Володимир
Володимир
- Ліквідатор
Дата народження:
Місце народження:
Місце проживання:
Професійна діяльність:
Час, проведений у Чорнобильській зоні:
Час, проведений у Чорнобильській зоні:
Роботи, виконувані у Чорнобильській зоні:
Володимир Волков (далі В.В.): Народився 11 вересня 1948 р. у Ворошиловградській (Луганській) області. Батьки мої жили в Шийківці, а мати туди поїхала народжувати. У 1956 р. пішов у школу. У 1964 р. закінчив школу. Поступив у вечірню школу й поїхав у Харків у льотне воєнне училище поступати. Поїхав узнати про вступ. Тоді я ходив у 10 клас у вечірню школу. Пройшов лікарську комісію. Вони пішли мені на уступки. А чого пішли на уступки? У нас тоді в селі паспортів не було. Запитують у мене хоч якийсь документ, бо треба в гуртожиток поселити, а в мене нічого немає. Я й не думав вступати, я тільки приїхав розузнати. Вони мені кажуть, що в мене класів не вистачає. Начальник училища говорить, що в нього здоров’я скажене. Мені що не робили на колесах, а я по по полосі йду опісля як ні в чому не бувало.
Повернувся я додому. А мені борівський воєнком каже: «Не турбуйся. Кінчай школу та йди в армію». Бо паспорт сільським тоді було отримати дуже важко, майже неможливо. І я в армію в 1967 році пішов та попав у Німеччину. У 1968 р. мене хотіли послати поступати в училище, а тут чехословацькі події. Послали нас на стик кордонів ФРН, НДР і ЧССР, там проходила якась важлива дорога. Я був простим солдатом, тож багато знати не повинен. Пробули ми там недовго, заглибившись на територію Чехословаччини на два десятки кілометрів. Коли повернулися назад у частину, прийом документів у військові училища вже закінчився. Тож поступав уже після армії у Васильківське льотне училище. Допоміг брат, який служив у авіації.
Коли там побачили, що у мене ВЛК є (я його беріг, страшне беріг), то дуже мною зацікавилися. Запитали, яка в мене освіта. «Та, – кажу, – вечірню школу закінчив». Заново пройшов там ВЛК (льотна комісія). Покрутили мене на різних колесах, а мені хоч би хни. Курити я не курив, пити не пив. Відібрали мене в сотню, так називали цей підрозділ. Головне здоров’я, а знання, казали, ми вам дамо. Викладачі заявляли: «Мішка касалапий і той на велосипеді їздить». Кінчив я Васильківське училище як вертольотчик, бо мені так хотілося та ще й брат радив, що краще не буває. Мій двоюрідний брат зі Сватової літав на АН-28 на озері Балхаш. Тож він і радив, бо був набагато старшим від мене. Ще зі школи я хотів стати вертольотчиком. Брат же й порадив стати борт техніком і не потрібне тобі офіцерське звання, ставай прапорщиком (уже тоді це звання вводили). Нас таких чоловік 12 з групи набралося. Що капітан, що я – а гроші ми одинакові отримуємо. У офіцерів немає 30% льотних, а у борт техніків і бортмеханік, прапорщиків – у цих є. Тож у мене був оклад 220 рублів, 75 рублів – за звання старший прапорщик і за класність. 295 рубля і 30% ще й льотних мав.
Мені літать, от і все, а не звання. У мене й диплом є, усе в мене є. Прапорщиком краще, бо сьогодні я на Мі-8 борттехніком літаю, а завтра вже на Мі-6. Так було часто в Афгані, коли часто хворіли на жовтуху і з 3-4 екіпажів формували один. Я два Афгана пройшов і тьху-тьху, «Боткіна» не знаю, що це й таке. А їли ж у одній їдальні разом, спали одним екіпажем у одній кімнаті.
Закінчив за спеціальністю борттехнік, ні – технік-механік. Я вчився на офіцера та не схотів бути лейтенантом, а став прапорщиком. Нас тоді запитали, ким хочемо бути. Сам міністр оборони Гречко дав на це добро. 1972-1974 рр. збирали вертольотні ескадрильї. Навіть з полків винищувачів набирали на борт техніки, бо треба було здорових людей шукати, а таких не так уже багато. Приїдуть відбирати в авіаційний полк. Начебто всі здорові, а насправді відібрати у вертольотчики нікого. Хоча з льотчиками ми проходимо одне ВЛК. Найголовніше пройти серце. Я ж не пив, ні курив. Правда в Афгані закурив та ще в Сирії. Там нікуди не дінешся, змушувало курити. Та й у Чорнобилі теж.
