живе, ну, спілкуємося звичайно. З Поліського, з Народичів рядом ти Поліське було у Київській області, Народичі, Житомирської області, от. Ми зараз переорганізацію Поліське, Народичі відселення зони безумовно близького відселення понад Чорнобиля. Ми і зараз разом, добиваємося за свої права, тому що, вони, вже тридцять років той аварії, але соціальна несправедливість відносно відселених з зони безумовно близького відселення, от цю категорію потерпілих, вона єсть і зараз. Тобто, як тоді геноцид був, нас залишили напризволяще, бо тридцяти кілометрова зона, на весь світ прокричали Радянський Союз: «А там все чисто». Тому що це ж була, якби втрата їхньої, як би сказати, якби на той час, то негласна втрата…слово не можу підібрати. Ну, якби, вони сказали що все нормально, а тут оказується, що ще за тридцяти кілометровою зоною живуть люди, які мають проблеми, в яких рівень радіації більше ніж у тридцяти кілометровій зоні. Розумієте, тому що у тридцяти кілометровій зоні, спочатку, як тридцяти кілометрову зону вимірювали. Військові, на карті, обчеркнули тридцять кілометрів і людей відселили. А коли прийшли дозиметристи, зробили дозиметричний контроль, то вони подивилися, що в тридцяти кілометровий зоні населені пункти були чистіші в радіаційному відношенні ніж за тридцяти кілометровою зоною. Тому що, це було плямисте забруднення території. Радіаційна та хмара, вона ж не впала на всі села, вона плямами впала там, там, там, там, там. Тільки в тридцяти кілометровий зони села такий є, що їм взагалі не потрібно було відселяти бо вони чисті. Але тридцять кілометрів було сказано, значить відселили. А то сказать, що за тридцяти кілометровою зоною також є радіація, там високий рівень радіації. Це ж би втрата авторитету тоталітарної системи було. Тоді ж все були одногласні, все добре, все чудово. І ото геноцид над людьми. Хіба ж можна було у такому, да, навіть, в самому Чорнобилі, от у мене тут є спогади, е… льотчик який їхав, та… Ну, не взяла. Він згадував, що в самому Чорнобилі була чотириста сімдесят квадрат чотириста сімдесят мілірентген, там же вин раз вимірює на годину, а в Поліському було дванадцять тисяч микрорентген на годину. Тобто чотириста сімдесят просто одиниць і дванадцять тисяч! Тобто в десять тисяч разив перевищувало дозу опромінювання в Поліське. Тому що, Чорнобиль, саме містечко, воно як би було на ту сторону і як би там не дуже той радіаційний хмара пішла, а прийшла якраз на наше Поліське. От. І в тому Поліському, як він пише, згадує, той вертольотчик, він каже і там жили діти. Я ж так поставила знак оклику в його спогади, тобто то геноцид. По-перше приїжджали дуже багато урядових комісій із медицини. З Москви, з,  Санкт-П, з Ленінграда тоді, зараз Санкт-Петербурга, з Києва. Вони дивились на наших дітях, вони робили їм з вени, наші діти з садочка тікали, тому що кожного місяця по два, по три рази на місяць приїжджали лікарі і брали з вени кров. А перший секретар наш викликав вихователів і каже, ну, завідуючий, говорить: «Що всі мами повинні тримати своїх дітей, щоб взяти і знати результати крови». Перший раз ми тримали, але результатів крові не було, ні через місяць, ні через два, ні через півроку. І то ми вже тоді виступали, що як можна брати з дітей кров і мами не знають тих аналізів. Та ті діти бігали бліді тікали з школи, хлопці, вже чотирнадцять років, тікали з школи бо… Ми, не то що боялися, а то що то безрезультатно. А вони писали на цьому дисертації собі. Злочин! Над людьми, якраз за цей злочин я зараз хочу перед подавати в Гельсінську спілку, тут в нас у Львові юристів, щоб вони мені могли, по правах людини, вже тридцять років пройшло, ми не можемо добитися того. Нас і зараз відкинули в соціальному захисті, в пенсійному забезпеченні, як раз цих людей, які тоді були, геноцид, залишені, і зараз, геноцид, залишені.

В.Н.: Зрозуміло. А скажіть, будь ласка, от Ви ну, фактично зрозуміло так, що, от, ці всі події, вони спонукали Вас до більш, такої, громадської роботи, так, до об’єднання. Ви, от, коли приїхали до Львова, Ви відразу створили, от, цю свою організацію, чи як оце відбувалося?

Т.М.: Знаєте, якось зразу воно, не було такого поділу. Не було поділу між ліквідаторами, всі були постраждалі. І не було сенсу створювати ті різні організації, була одна громадська організація «Союз Чорнобиль Україна» на всю Україну і от ми, Сава Богданович Смеречинський в нас очолює Львівську обласну організацію «Союз Чорнобиль Україна». Ми, якби всі чорнобильці були, чи відселені, чи переселені, чи евакуйовані, ми були в одній організації.

В.Н.: Угу.

