Є в історії події, наслідки яких будуть відчувати на собі не одне покоління. У 1986 році світ стикнувся з новою загрозою – «невидимою війною», ім’я якій Чорнобиль. Це слово назавжди залишиться у суспільному просторі, і, на жаль, буде асоціюватись лише з чимось трагічним.

Відлуння Чорнобильської катастрофи ще довго звучатиме не тільки на шпальтах газет і журналів, а й з політичних трибун, екологічних форумів чи наукових симпозіумів. Чорнобиль – це не лише найбільша техногенна катастрофа чи екологічне лихо, це ще й суспільна аномалія, що змінила долю сотні тисячі людей, що, не бажаючи того, виявились в епіцентрі цієї «війни», незрозумілої та невидимої.

Хто б як не згадував Чорнобиль, його наслідки проявляються і зараз, особливо в той час, коли українське суспільство знову стикнулось з проблемою вимушеного переселення. Хоча причини цього переселення для обох випадків різні, проте суть їх однакова – втрата особистого простору ідентифікації, втрата малої батьківщини, розрив із власним корінням не за волею серця, а за примусом подій.

Безперечно такі суспільні феномени породжують дослідницький потенціал науковців, перш за все гуманітаріїв, завдання яких роз’яснити суспільству ті проблеми, з якими ми стикаємось.

Проект «Вільча – переселене село» був створений для того, щоб показати іншу сторону Чорнобиля, зрозуміти, як змінюються долі людей, вивчити особистий досвід переселення. Протягом дев’яти днів (з 3 по 11 серпня 2017 року) українсько-німецька група працювала над цілями даного проекту. Ініціатива, що об’єднала юних дослідників з двох країн – Німеччини та України – була організована спільними зусиллями Чорнобильської історичної майстерні, Рурського університету у м. Бохум (Німеччина), Української асоціації усної історії у рамках програми «MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді» за фінансової підтримки фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» (EVZ). Слід сказати велике дякую кожному співорганізатору, завдяки яким цей суспільно необхідний проект реалізується.

Мета проекту – ознайомити студентську та наукову молодь з проблемою вимушеного переселення в Україні та здійснити порівняльний аналіз досвіду переселення із зони відчуження Чорнобильської катастрофи та внутрішньо переміщених осіб у результаті воєнних дій на сході України (2014-2017 рр.) Проте, зазначу, не менш важливою для нас є і моральна складова цього проекту. Наше суспільство не просто потребує толерантності, ми потребуємо розуміння. Особисто для мене цей проект ще й став острівком розуміння. Напевно, для німецької групи – це можливість не лише ближче зрозуміти сучасну Україну, а й порівняти український та німецький досвід щодо вимушеного переселення, міграції.

Весь проект поділено на 2 великих підгрупи – український етап (серпень 2017 року) та німецький етап проекту (початок 2018 року). Перший етап – теоретично-практична діяльність, другий – підбиття підсумків та презентація доробків проекту. На чолі проекту – Вікторія Науменко, кандидат історичних наук, керівник Чорнобильського архіву усних історій; керівник української групи – Світлана Телуха, кандидат історичних наук, доцент кафедри політичної історії Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут», німецької – Олена Петренко, історик, викладач кафедри східноєвропейської історії історичного інституту Рурського університету у Бохумі.

Українська частина проекту складалась з декількох модулів, протягом яких учасники формували професійні навички. Перший день проекту відкрився з незабутньої прогулянки Харковом, після чого, натхненні красою міста, учасники розпочали активну роботу над проектом у Чорнобильській історичній майстерні. Презентація проекту стала додатковим стимулом активно поринути у проблематику. Учасники зустрілись з ліквідаторами аварії на Чорнобильській АЕС. Про Чорнобиль ми знаємо з часів шкільної парти і щороку вловлюємо цю трагічну атмосферу наприкінці квітня, коли весь інформаційний простір забитий стрічками новин про жахливі події 26 квітня 1986 року. Проте, коли ти віч-на-віч спілкуєшся з людьми, що були всередині цієї «невидимої війни», починаєш по новому розуміти та осмислювати цю трагедію. Урок Чорнобиля відкритий, людство ще не до кінця це зрозуміло. Тому, про Чорнобиль треба не лише пам’ятати, про нього потрібно говорити.