Вертольотчиком служив спочатку в Німеччині. З неї вернувся в Київський військовий округ у Олександрію в 1979 році. У 1981-1982 рр. у Афгані, 1983 р. – Сирія, 1984-1985 – Афганістан, а 1986 р. – два Чорнобиля. 26 квітня нас підняли…
Чорнобиль. 51-й гвардійський окремий вертольотний полк в Олександрії Кіровоградської області. Чотири ескадрильї. Дві Мі-6 і дві Мі-8. Ми підчинялися Щербицькому. Роди чи срочна операція, чи ще якась трагедія – телефонують Щербицькому і цей відразу натискає червону кнопку. Ми вилітаємо. Бувало так, що швидка допомога прямо заїжджала у вертольот і ми летіли на Київ. Рятували людей.
[…]
26 квітня. Це, якщо я не помиляюся, була субота. А ми на неділю збиралися на Кременчужське водосховище ганяти браконьєрів. Так нас попросила міліція. Бо коли ми метрів 100-150 йдеш над водою, то сітку видно видно. А з нами міліція сідає, а внизу їхні друзі на моторках. Тільки передадуть по рації, вже бачимо моторки сітки тільки вихоплюють.
А у 6 годин вечора в суботу тривога. Построїли полк. Звичайно по тривозі зберемося, а через якийсь час і йдемо додому. Учбові тривоги часто бували. Нікого не дивували. Тоді ж нас 6 екіпажів відібрали, кращих з кращих, а для чого – не відомо. «Ви їдете гасити пожежу». Ну гасити, так гасити. Не вперше. Тільки кажуть візьміть собі на зовнішню підвіску не триногу, о чотирьохногу, куди кидають пісок. Ну ми полетіли і нас довго немає. Жінки наші стали тривожитися, зібралися й пішли до начальства. Ми, як правило, дзвонимо, де ми й коли повернемося додому. А тут полетіло 6 екіпажів тушити пожежу невідомо куди і яку, бо жодної пожежі немає.
А 27 квітня прилетіли в Чорнобиль, 20 хвилин першої ночі. Чого так довго летіли? Ми з Олександрії Кіровоградської області коли дійшли до Києва, а там дуже сильна гроза була, тож нам довелося її обходити.
Тобі правду розповідати про Чорнобиль? Чи не можна? Ну, ладно.
Ми прилетіли 20 хвилин ночі, 27 квітня. Нас повели всіх у гуртожиток. Вийшов КеГеБіст і каже: «Так, хлопці, ви глухі, ви німі. Капітан у вас стоїть на тумбочці, старший – майор». Оце я йду в туалет на вулицю – мене капітан супроводжує, щоб я нікуди не міг зателефонувати чи щось сказати. Ми все по телевізору бачимо, що всі люди готуються до 1 Мая, а … На аеродром привозять, по вертольотам розвезли і сказали: «Тільки спробуйте відійти від вертольота хоч на десять кроків…» З КГБ у той час жартувати не доводилося (сміється). То тільки зараз можна казати: «Та я та те…» Ото так увесь час.
Підняли нас 27 квітня зранку. Поснідали. І нас усіх посадили й ми полетіли «Кубок-1», «Кубок-2» і «Кубок-3», показали, де будуть піски у мішках. Як нам на ці точки заходити вертольотами, брати там пісок і везти на реактор. Нам спочатку просто показали і все, а не говорили, що братимемо й для чого.
Перед цим вивезли 2 чи 3-х пожежників. Оце тільки тепер я розумію – вони не стільки були заражені радіацією, стільки були обжарені високою температурою. Я поясню, чому я так думаю. Коли ми почали на реактор кидати пісок, то з нами на перший виліт летить з Москви якась людина. Хто він такий, я й по цей день не знаю. У нього було приладів штук п’ять. Кріпив він їх на зовнішній подвєскі, або опускав униз через спеціальний отвір у вертольоті. Коли пролітали над самим реактором він і робив свої заміри. А реактор горів чи сяяв, як під час зварювальних робіт. Він нам казав: «Хлопці, тримаємо висоту 200 метрів, не нижче, бо там 150-170 градусів». Техніка не витримувала такої температури, а у нас могло трапитися кисневе голодування, бо весь кисень вигоряв.