Т.М.: Не було сенсу, тому що не було поділу. А пізніше вже в дванадцятому, в одинадцятому році, коли вже почалися, ще до одинадцятого року ми то такі так дуже багато розповідати. Почали ми виїгрувати суди згідно закону, у нас були більші пенсії, от, коли в одинадцятому році постанова 1210, була Кабінету Міністрів, втілена в життя, то наші соціальні пільги, наші, наша пенсія, вона була понижена в десять разів в порівнянні з учасниками наслідків аварії, в порівнянні з людьми, які працювали на атомній станції, тому що згідно постанови 1210 ті, які працювали на атомній станції, вони отримують пенсію десять тисяч, а ми получаем пенсію тисячу шістсот. Хоча захворювання – одні. Одне захворювання, що у нього енцефалопатія 3 степені, що у нас енцефалопатія 3-4 степені. Це ураження кори головного мозку. З однаковими захворюваннями згідно Постанови 1210, яка перекрутила, оце все соціальна несправедливість, одні стали багатими, тому що отримують пенсію, однакові захворювання, а одних одкинули до то інших. Те також геноцидна постанова. І, от, з дванадцятого року, ми створили організацію і почались по всій Україні створюватися організації, аналогічна організація є і в Харкові «Ветерани Чорнобиля», яку очолює Проскурін. І, якось ми боремся за своє право на соціальний захист. Але, держава нас не чує. Продовжується геноцид над чорнобильцями. Тому що, це нерівномірне, оце розпреділення в пенсійному забезпеченні привело до геноциду людей. Тому що, я ще раз повторюю, як може бути у одних десять тисяч пенсія, в одних п’ять є, у одних вісім, у одних є три, у учасника наслідків аварії, а у людей, які там проживали… тисячу шістсот.

В.Н.: А, як, от, вплинуло це якось на ваші відносини з ліквідаторами?

Т.М.: Раніше воно не впливало на наші відносини, а зараз воно дуже вплинуло. Ми не маємо на увазі тих ліквідаторів, тих людей, які дійсно безпосередньо перебували на території зруйнованого реактора. Ми ні в якому разі не можемо до них рівнятися. Тому що вони ліквідатори, вони тушили ту пожежу. Я рахую що, ліквідатор це пожежник, який потушив ту пожежу. А всі остальні, це учасники наслідків аварії, які приймали участь безпосередньо на території не зруйнованого реактору ту воду викачували, засипали тим, свинцем, той шо горіло, той реактор з вертольота, да. Це які безпосередньо. Але, знаєте, є учасники наслідків аварії, які отримали, як той статус, тому що в законі так воно було прописано, також соціально несправедливо. От, вони були в вісімдесят шостому році в нашому Поліському, в відрядженнях, в вісімдесят шостому році. Вони працювали в сфері обслуговування в ресторані, тому що біля нас стояв полк, який надо було, ну, кормити їх, а в вісімдесят шостому році не було стільки людей, поварів, наприклад, ну, не хватало наших робітників, щоб обслуговувати той персонал. І тому були відрядження зі всієї України, вони працювали також нашими по, ну, поварами, разом. Так от, я що хочу сказати, у нас така була повар, Ліпа Іванівна, так от вона, Ліпа Іванівна стояла і стояв і людина, яка була у відрядженні, наприклад з Чернівців. Так от, він два тижня був в Поліському і два тижня він мав відпочивати в себе вдома. Йому на роботі зберігалася заробітна плата і в нашому Поліському він дві, два раза отримував заробітну плату, тобто двійну заробітну плату, тобто тричі була, та зберігалася і тут йому оплачували у нашому Поліському, бо він був у відрядженні. А та ж сама Ліпа Іванівна, яка виконувала ту ж саму роботу, жарила котлети, варила борщі, вона - ніхто. Це приклад такий тільки з одній. Бо вона тут проживала, вона не була у відрядженнях відправлена, розумієте. А законом прописано, ті хто був у відрядженнях з вісімдесят шостого по дев’яності роки, вони є учасниками наслідків аварії. Це категорично я з цим не згідна, не згідні мої земляки і ми боремося, ми за цю несправедливість. Хоча до Постанови 1210 у нас не було різниця в пенсіях і ми якось не гризлися. А, от тепер, вони ще себе вище ставлять, ті люди, тому що, я ще беру, хай вісімдесят шостий рік, але що можна було у дев’яностому році ліквідіровать? В дев’яностому році вони вже просилися їхати в Поліське, потому що там двічі платили, дві заробітної плати і там тройна заробітна плата, коли людина собі наприклад у Львові мала сто гривень, я так беру образно, десь поваром, то у нас повар у відрядженні мав триста. Бо він їхав в зону Поліське.

В.Н.: Угу.

Т.М.: І тепер вони учасники наслідків аварії. І б’ють себе в груди, що вони спасли Україну і світ. Від чого? Від того, що ви їхали у відрядження по своєму собственному бажанню. Вас ніхто туди вже не посилав, бо в відрядження в вісімдесят шостому року ще відправляли. А, потім, вони вже самі їхали, але це не можна звинувачувати людей, тому що їм дозволяли, вони їхали, прописано в законі, що вони стали учасниками наслідків аварії, прописано, значить то треба звинувачувати того хто писав тій закон, правильно?

В.Н.: А, скажіть, от, будь ласка, дивиться, з вісімдесят шостого року і до часу відселення, через Поліське і справді пройшло багато учасників ліквідаційних робіт, так? Ви з ними якось спілкувалися, комунікували, чи запитували Ви у них про аварію, як взагалі відбувалися, які були стосунки між поліщанами і з от цими людьми, яких при, присилали?

Т.М.: Так, от якраз такий приклад хочу навести, що ми йшли з роботи, вже вечір, з колі, з с сусідкою і бачимо, що дозиметром міряють у нашому… дворі радіацію. І ми позвали, чи можете ви поміряти дома, ну, у квартирі радіацію. І, ну, ми вам там заплатимо, ні, ні, нічого платити не потрібно, значить, вони погодилися. Що характерно, у мене ми, мішка, медведь, ну, такий плюшевий, великий, подарили на день народження колись мамі, я дуже влюбилась, собі забрала. І він дуже облучений був. А чому? А тому що, коли була аварія, я його просто постирала, думаю і повісила на цей. І коли графіт на подоконник упав і на того мишку, я його так любила, і все його на диван такий поставила. Стіральна машинка, звичайно надо було викинуть. Постіль, ковьор. А ковьор також вибивали ж на вулиці от таки, як такі металеві були брусся, ми на них ложили той ковьор, вибивали, а ти металеві ков, брусся набрались вони радіації і ковьор надо було тоже викидати, тож була все шкода. Тому що де можна було його купить потім?