Дослідниця Гелінада Грінченко провела цикл лекцій про усну історію та специфіку усно-історичного інтерв’ю. Усі учасники були поділені на 12 робочих груп (по 1 українському та німецькому представнику), і вже в приміщенні майстерні практикували проведення такого виду інтерв’ювання. Для багатьох з нас це був перший досвід, але такий необхідний. І, дякуючи професіоналізму Г. Грінченко, до «польової вилазки» ми були готові.

Інший теоретичний модуль був присвячений створенню документального фільму. Український режисер-документаліст Дмитро Коновалов не просто пояснював процес створення відео, його слова стали мотивацією пошуку ідей та їх реалізації. Думаю, багато учасників розкрили у собі досі приховані таланти до створення фільмографії. А щоб закріпити весь матеріал, наші робочі групи вирушили з камерами на вулиці Харкова «ловити моменти». Історія повинна бути не лише написана, вона має бути почута і побачена. Тому хочу підкреслити хорошу ініціативу організаторів проекту – навчити учасників візуалізовувати результати дослідження. Для нас істориків, це є таким необхідним, щоб не лише, як то кажуть, «винести науку за межі кабінетів», а й навчитись правильно поширювати розвідки про наше минуле і сьогодення.

Теоретичні модулі з практичними елементами підготували нас до Вільчі. Сучасне селище Вільча Вовчанського району Харківської області з’явилось на мапі України у 1992 році, відповідно до норм обов’язкового відселення із зони Чорнобильської катастрофи. Стара Вільча (Поліський район Київської області) не входила у 30-кілометрову зону на час вибуху, а тому не підпадало під негайну евакуацію із зони ураження. Місцеві жителі ще декілька років жили, часом не розуміючи реальну екологічну ситуацію, не знаючи, що прийде день, коли ти повинен покинути дім. На початку 1990-х років розпочалось обов’язкове відселення із 50-кілометрової зони ураження. Жителі близько вісімдесяти населених пунктів покинули свій дім назавжди. Вільчани отримали змогу переїхати на землі Слобожанщини. Так виникла вже нова Вільча.

Учасники проекту познайомились із селищем та місцевими органами самоврядування, окрім того відвідали церкву Української Греко-Католицької Церкви, що розташовується в одному з місцевих будинків. Тут зусиллями місцевого священика відкрито центр допомоги переселенцям із зони військового конфлікту, зокрема матерям-одиначкам. Зараз тут проживає декілька сімей. Метою центру є не просто допомогти жінкам з дітьми, що опинились у скрутному становищі, а й адаптувати їх до майбутнього. Для учасників проекту зустріч з цими людьми – хороша можливість порівняти різні досвіди переселення.

Учасники проекту протягом трьох днів проживали у сім’ях вільчан, де мали змогу дізнатись про власний досвід переселення людей із зони екологічної катастрофи. Два дні пройшли в атмосфері активної роботи, загалом архів Чорнобильської історичної Майстерні поповнився кількома десятками усно-історичного інтерв’ю. Окрім того, учасники готували відеоматеріали, які не лише стануть частиною групового проекту, ці відео назавжди запам’ятають історію людей, що були відірвані від своєї малої батьківщини. Чи складною була ця польова робота для нас? Безперечно. Напевно, найбільша складність виникла у тому, щоб знайти емоційний та психологічний зв’язок з респондентами, проте, вважаю, ми впорались.

Окрім того, порядок денний проекту передбачав ознайомлення з відомими культурними та мистецькими осередками Харківщини, а також Донеччини. Група відвідала м. Святогірськ Донецької області (Святогірська Лавра, БФ «Слов’янське серце»), а також Пархомівський історико-художній музей, Краснокутський дендропарк, де колись трудився засновник Харківського університету В. Каразін. Ці поїздки стали не лише чудовим доповненням до проекту, у м. Святогірськ ми спілкувались з представниками фонду, створеного людьми, що колись самі отримали статус вимушено переселених. Для багатьох учасників української групи відвідування цих локацій стало першим знайомством зі Слобожанщиною та Донеччиною.

Символічним завершенням української частини проекту стало відвідування м. Полтави та с. Опішне, де учасники мали змогу не лише ще ближче познайомитись з українською культурою, а й своїми руками зробити пам’ятні сувеніри.

Проект відбувся. І напевно, головне, що він дав нам зрозуміти, що бути дослідником – це складне ремесло. Але це ремесло є дуже необхідним. Завдяки таким проектам буде розвиватись не лише наука, а й українське суспільство загалом.