Ми два вильоти зробимо, до нас підходить якийсь представник, прилади до пуза вертольота поставить й наказує: «Дві години не вилітати». Ми попробуємо вертольот, ну тепленький. Ну тепленький, ну і мать його так. Нам ніхто нічого не каже. Здогадувалися.
Ми бачимо все своїми очима, що там творилося, а вечором по телевізору про Чорнобиль повний мовчок, аж до 14 травня мовчали.
Ми взагалі летіли на Чорнобиль пожежу гасити. Ліс горить (сміється).
Першого дня, 27 квітня, ми вивезли двох чи трьох пожежників. З атомної станції ми їх перекинули на аеродром, а з нього їх уже відправили на Москву. Всі вони померли. По телевізору показали, як їх хоронили.
Ми літали над реактором у тій же льотній формі, як завжди. Нічого нам не видавали. Рівень радіації ніхто не знав. У мене за документами, за перший раз записали 22 рентгени. А за другий раз нічого не записали, хоча в архівах було й нам пізніше прийшло. Нам було таке правило, що коли більше 25 рентген, то все – літати більше не будеш. Отож казали: «Та пишіть, що хочете, бо от-от пенсія, а тебе напередодні спишуть або вигонять». Кому це потрібно?
Ото ми в перший день вивезли пожежників. Потім відвезли якесь майно в Ірпінь. Якісь дядьки здорові носять і носять у вертольот, а що воно таке, хто його знає. Може й документи. А чого саме нам завантажили, бо в нашого екіпажу була форма №1 (вищий допуск до державних таємниць), бо ми літали на регламентні роботи на ракетні точки.
Ми туди прилітали вночі, ракету затягували всередину вертольота. Вона закрита. Ми цього не повинні нічого бачити. Сама ракета накривалася плівкою, яку зараз на вікна клеють – з одного боку видно, а з іншого ні. Якби я тоді знав, що вона мені пригодиться, то набрав, бо у нас її цілі рулони лежали. Нас з вертольота вивозили на 12 годин у їхній підрозділ у гуртожиток. Коли вони цю ракету закріплять у вертольоті, то нас викликають перевірити, чи надійно вона закріплена. З бойовою головкою чи ні – цього ми не знали. Здорова вона, метрів 8. Вертольот Мі-6 здоровий, і то вона ледве в ньому вміщалася. Хоч убий мене, а не знаю, яка вона була.
Другий раз ми відвезли людей і дітей з Прип’яті. Діти років по 15-17. А що й до чого – хто його знає. Видно не прості то були діти. Ми їх не запитували. Нам наказали куди летіти, ми й полетіли. Летиш, як глянеш скільки трасою йде автобусів – мати рідна! Кілометрів 80 самі автобуси рухаються. Туди й туди. Йшла евакуація.
Як літали на самий реактор, то бувало прилетіли у 8 годин і кидаємо пісок. Кидаємо, кидаємо й кидаємо. Доходимо до 150 метрів висотою. Тримаємо таку висоту. Дивимося – все! не горить реактор! Немає блиску сварки. Нам кажуть: «Все! Відбій! Додому!» Летимо додому. Вранці прилітаємо, як наче ми туди нічого й не кидали. Шість екіпажів одночасно кидали. Після нас прийшли на заміну екіпажі з Херсону.
2 чи 3 травня дали нам свинець. Тоненький, тоненький, щоб ми на нього сідали, щоб менше мол зараження було. Балакати нікому не дають.