В.Н.: Нічого не викинули?

Т.М.: Нічого не викинули. Його у Львов привезли, гарно постирали знов, пропильососили.

В.Н.:І досі лежить?

Т.М.: Не, вже не лежить. (Посміхається). Вже, як тільки родився внук, ми його, звичайно, ліквідували. Но, а скільки років ходили по тому всьому, правда мішку я хотіла викинути, бо син був малий, то мама забрала. Давай, каже, буде у мене, ннн.. не треба слухати там, що вони говорять, то мій мішка, мені подарили на день народження, тобто вона тим дорожила. Тоді ну, ті, не будемо називати особи, які вимірювали радіацію, вони сказали: «Дівчата, тікайте звідси!». Но, вони були молоді, такого віку, як ми, нам тоді було по двадцять вісім, то вже років і вони такого віку були, кажуть: «Тікайте звідси, бо тут не можна жити. От, дивіться, в дворі вашім дітям, під під будинком бігати не можна. Чому? Бо там як мили будинок, там ті капежі, вони там так і осіли». А наші діти там бігали, вони ж мили, «партизанами» їх називали, струєю, водою, якимось хім. розчином, потім ми тим, хім. розчин був таки пасюги на вікні, ми їх змивали тряпкою, потім ту тряпку мили підлогу. І не можна було гуляти. І во дворі він каже: «От там тоже гуляти не можна, де машини стоять. На той площадки, там де асфальт тож гуляти не можна. А на дворі тоже, на траві також гуляти не можна. На дереві лазить, Ви знаєте, також не можна, тобто вийти на вулицю, просто от так стоять і все. Бо ніде гулять не можна». От дуже в центрі було таке плямисте забруднення території, на стадіоні, взагалі, не можна. Ну, от там, єдині чисті міста, от, були там, біля річки. Але, в річки купатись, говорить, можна, бо вода іде, якби впадає в Прип’ять, але на берегу річки не, не завжди, не, не можна стояти, тому що там, де є зараж, заражано, великий рівень радіації, особливо цезію, стронцію, а там де є кро, тобто плямисте забруднення, тобто, а куда тікать можно було? Якби, я кажу, якби можна було. От хто мав в вісімдесят шостому році, хто мав, наприклад, з поліщуків мав рідню там, в Херсоні там, чи в Сумах, вони поїхали туди добровільно. І, от, через деякий час, їм там також давали квартири, но вони вже в черзі чекали. А як у нас не було ніде родні, більшість поліщуків, ми всі місцеві, ми виросли від діда і прадіда. О так вже і жили всі разом.

В.Н.: Хоча, чи вірили ви насправді от у той час, коли вам сказали що не можна, що і справді не можна?

Т.М.: Ну, от, чесно говоря, не вірили. Не вірили, тому що, якось…якби нам, от так, знаєте, якби пояснили, що, от, радіація, вона вам пізніше вплине, на щитовідку, у вас буде рак щитовідної желези, у ваших дітей будуть проблеми, ніхто це ж не обговарював. Приїжджали лікарі, говорили, що все добре. А, наприклад, у мого сина весь час текла кров з носа. І я, коли прийшла, він каже: «Мам, нас уже знов, школою, е…». Дзвонить мені із дому, каже: «Мам, я прибіг додому, бігом біжи в лікарню, потому що нас знову класом ведуть». Кажу: «Я зараз прибіжу». Я активна така була. Кажу: «Я зараз прибіжу».

В.Н.: (Посміхається).

Т.М.: Я прибігла і за руку зайшла з ним до ухо-горло-носа. І кажу: «Напевно він падає». Потому що, я до нашого ходила ухо-горло-носа, і вона каже, що у нього переносиця перебита, у нього весь час, кажу тече кров. А лікар сама була з Москви. І от колись саніт, медсестра, що біля неї сиділа, вийшла, вона взяла карточку мого сина і кинула її об стіл і каже: «Вы-мама, или нет!? Какая переносица перебита?! Забирайте ребенка и бегите отсюда! Езжайте!». Я говорю: «А куда езжать? Ну, куда я пойду?». А коли зайшли, я: «Так ви ж мені то напишіть». Вона: «Я не имею права». Все. Зайшла наша медсестра і вона пише, да, надо, от, зверобойчіку, надо, от, прополоскати нос ромашкою і всьо. Вот, таке було, то, то, то хіба не геноцид, отак людей оставити і робити над ними опити. Тож опити робили над людьми. Як вони виживають в зоні радіаційної… обстановки, коли там радіація перевищувала в сотні разів. Як вони виживають, от вони собі поробили дисертації… на людському житті. Але, ніхто не сказав тоді, з лікарів, з урядовців, ніхто не сказав і не виступив, що радіація в дальнійшому вплине в вас. На мастопатія буде у жінок в груді, повирізували, не доведи Господь, майже всі. На щитовидку, яку повирізували також всі, на кору головного мозгу, на все сплине воно вам. Тому треба оберігатися, інформації такої не було дано. Тому ми і не вірили. А! Що там та радіація!?

В.Н.: А зрозуміли вже після переселення?

Т.М.: А зрозуміли вже, коли ми поїхали в Київ, в дев’яносто четвертому році вже, зі Львова, в радіологічний центр, ну, і там, якби вже почали пояснювати, от, бачите, але час все ж пройшов, бачите, оце наслідки.

В.Н.: Угу.

Т.М.: Оце у Вас кісти дві, оце у Вас від того, да, це від впливу радіації, вони у вас появились. Тому що щитовидкою хворіють не тільки від радіації, щитовидкою хворіють люди, які живуть і не на забруднених територіях, радіонуклідами. Така, якби, поширена хвороба, навіть у Львові дуже багато людей страждають щитовидкою, тому що тут йоду не хватає, але це зовсім інше, вже був вплив, тут йоду не хватає а у нас вплив від чого? У нас достатньо було всього: поле, ліс, все, а от тільки що ми були залишені от ми… занадто на щитовидну желізу було прийнято того йоду радіоактивного, але ж в перший день нам ніхто не сказав, що треба пити той йод з молоком, ніхто ж його не давав, навпаки казали пийте вино червоне, а його попробуй було достать, як.

