(1-12 серпня 2017 р.)

26 квітня 1986 р. в Україні сталася катастрофа надзвичайного масштабу. Кожен з нас щось про неї знає, чи то з репортажів, чи то зі статей, чи то з позбавлених смаку фільмів жахів. У більшості з нас аварія на Чорнобильській атомній станції незмінно асоціюється з містом Прип’ять та величезним «чортовим» колесом, який так і не було запущено. Перед очима постає місто-привид, а Чорнобиль асоціюється зі смертю, страхом і жахом. Ці жахливі події і страждання, безумовно, не викреслити з історії, але в нашому проекті ми хотіли приділити увагу іншій стороні цієї катастрофи, а саме тим, хто вижив і долям цих людей.

Переселення, втрата житла і, що ще важливіше, втрата рідного дому – ось центральні теми нашого проекту.

У ході проекту, розділившись на пари, по одному студенту з української та німецької сторони, ми взяли інтерв’ю у жителів села. Як правило, інтерв’ю були дуже емоційними. Своїми питаннями ми змушували людей повернутися у минуле. Перед їх очима знову виникали їхні будинки і рідні місця. Вони описували ліси, річки, запах грибів і смак ягід, що росли раніше на їх малій батьківщині. Їх туга була сильно відчутна. По їхніх щоках котилися сльози, і не один раз ми чули питання: «Чому нам просто не дали там залишитися?» Рідний дім – це не тільки теплий безпечний будинок, це відчуття дому. І хоча у Новій Вільчі у жителів є всі умови для життя, їм не вистачає якраз цього почуття. Жителі змогли з цим змиритися, та у них і не було вибору. Так відповіли люди села на наше запитання про те, як їм живеться у Вільчі.

Жителі с. Вільча дуже душевні і ніде і ніколи раніше я не харчувалася так рясно і смачно, як за ці три дні. Вони були дуже відкриті по відношенню до нас і були готові нам про все розповісти. Іноді мені здавалося, що поділитися спогадами – це якраз те, чого так не вистачало жителям Вільчі. Їм хотілося бути почутими і розповісти свою історію. Мені запам’яталася одна жінка. Незабаром після нашого прибуття вона дуже відверто розповіла нам свою історію. На її очі наверталися сльози, і її біль і страждання були дуже відчутні. Але коли на наступний день під час інтерв’ю з нею ми включили диктофон, вона закрилася, говорила набагато більш стримано і замість реальних трагічних подій розповідала анекдоти. На тренінгу з інтерв’ювання, який ми проходили у Харкові, нам говорили, що під час інтерв’ю не можна перебивати, навіть якщо відчуваєш, що він закривається. Деякі історії повинні залишитися лише в пам’яті, а не на диктофоні, такий я для себе зробила висновок. Інша жінка, навпаки, поділилося з нами відверто своєю історією навіть перед камерою. Всі інтерв’ю були емоційними і зворушливими, і вечорами за спільною вечерею у родині, яка мене приймала, у мене завжди по щоках котилися сльози. Те, що ми там чули, – це не вигадані романи, які я так люблю читати, і не голлівудський фільм, а реальні історії людей, яким вдалося за такий короткий час зайняти місце в моєму серці. Історія цього села нікого не залишить байдужим. Ці люди хочуть бути почутими, щоб ми і сьогодні не забували про те, що тоді сталося.

Цей проект – унікальний досвід для мене. За кілька днів я познайомилася з прекрасною країною і людьми. Людьми, про яких ніхто не розповідає. Разом з українськими студентами і чудовими керівниками, нам вдалося за такий короткий термін реалізувати цей чудовий проект, продовження якого очікується у березні 2018 року в Німеччині.

Вільча налічує всього 1600 жителів, але їх об’єднує спільна історія, а саме втрата рідного дому.