Нам перед кожним вильотом видавали таблетки. Цивільним, я сам бачив, видавали по 200 грамів водки. У них стояли в залежності від кількості людей бідонів два чи три водки для цього. Це ті, що нам мішки грузили з піском за кілометр від реактора. Усім їм видавали водки по 200 грамів. А нам давали по 6 таблеток, п’ять або шість, різнокольорових. Ото стоїть лікар і стоїть особняк (оперуповноважений особого відділу КГБ). Це коли вранці в їдальні їмо, ото нам і давали перед прийомом їжі. Поковтаєш, руки показав. Перевіряють, щоб не заховав. Чи цінні вони були такі чи ще щось – того я не знаю. Я де пізніше не запитував, що то за таблетки, ніхто не зміг мені відповісти, що воно таке. Ми скільки літали – нам давали, а після нас уже ні. Хлопці після нас кажуть: «Уже їх не було». Може, що ми перші, може щось інше. Хто його знає.
Ось такий випадок. Кидали ми кидали пісок, закидали. А тоді з Москви багато поприїжджали їх. Я не знаю, хто вони, доценти чи професори, одне слово наука. Їм усе це було дуже інтересне. Літати вони любили саме на Мі-8. Ми їм кажемо, що Мі-6 же легший, але їм був потрібний отвір унизу Мі-8, де зовнішня підвіска, куди вони опускали свою апаратуру. Вони через цей отвір любили фотографувати. Як вони скажуть летіти, так і летимо. Скажуть: «Висота 100 метрів». Оце й ідемо 100 метрів. Тільки коли хата, то обійдемо.
Тоді саме крадіжки почалися. Вони нам наказали летіти за маршрутом, як вони командували. Зробили ми одне коло, друге. Наказують сісти в одну точку. Там під деревами в спеціальній ямі був захований легковий автомобіль. А зараженість у неї страшна. Нам наказали взяти її на зовнішню підвіску й доставити куди треба. Ця машина була захована поза 30-кілометровою зоною, від Чорнобиля, кілометрів за 50.
(Сміється) Оце ж нам ні з ким не можна було балакати. Тут закінчилися оці болванки, які ми тримаємо на зовнішній підвісці груз. На неї парашут чіпляється. Вона з парашутом падала. Ми їх брали на якомусь заводі. Ми сіли на цей завод. Мені командир доручив спуститися й знизу перевірити місцевість, щоб не пробити колеса вертольота й лопатями ніде не зачепитися, бо це ж завод, а не аеродром. Я це зробив, а тут біжить комітетчик-особіст і криє нас в бога-мать, христа-мать, я вас посажу й ледь не хапається за пістолет, щоб стріляти. Ледь його заспокоїли: «Нам, кажемо, так наказали».
Далі нам треба йти у диспетчерську, уточнити вагу вантажу та його габарити, щоб центрувати вертольот. Це ж не автомобіль, де навантажив на один бік чи інший – все одно. Ну й мать його так. А тут же можна впасти! Ми йому одне доказуємо, а він нам: «А вам не можна з людьми балакати». (Сміється) Врешті-решт із заводу прийшов ще один особіст-воєнпред і втихомирив його й каже: «Вони все правильно вимагають». Поки принесли відповідні документи, до нас багато позбігалося людей із цехів заводу, бо ми сіли прямо на його території. Одна дівчинка років 25 як почала плакати. Стали її заспокоювати та розпитувати в чому справа. «Як мені вас жалко, я ж розумію, що воно там таке. Це ж десь і мій там лазе». А особист репетує-розривається, розганяє народ та нас заганяє у вертольот, щоб ми не говорили з людьми. Вона нас запитує, чи вам не страшно. А командир каже: «Чого нам старшно? У Афгані не вбили, у Сирії не вбили, може й тут не вб’ють». Так вона чуть і на сраку не сіла. «Ну, як це так, – каже, – ну а у вас жінки є? – Є. – А діти є? – Є! – Та ви їх хоч бачите? – Чого, кажемо, – раз у рік бачимо» (сміється).
Ну, що не правда? Чи що? Відрядження у Афган рік. Нас що рятувало, що тільки рік, що доводилося проходити ВЛК. Оце ми пройшли ВЛК 1 травня, то до 1 травня ми тільки маємо право літати. Після цього від сили ще 15 днів і все. Це нас і рятувало, щоб більше року не тримати.
Другий раз, як я був у Чорнобилі, то вже легше було. Це у жовтні-листопаді 1986 р. А чого ми туди попали? Вертольот Мі-8 зачепився за дроти і згорів повністю, 15 чоловік тільки одних учених з Москви. Там єдине, що треба, за ручку червону смикнути й двері відстреляться. Вертольот ударився передком, екіпаж загинув, а ті не могли вилізти й згоріли. Усі бачили, як вони горіли.