В.Н.: А, як, от, до речі, взагалі було забезпечення вас з вісімдесят шостого року до відселення, вам фактично заборонили їсти все що з вашого огороду, саду тощо, так, тобто вам завозили продукти, чи були вони доступні для вас, є, та ж вода тощо?

Т.М.: Завозили продукти, починаючи вже десь з вісімдесят шостого року, в кінці завозили мел і бульбу, здається, мел і бульба, здається мені, як на Вільчі, а з Вільчі привозили до нас вже в сітках. Ми ніколи не бачили, поліщуки, бульбу в сітках і сказали що це наша, що це бульба нам прислали с севера, хоча люди вже бачили що її збирали в Володимирському колгоспі нашому, там бульба повішалася її возили на Вільчу промивались там…

В.Н.: Розчином яким?

Т.М.: Розчином і водою і вона вже така була, як зараз продається помита бульба в сітках, ми її то купляли і ту ж саму ми її їли. А ще, що характерно, що в вісімдесят шостому році, коли в Прип’яті людей евакуювали, я пам’ятаю, через тиждень у нас появились цукерки «Вечірній Київ», ми їх, в принципі, ніколи і не бачили. Такої великої кількості, макарони такі, довгі і коротше, згущонка, кофе в таких стекл… можна тоді було достать. Ну, тож дефіцит якби був у вісімдесят шостому році.

В.Н.: Угу.

Т.М.: А, Прип’ять вони ж ті всі продукти, які залишились, людей відселили, а то ж куди вони подівали, це ж брехня, що вони десь його позакопували, вони ж попривозили, ми того все покупляли, тільки по нижчих цінах, от кажуть, от вони по низькому ціну там на п’ять, двадцять п’ять копійок макарони, все побігли за тими макаронами, довгими ми їх купляли і згущонку купляли, ті цукерки. А, звідки то воно везлося, воно, хто ж то на тому нажився ще, хоча, я так думаю, що потрібно було всьо закопать і то було наприклад із вищесказана, що не можна було його розповсюджувати звичайно, ні, але ж то було розповсюджено з тих магазинах, з прип’ятських і ми його то все поїли та і не тільки ми.

В.Н.: То, це Ви так думаєте, чи ето точно?

Т.М.: Це ми, так це ми так ,е, думаєм, думали, тоді ми так не думали, а з впливом часу ми вже почали думать, коли з Прип’яті почали вивозитися коври, бо люди ж полишали. І продавали їх на базарах, а охороняли тих учасників наслідків аварії, міліція охороняла. А, як вони то вивозили це все? А, от дівчата евакуйовані, от ми з ними співпрацюємо, вони ж розказують, коли вони приїхали, там через деякий час їм потрібно було забрати ще якийсь речі, їм дозволили, то тож нічого ж не було в квартирі, де воно то все подівалося, вони ж полишали все: і холодильники, і коври, і постіль, і де то воно все подевалось? А ті ковдри тоді тяжко ж було достать. Так вони і продавались в три десь там в Києві на базарах. Ми тоді, вже сплинув час, ми так собі подумали, що оці ті продукти, ми їх переїли, тому що в Києві не було такого безпечення ,забезпечення, продуктів, як у нас. У мене була подружка в Києві, до неї приїжджала, я привозила шпроти, я привозила цю згущонку в банках, ну, кофе в банках, дуже таке згущене, вона його дивилася, в холодильник клала і думала їсти чи ні. Да, може, давай говорю, оставь собі, тоді тяжко то було достать. Можна було десь.

В.Н.: Угу.

Т.М.: Вот тяжко. А ми то все мали.

В.Н.: Зрозуміла. А, скажіть, будь ласка, от коли Ви переїхали до Львова, як до вас от відносилися люди, ваші нові сусіди, от, було ти чи було якийсь особливе до вас відношення як до тієї що виїхала з зони… відчуження.

Т.М.: Ну, як би мені, мене дуже повезло у цьому відношенні. У мене дуже хороші сусіди. Дуже хороші і такого віку як я, і якби ммм... Тяжко було тому що в той час був дев’яносто другий рік, практично ті гроші, які ми мали, двічі постраждалі, ті гроші, які мали на книжках, вони заморозилися. І коли ми мали гроші, наприклад там одинадцять тисяч, хто двадцять, хто мав п’ятдесят, ну із людей, я маю на увазі, хто як там мав які статки, хто на севері працював і хотів в собі будувати і так і не збудував, на книжки мали, вони ж раз і пропали. І тому, коли ми приїхали, було тяжко. По-перше не знав ще місто, по друге, ммм... ну, якось нікого ммм... в такому квадраті території, нікого не знали. То сусіди мені в цьому відношенні дуже допомогли… нашому будинку, от. І... тобто, і на чай, і вони, тут таки дуже в них сильні були чуткі, вони тут таки спільні таки, вони ото мені тим балували, ми і зараз дуже гарно дружимо. Тобто, в цьому відношенні, ми не бачили якось такої, що, о приїхали там чорнобильці, вони там такі, ну, таки. І також і лікарі, то відношення було дуже добре, лікарів. То до нас дуже гарно віднеслися, хоча, коли ми їхали із Поліського у Львів, то нам таки були застереження: «Ой, там бандері, там вас будуть ображати, там вони не люблять нас, не!». Ми боялися цього дійсно, ми боялися, ми так дивилися ходили там, думаємо мало лі шо, але...

В.Н.: Обійшлося?

Т.М.: Обійшлося усе добре. Бандери хороші, ніхто нас не... (Посміхається).

В.Н.: (Посміхається).

Т.М.: У цьому відношенні повезло. І зараз дуже хороші відношення у нас із лікарями склалися, тобто, і з адміністрацією.

В.Н.: A Вас відразу так на облік поставили? Як чорнобильців?

Т.М.: Поставили на облік, да, як чорнобильців, от, і... Ну, практично, я знаю що в інших областях України трошки тяжко було. Но, але, чесно вам говорю, якось у цьому відношенні...

В.Н.: А як от з роботою? Вам запропонували тут роботу, чи Вам треба було самій шукати?

Т.М.: Тоді, в дев'яносто другому році, то, колись тими "кравчучками" люди їхали до Польщі, або десь по базарах, там.

В.Н.: Угу.

Т.М.: Стояли біля прода... усі, на "Україні", на стадіоні у нас стояли усі: від лікаря-стоматолога, від вчителя, від державного го, службовця, всі стояли і продавали. Наприклад. Там купили - там продали. Хто в Польщу поїхав - купив, хто мав тоді якісь ті...

В.Н.: Угу.

Т.М.: От. Хто переходили піше, переєзд і там брали товар і тут продавали. Або в магазині, десь там купиш той маргарин за сорок гри… копійок, а продаси за сорок п’ять, вже мали копійку. На той час, як раз постраждалі в тому відношенні всі. Я рахую не тільки чорнобильці, але це ще плюс нам стукнуло. Тому що, роботи не було ніякої.

В.Н.: Угу.

Т.М.: І, от так тягнулися.

В.Н.: А, от, у школу дитину нормально було влаштувати...

Т.М.: Не знаю, все було без проблем, без проблем, в садочок, в садочкі якось так тоже не дуже. Ну, але... Влаштовували, наших дітей влаштовували. Учьобу - пріоритет, що коли дитина - чорнобилець, наприклад, то в садочок, ну, брали, якби без проблем.

В.Н.: Угу.

Т.М.: То не було. І у школі так само. Ну, може, десь якась була і тут, якісь сім'ї, що вони, може коснулось, якийсь там опередження, но на рахунок моєї сім'ї, то мені в цьому відношенні дуже повезло.

В.Н.: А скажіть, будь ласка, а, от, з того часу, як ви виїхали з Поліського, були Ви, поверталися туди хоч раз?

Т.М.: Поверталися. Поверталися в дев'яносто шостому році, виеха... Не! Мама ж ще моя жива і з татом, там.

В.Н.: Вони не виїхали?

Т.М.: Вони, їх обов'язково відселили в дев’яносто чет... п’ятому році, мама приїхала, тато там помер в дев’яносто четвертому. Тому що Поліське, у дев'яносто шостому році вже повністю відселили людей. Тобто, та відселення почалося з дев'яностого и до дев'яносто шостого року.

В.Н.: Угу.

Т.М.: Є такі бабки, ну, ну, як, я вже до того віку йду, яким по сімдесят шість років було. І вони, якби вцепилися в свою рідну будинок, не поїду і все. І так десять чоловік і лишилося і не поїхало.

В.Н.: (Посміхається).

Т.М.: І не поїхали.

В.Н.: Залишилися?

Т.М.: Да. От, там по-моєму, ще поза минулого року, ми їхали, то там така жіночка в нас лишилася вона каже: «Я не можу поїхати і не поїду, бо це руки цей будинок - це руки мого чоловіка. І не покину». І не поїхала. Не було рідні, до кого їхати, так вони десять утіх самоселів, і залишилися. Хоча, там ні світла, ні води, ні газу, нічого немає. Ті люди, які обслуговують зону, то вони, там, їм хліб привозять, ну, от таке. А в дев’яносто шостому році ми зі Львова, автобус нам дали, відвідати могилу рідних, у Поліському, тому що, оскільки до Поліського не можна було добратися, там частним транспортом, тільки можна було туда доїхати и, тільки раз у рік, там можна було туда їхати, тільки у поминальні дні…

В.Н.: Угу.

Т.М.: Тобто будь-коли там приїхати не можна, бо там зробили зону, поставили якби контроль,от, і, ну, не можна. От то ми, у дев'яносто шостому році, нам дали автобус, обласна рада і ми відвідали могилу рідних, приїхали, побачили свої Поліське. А минулого року нам допомогла міська рада, Андрій Іванович Садовий нам допоміг і ми їхали також до дому, на тридцяту річницю. Ой, то, взагалі з болем у серці, бо ми не були п’ять років, а минулого року поїхали, то взагалі, то, то був просто жах. Просто, водії, як зі нами їхали із Львова вони кажуть: «Це якийсь кіно!». Тому що будинків не було видно. Ті будинки, руїни одні залишилися, дерева, повністю так, дорожка така маленька стала і дерева отак сплелися зверху. Тут дерева, будинки заросли, там мій син біля школи фотографувався, та школа як ото і він, кажу: «Ще фотографію кинем у газету, то подумають, що ти у Донецьку, десь стоїш». Все розрушене, все розвалєне, ну, чому би, люди не живуть, воно скільки років, ніхто його не... Розрушілося все, то, то жахіття.

В.Н.: А Ви час туда, Ви не одн, два раза їздили, Ви намагаєтесь...

Т.М.: Не, ну, з дев’яносто шостого року так періодично, через три, чотири роки ми ходимо, просимо обласну раду, що дайте нам транспорт…

В.Н.: На травень, так?

Т.М.: На поминальні дні. То якраз такий період, оскільки там є зона відчуження, стоїть контрольно-пропускний пункт, і якби я хотіла,навіть, літом куди поїхати, туди не можна поїхати, тому що є Постанова Кабінету Міністрів, що тільки можуть на поминальні дні відвідати могилу рідних, от у такий період часу. Тобто там два тижня, чи тиждень до поминальних днів і тиждень після поминальних днів. От такий період. Так періодично. Ну, минулого року в нас взагалі поїздка чудова була.