Тож як воно в армії: построїли полк і обходять. «Діти є , діти є, а ти там уже був, досвідчений. Оце ви точно летите», – сміється. Тоді нам балакати багато не дозволяли й не дуже до нас дослухалися.
Тоді я побачив помідори – отакі завбільшки (показує, як м’яч). Усе велетенське, неприродне. Ото як ми де підемо в село, коли сідали завантажуватися на «Кубок-1», «Кубок-2», «Кубок-3». Це позивні майданчиків, де ми завантажувалися піском. Уяви, скільки треба піску завантажити, якщо кожен день з Москви прилітав АН-12, який привозив нам парашути, що в них клали мішки з піском. І привозив мішки тряпчані для піску. І ото їх за добу всі до одного використовували.
Лесь Ісаїв (далі: Л.І.): А скільки ви піднімали за раз піску?
В.В.: На зовнішній підвісці за нормативом до 8 тон. А скільки нам завантажували, я не знаю. Начальству видніше. Грубо кажучи, мішків 30 піску, а остальне свинець. Ми кидали в реактор болванки свинцю й пісок. Ми зависаємо, подаємо їм трос, вони щолк – зачепили, ми піднялися й на реактор. Ми не сідали, ми гвинтів не глушили. Чіпляли нам під вертольот парашути, які випускають реактивні винищувачі при посадці. У ці парашути, як у фартух, накладали пісок у мішках і свинець у болванках. У парашута й штропи, все є для кріплення. Тон 4-5 було, по вертольоту відчувалося, а скільки чого – цього ми не знали.
Л.І.: А як ви визначали, коли цей парашут із вантажем відстібати над реактором?
В.В.: На дев’ятиповерхівці в Прип’яті зверху сидів спеціальний диспетчер, генерал-майор Антошкін. Він нам і давав команду: «Сброс!» У нього всі прилади. Ця 9-поверхівка – менше кілометра від станції, це коли напряму, а то й менше, там відстань чепуха. А ми йдемо 150-200 кілометрів в год. І за командою Антошкіна скидаємо. Бувало промазували й попадали в башню-трубу Чорнобиля. На цій трубі скоби, щоб лазити. Тож коли трішки промазиш, то ці скоби тільки шелестять туди вниз. Ту трубу зробили плоскою, нічого на ній не залишилося. А турнути її не турнули. А попадали по ній часто.
Ми чіпляли парашут уже завантажений. Нам тільки стропи подавали. Ми над парашутом зависаємо. Ми спускаємо свій тросик. Вони цю болванку зачіпляють. Ми її піднімаємо до зовнішньої підвіски, поки вона не защолкнеться, як замок на хаті. Все, защолкнулося. Я командиру доповідаю. І він плавно набирає висоту, поки не стане в натяжку, а далі вже швидше. Далі йдемо за маршрутом і кидаємо. Спостерігаємо: вітер дує праворуч, тож парашут тільки скинули, ми відходимо ліворуч. Щоб ми проти вітру уходили, щоб швидше.
Ми все думали: чого нам не можна нижче спускатися? А воно там температура там отака скажена! На висоті 150 метрів температура доходила до 150 градусів і більше, а що тоді ті пожежники? Яка тоді там була температура? А за радіацію я не знаю, яка вона там і була, бо нам жодних дозиметрів не давали.
(Сміється) Зате вони були у великого начальства. Там, де ми брали у парашути грузи, збиралося багато великого начальства. Тільки ми прилітаємо за піском, нам усі подають на борт ці авторучки-накопітєлі. «Зроби коло над реактором!» Це, щоб вони показали, які вони дози опромінення отримали. Ото ми їх як начиплялємо чорті скільки. Прилітаєш, а їх штук 8-10. Висимо, кидаємо їх на землю, а вони потім за номерами розбирають кожен свою. Отак вони брехали з самого початку. Отож, у них і найбільші дози й вони герої-чорнобильці. Собі вони дози гарні записували, а іншим занижували. У них на це й документи є законні. Так, один і той самий подавав свою авторучку разів три. Там же стояли не рядові, а ті що з міністерств, а потім ще й хотіли із нас зробити лже-ліквідаторів. А коли б їх усіх пропустити через спеціальну апаратуру, то вони відразу ж відпали, бо вони там не були, де були дози радіації, що показували їхні накопітєлі. Вони його й не бачили!