В.Н.: А які, от, у Вас відчуття були, вот з цієї поїздки, коли Ви, там ото побачили чи свій будинок, давнішний?

Т.М.: Ну, побачили будинок, ми зайшли, бо там вже ступеньки були

розрушені і, ну, я не можу передать, як ми зразу приїхали і побачили річку. А річка наша повністю заросла. На річкі стояли росли верби. І, от, це, як вперше в’єзжаешь в Поліське, з тої сторони ми зразу, от, як, нас було двана, п’ятнадцять чоловік і зразу чоловіки, чоловічий хор такий, о, вже почнуть плакать жінки. Так не тільки ми плакали і вони плакали, тому що вони кажуть: «От там ми рибу ловили, а там ми купалися. А то був бистрях». Ііі!!! А тепер всього. І вийшли, вже і курять, і с, і вже с... Видно, що він, чоловік вже ж не покаже, що він плаче, але очі то вони... Наповнені були слізьми. То страшно було. Могили позаростали, тому що, якщо люди, хто біля Києва живе, з Київської області можуть приїхати, якби їм кожного року дають транспорт. Ну, нам тут не кожного року, ми не можемо кожного року, нам не виділяють безкоштовний транспорт. По-перше дорого.

В.Н.: Угу.

Т.М.: От, для обласної ради. Ну, але... От так раз, через три, через чотири, через п’ять років. От минулого року ми тр, були, то ми п’ять років перед тим не були. Так ми прийшли на могилу до мого тата, бо там тато оста, залишився, мий, то... Там отак було трави і так з болю подивишся, тому що, ти, інші могили були оброблені, бо там вони живуть в Києві, вони можуть собі приїхати, близько там, дві години і ти вже... А тут, все - таки далеко і ммм... Я думаю, що ми, Андрій Іванович на наступний рік нам допоможе. (Посміхається). Цього року ми не їздили. Я думаю, що ми співпрацюємо гарно з міською радою, от, і ми зрозуміло...

В.Н.: А ,як, от вдома, в колі сім’ї, в колі друзів, Ви часто згадуєте Поліське?

Т.М.: Практично не було такого дня. Це вже тридцять років. Тридцять! Двадцять п’ять років буде сього, сьогодні. Одинадцятого липня двадцять п’ять років, як я є у Львові. Двадцять п’ять років! Якраз сьогодні! Одинадцятого липня я приїхала. Не було такого дня, якого б ми не згадували про рідну домівку. Тому що, ну, більше ми ж дружимо із земляками, от, наприклад, даже Народичане у мене подружка. Із Народіч. Ми з нею говоримо і каже: «Представляєш, оце, гриби ті лисички. Да, ти знаєш, у нас тих лисичок, да та кучка, яка вже двадцять п’ять, тридцять гривень. Да у нас тих лисичок. І це в Поліському. Та ти зна... А у нас на Родіч…» І оце... І кожного дня, ну, не було такого дня. Воно повинне, якби забутися вже. А вона навпаки вертається. Навпаки. Чомусь на старості хочеться, от, додому. Якби я, от, колись дивувалася, як ті канадийці, так розказувала моя сусідка, от вони поїхали в Канаду, ну, вони, і їм там так добре, але вони, так туго у них за рідною Батьківщиною, вони хочуть померти на Батьківщині. Думаю, ну, якісь вони странні люди, як їм там добре, нащо вмирати на Батьківщині? Живіть вже там і умирайте.

В.Н.: Угу.

Т.М.: А тепер доходіть до мене, що в місті, прекрасно чудово місто Львів, живі собі і радуйся. Але щось мені хочеться їхати додому. Якось уже, якби, якось так би можна було, якби дозволили, якісь там би будинок, ото, якби, обробили вже кажу Марічки, подружки своей і жили би вже там би. Вийдеш собі і в рай. Ну... Тут, які вже, який настрій, настроєний, але тут, дійсно, шо туго за рідною домівкою, от, вона двадцять п’ять років от мене не проходить.

В.Н.: А от, син, він як, згадує Поліське?

Т.М.: Ну, на той час коли ми виїжджали, йому, він був у шостому класі, тобто йому було тринадцять років. От, і, звичайно, він, тут ми з ним весь час, ми їзд, їздимо з ним додому і, вот, минулого року він так встав біля школи і у нього, я так бачу, що, хоч йому тридцять шість років, але я то дивилася, що він не стримався, так сльоза опустилася у нього по цієї школі. Хотя, він ходив у цю школу всього шість років. Хоча він більшість свого життя, уже скоро буде, як він у Львові живе, тому що він приїхав сюди у тринадцять років, а двадцять п’ять років ми живемо у Львові.

В.Н.: Угу.

Т.М.: То він вже, якби считає себя, якби львівським. Так, ну. Але, от все одно, він каже: «Мам, да нам, так да, да, ну». Хоть маленькі дітки, які поїхали їм було п'ять рочків, от, наприклад, от моєї подружки в Ужгороді дочка, вона виїхала в п'ятирічному віці, вона каже для мене Ужгород є Ужгород, що Поліське? Я вже за нього не знаю, що Поліське? Вона не знає. Маленька. І вона від свого внука, йому, от, п'ятнадцять років і я йому розповідаю за Поліське. От двадцять шосте квітня, у мене така традиція, де би я не була, не виступала біля пам'ятника, потім ми там може підем, ну, якийсь там, чисто символічно, каву. Я вечором завжди повинна бути вдома і в нас така традиція: у мене є фільм про Поліське і ми повинні дивитися. І він мені каже: «Ба, Я ж того року дивився!» «Не, кажу будеш дивиться кожного року, тому що ти не повинен забувати, бо це є пам'ять, ми не можем жити без пам'яті. Ти повинен розповідати своїм дітям, діти і так... Це це життя, це корні твоїх прадідів, ти повинен знати звідки твій, твоя бабуся, звідки твій тато, звідки їхні корні, як вони жили і чому вони тут опинилися у Львові». Чому. Не по собственной воле я приїхала до Львова, що мені так подобається той Львів. Я би дома жила, мене вдома набагато краще, хоча то районний центр, а мені він набагато кращий у світі від різних куточків Землі. То моя є Батьківщина. І тому я йому то розповідаю, і він мені каже: «Ба, ну, я вже поїду на наступний рік з тобою». Я думаю, ну, хай трошки ще, кажу, підросте, щоб тебе радіація не брала. (Посміхається).

В.Н.: Боїтеся так? (Посміхається).

Т.М.: Щоб коли сформувалося вже все в організмі…

В.Н.: Угу.

Т.М.: Потім я вже тебе візьму. Хоча я бачу, мої подружки з собою і внуків привозять, от минулого року моя подружка тоже, в Сумах, вона пише: «Таня, це мій внук». Я подивилася його, йоханий бабай, думаю, і мій же Сашуня такий же самого віку, як і вона привезла, а я думаю... Ні, я кажу, і як йому, ну, так як? Та він так, каже, ходив! «А, ба, а ти тут жила? А то.. А яка річка! А чого на річці так ростуть верби?» То так. Ну, кіно! Так, от, я согласна, хочу повернутися, ті водії, які з нами їхали, дуже хороші люди, ми їм дуже вдячні. Так вони казали: «Шо, ми думали, це, от, поїхали там ті переселенці, от там вони, то…Та як, каже, так могли, як так могли люди жить, все полишати, не добровільно, а щоб в обов'язковому відселенні, їх відселили». І от таке зараз все стоїть. То жах!

В.Н.: А,скажіть будь ласка, от, Ви вже згадували ці заходи, які відбуваються двадцять шостого квітня, у грудні також як Ви відноситесь до оцих заходів і як, на вашу думку, вони є достатніми, недостатніми, чи як повинні відбуватися заходи з увічнення пам'яті Чорнобильської трагедії?

Т.М.: Знаєте, це, вже видно залежить від влади, там, наприклад міста, де проводяться ті заходи, от, двадцять шосте квітня. Ну, і от громадських організацій, тому що ми минулого року планували і так, евакуйовані и зробили, що вони ночі приходили запалювали лампадки біля пам’ятника жертв чорнобильської катастрофи, ліквідаторам и жертв чорнобильської катастрофи і вони так, у, згадали своє місто і все. Но, ми виступаємо… заходи біля пам’ятника, мітинг у нас завжди двадцять шостого квітня… Ну, так, якби по наших львівських мірках і по… якби… нормально у нас проходять заходи, щодо двадцять шостого квітня. Одне тільки, звичайно що, якби… в цей час згадують дійсно і… тих хто ліквідацію ту, притушив той пожар, ліквідував ту пожежу і згадують і тих, яких… були учасниками наслідків аварії. Одне, тільки, біда в тому, що ніхто не згадує жертв чорнобильської катастрофи, тобто цивільне населення. Адже цивільне населення, воно, мені здається, не гірше постраждало ніж учасники наслідків аварії. Тому що, він виконав свою роботу і поїхав, адже ми так же само перебували на тій території, де вони у нас були у відрядженнях, де вони. також виконували роботу. Адже ми там перебували не день, не два, а роки! І цивільне населення, щось дуже мало згадують. І тому, то ініціатива вже громадських організацій, тому ми беремо на себе цю ініціативу, ми про себе самі говоримо. Тому що, даже, якщо виступає Голова обласної адміністрації, то він говорить за ліквідатори, ліквідатори, ліквідатори. Бо це всі говорять і це у всіх на виду, на слуху.

В.Н.: Угу.

Т.М.: І тому ми вже беремо ініціативу у свої руки і говоримо, якби більше за, за себе.

В.Н.: Угу.

Т.М.: І це. Ну, от…

В.Н.: Скажіть, будь ласка, от що, на Вашу думку потрібно пам’ятати про Чорнобиль? Що потрібно наступному поколінню, от такому, як Ваш онук і наступному, йому і його дітям, розповідати про Чорнобиль, що повіни знати, пам’ятати про Чорнобиль, про цю аварію, або взагалі про цю трагедію?

Т.М.: Ну, напевно е, кожна держава і наша держава, дай Боже , щоб воно ніколи більш не повторилося, ніяких таких трагедій, аварій. Вона повинна, напевно, взяти урок с чорнобильської катастрофи, і ті уроки собі записати і под, ну, якби, щоб більше такого ніколи не повторилося. Не доведи Господь, якщо десь повториться та трагедія, десь атомна станція вибухне, то щоб людям говорили правду. Тому що правда воно оберігає людей, яка би вона би не була. От якби вчасно нас відселили в вісімдесят шостому році, напевно з тридцяти тисяч населення, та хай би десять померло. Ну, хай би, бо вік там, усе. Но, не двадцять! Навіть вже, я не знаю, чи, чи, двадцять одна, напевно, вже іде. Тому повинна кожна держава і кожна, і наша країна повинна взяти для себе урок. Урок із тої чорнобильської катастрофи. Перше… А, як ті солдати, вот, хоть навіть ми, солдати строкової служби, їх же посилали, вони тоді молоди були хлопці, їх же посилали то все мить, вони ж вимивали ті міш, машзали, в чому вони вимивали їх? В звичайному якомусь там такому одязі. Із тім, як ми говорили, як він називався?

В.Н.: «Лепесток»?