Екіпаж наш 6 чоловік: командир, лівий льотчик, штурман, борттехнік чи бортмеханік, радист і оператор, я був бортмеханіком. Я дублював сброс груза. На третій чи на четвертий день нас почали у баню водити, купати. Кажуть, що там щоденно одяг міняли. Ні! У чому ми вилетіли, в тому й були. То тільки розмови, Ніякий дурак нам не міняв нічого! Вертольоти, правда, подекуди купали. Пожежна машина шлангою поливала.
Найголовніше, що нам ніхто не казав скільки у нас рентген. Оці авторучки, як ми називали накопичувачі, показували чорт знає що. Усі нібито разом літаємо, а показники в усіх різні. У мене, наприклад, 10 показує, у того 3, а в іншого взагалі мінус 1, тобто не в той бік показує. Нам казали, що до цього вони на складах лежали ще з 1945 року. То таке!
Єдине, що Щербина був, міністр атомної енергетики України. Гарний і спокійний мужик був. Літав так як і ми. Зупинимося на «Кубках» відпочивати і він підійде, поцікавиться, як у нас. Ніколи не скажеш, що він міністр. Прийде, привітається завжди. Ми попросили і він організував нам квас, сітро, лимонад. Та гроші в нас швидко закінчилися. Ми йому сказали, а він посміявся та пообіцяв щось зробити: «Ну, ви летіть. Гроші я найду». Прилітаємо, а він роздає нам гроші. Задоволені. Пішли взяли води. Продавщиця нам каже: «Пляшки не викидайте». Коло ми зробили, може два. Прилітаємо, друга баба стоїть, він запитує: «Хлопці, де гроші?» – Ну, отдали ж. – Завтра всі гроші назад отримаєте, що ви потратили».
А воно, виявляється, нам безплатно привезли, а вона продавала за гроші. А звідки ми знаємо? А де вона ділася, як у воду впала. Ми тільки дивимося, як нам тепер – чи брати, чи не брати: Бо то ж ми брали за гроші, а тепер не знаємо, брати чи не брати? Один на одного дивимося й не віримо своїм очам. Так воно по різному було. Хто наживався, а хто прикривав своїм життям інших.
Оці ж мародери з’явилися. Вечором прилетів на Мі-8 командир полка. Просимо його, ну пужніть їх хоч трішки. Мені здається, їх лякали, бо тиша стала в місті Прип’яті. У квартирах усе ж позалишалося. Людей повивозили, а всі речі залишилися. Гарно, якщо встигли документи взяти. Усі ж думали, що додому вернуться. Побудемо трішки та й усе.
Мародери по квартирах стали часто лазити. Ну, по-моєму, їх поганяли, мені здається. З вертольота їх, можливо, й стріляли. З 200 метрів обов’язково попадеш. Пару раз стрельнуло, а всі інші порозбігаються. Другий раз не захочеться. То воно тільки здається, та ми та ми… А як припече, то…
Тарасюк Сергій: У Прип’яті був організований пункт централізованої охорони і всі об’єкти були сфокусовані на цей пункт. Були дві виїзні бригади спецбатальйона, які за сигналом оператора виїжджали на об’єкти. Усі будинки під номерами, теж продєзди. Останні були заблоковані на сигналізацію. Перший поверх, усі вікна заблоковані й двері. Тобто підключена сигналізація. У нас була своя електосиситема, акумулятори для сигналізації. Стояла система «Скала», яка була підключена до центрального пульта. Ото за ніч 5-6 обривів «Скали» і десь до 10 будинків. Їх страшне лазили. Нічого не допомагало. Потім поступила вказівка, так у тижневий строк викорінити мародерство, бо ви підете за соучастіє. Суворі рамки були поставлені. У нас було дві роти: перша й друга. Перша обслуговувала Чорнобиль, а друга – Прип’ять. У роті по 4 взводи, всього 120 чол.