Т.М.: «Лепесток». Так. Оце вся була защіта, солдату тому? Хоча ми інші категорії, але ми співпрацюємо з ними і серце болить і за них, тому що вони в тому не вінуваті. А вони що отримали? Вони зараз так саме на мізерній пенсії. Потому що вони взяли той Постановою 1210 прирівняли заробітну плату до групи інвалідності. А яка заробітна плата була тоді у солдата строкової служби? Три гривни, три рубля в день? Їх же посилали, я вважаю, що солдати строкової служби на той час, вони виконували саму бруднішу роботу, вот куда пошлють, туда послали, туди послали. І без ніякої хімзащити. А пожежники, як тушили пож, пожежу? Яка то, звичайна от така, одяг був. Але вони не звичайну пожежу тушили, вони радіаційного монстра тушили. І вони його перемогли. Але перемогли як? Перемогли ціною свого життя. В звичайної, простої, пожежної одежі. А ні в якої ні хімзащіти. Може вони більше… хтось і зберіг життя своє, якби їм дали хімзащітний тій одяг. З монстром ядерним, ринулися в бій, пожежники, в простій одежі! Тому то – урок з цього. В чом? Нас не було б… Якщо людина будує атомну станцію, то потрібно, не доведи Господь, якщо будуть якісь наслідки, вона взірветься там, чи шо, то повинні бути якісь міри, як то кажуть, предосторожности. Як то з тим бороться? У нас щось так воно все халатно обійшлося, так як і над тими солдатами, як над тими ліквідаторами, та як і над цивільним населенням.

В.Н.: Скажіть, будь ласка, як Ви вважаєте, чорнобильська аварія, вона якимось чином вплинула на суспільство?

Т.М.: Ну, яким чином? На суспільство. Звичайно ж вплинула на суспільство. Яким чином? От, як?

В.Н.: Ну, от, якимось чином вплинула, чи ні?

Т.М.: Ну, то, звичайно, вплинуло, от, так я не можу якось все ототожнити, щоб... знов не перейти на іншу тему. Ну, по-перше, суспільство помінялося, тому що Чорнобиль вплинув і на жизнь… Ну, суспільство, це є люди, так?

В.Н.: Угу.

Т.М.: Так, от, чорнобильська катастрофа, вона звичайно вплинула і на людей, тому що люди помінялися, тому що, ммм… багато людей, як то кажуть, і відкинулись і від’їхали від своїй Батьківщини, багато людей, де люди приїхали, стали жорстокіше до тих людей, які приїхали, знаєте, ну, поменя… О, чорнобильці! Потому шо на той час, от як зараз переселенців з Донецька, на той час, ну, у нас то не, а я знаю, що в інших областях Україні було таке. Розповідали, що: «Ой, тим чорнобильцям дають пайки, ой, тим чорнобильцям дають путівки!». Тобто, суспільство, якийсь воно стало на той час… ну, якби розкололося. Вот. Воно якийсь, ну, де… ну, трошки охололо якби, тому що те є біда була, ми ж не винуваті, що нам давали ті пайки, ми ж не винуваті, що нам давали вперш за все ті путівки. Ми відпочивали кожного року, а вот деякі люди, живши у містах, вони не мали такої нагоди відпочивати безкоштовно на курортах. Так? В санаторіях. І вони, от, почали, якась така… чорна завість. Вплинула на суспіль… Ой, чорнобильцям дають то, ой чорнобильцям… Та, хай би мені нічого не давали, хай би я би жила би вдома і мене би не відселяли. А то держава зробила геноцид, відселила пізно, потому шо, щоб не тратити свій авторитет в світі. Тут перші ми вінуваті, що ми до цього часу користуємося безкоштовними путівками. Користуємося. А сьогодні, бачите, урок не можна с того взять, що сьогодні говорять на АТОшників: «О, тепер АТОшникам ту допомогу, тепер АТОшникам ту допомогу». Та ми, як ніхто розуміємо, тих воїнів - АТОшників. Дійсно, може хтось приїхав і поїхав і там не був, посвідчення там поробив, це є інше питання.

В.Н.: Угу.

Т.М.:Але, тож відно зразу, де во, де воїн - АТОшник іде, де іде без ноги, де, не доведи Господь, е… без руки. Якщо йому дають ту путівку безкоштовно, то хіба це потрібно в цьому ще мати ту… чорну завість? Тож суспільство, от так воно якось… Тому що, напевно, суспільство таке небагате у нас. Тому що, хай би те люди їхали, чорнобильці. І дай Боже, хай би вони відпочивали весь час. Хай би ти воїни - АТОшники і надалі їхали і щоб та війна закінчилась, уже нічого не було. А ті переселенці їдуть із цього… Ми, як ніхто, поліщуки, народітчани, ми як ніхто розуміємо тих переселенців. Ми би також би жили на своїй землі і щоб не було оцьой: «Ой, вони приїжджають, им і там поселяють, ім, і тут». Не доведи Господь! Щоб людині була якась біда, а потім людина, коли от біда її, як то, впаде на її плечі, та біда, от… От, сталося таке, от потім вона розуміє… іншу біду. А для того, щоб нам бути добрішими, нам обов’язково, щоб на нас біда, якась вплинула. Просто потрібно свідомість мати. Напевно більше трохи читати, більше мислити, більше розуміти, а не просто, от, чорнобильці приїхали і вони вже все, вони відпочивають. Трохи суспільства, таке, якби сказать, не хочу говорити, але було деградоване. І в цьому вони, люди, не винуваті, в цьому винуваті наші державні мужі.

В.Н.: Зрозуміла. Дякую. Що, хочете щось додати?

Т.М.: Я дуже хочу подякувати Вам, що Ви така молода особа і, от, цікавитеся. Цікавитеся нашим життям, чорнобильців і дуже приємно, тому що інколи, знаєте, хочеться комусь щось розповісти, комусь, щоб людина могла тебе зрозуміти, хоча би вона може і не зрозуміє, але вислухали. Це дуже, дуже приємно, я Вам дуже дякую!

В.Н.: І я Вам дуже дякую!