В.В.: Був я в Чорнобилі по 5 травня. Увесь час ми тушили пожежу піском і свинцем. Яка їхня пропорція, цього я не знаю. Ми зачепили й понесли, нам яка різниця. Хай там буде й мило (сміється). За день буває вильотів 10-12. Буває й менше. Це не від нас залежало, а, видно, від температури за бортом. Це визначали вчені своїми приладами. Це я тепер уже начинаю кумекати, а тоді ті професора з нами не розмовляли й нічого не казали. Він проміряв і все, каже нам не вилітать.
Л.І.: Якщо така страшна температура за бортом, то можна уявити, яка була радіація.
В.В.: Дійсно так. Міняти нас було ніким, бо це не просто так, як здається на перший погляд. А сама залізяка, себто вертольот, їх і так десятки стояли на могильнику, а вони ж не дешеві, а люди в нас взагалі нічого не стоять. Увесь час ми літали на одних і тих же вертольотах, на яких прилетіли з Олександрії. А тоді ми їх бросили й додому. А коли ми другий раз попали, то ми їх додому пригнали. І ото вони стоять в Олександрії. Нещодавно побачив їх по телевізору, коли святкували ювілей нашого вертольотного полку. Вони вже стали пам’ятниками.
Л.І.: Він, мабуть, страшно фонить радіацією.
В.В.: Попали ми на навчання в Білорусію. А ми ж були в Чорнобилі першими. Отож, там як провірили наш вертольот, то злякалися, кажуть: «Сукин син!» Розібрали його, наскільки можна розібрати, до болтика й гаєчки. Там його мили, купали. Я так сміявся, кажу: «Його за все життя так не купали». Прислали спеціально для цього якусь бригаду з Конотопа, бо там їх ремонтують.
Л.І.: Що ж це дало? Адже радіація всередині.
В.В.: Це зрозуміло. Просто нам показали, що начебто вертольот обеззаражений. Хоча всім зрозуміло, що це була чиста формальність. Я що на палець плюну й отак перевірю рівень тієї радіації. У нас же ніколи жодних приладів для цього не було. Ми як відлітали і попали ми додому. Нас на польоти не пускають, ніде не пускають. Ми нікому не потрібні, видно не знають, що з нами робити. Як кажуть, між небом і землею. Тоді нас сюди туди, давайте їдьте в Київ. Поїхали ми в Ірпінь. Туди ж приїхали якісь мужики, доценти й професори, себто лікарі. Подивилися нас та й кажуть: «Поїхали в Москву». А ми вже чули, що в Москву вже попадали хлопці й там їх хоронять. Кажемо: «Ну його к чортовій матері. Як здохнемо, то краще ж дома». І в нас з 6 екіпажів, якщо два зібралися й поїхали в Москву. А тоді прийшов до нас мужичок такий, років за 70, лікар. Посадив нас усіх, поговорив з нами, щитовидну щупав, з пальця брали кров і з вєни. Тепер, каже, я вам правду розповім: «Вас мати родила здоровими. Здоровими ви й умрете. Я вас не вилікую. Я гарантую це, бо ця променева хвороба не лікується. Один її так переносе, інший по другому. Можно підтримати здоров’я та гарантії ніякої немає». Ото ми й не поїхали й залишилися там.
Ото ми там були. Якось якийсь лікар приходить й каже: «Хлопці, знаєте, що? Досить нудьгувати, сьогодні йдіть на танці. Будуть чудові танці. Ідіть на танці». Ну, ми й пішли, дураки, на ці танці. А там якийсь дурак як крикне: «Таваріщі, смертники прийшли!» Порозбігалися з танцмайданчика, одні ми залишилися. (Усі сміються). Чесне слово, це було в санаторії в Ірпіні. Там був командуючого корпус і нам його віддали. Там деяких дітей, яких вивозили, я зустрів. Ото ми так сходили на танці. Боялися, щоб ми їх радіацією не заразили.
Що нам в Ірпіні сподобалося. Хлопці потім попали в Москву, тоді ми зустрілися з ними, вони й кажуть, що вони прошибли. До нас дід приїжджав, років його 70, може більше. З ним дєвок штук 5-6. Його співробітниці, чи що. Ото з пальця, як беруть кров на аналіз, відразу ж дають пляшку «Кагора», а коли з вєни – три пляшки «Кагору», щитовидна – дві. Тут же «Кагор» з ними, дають нам, а ми його під ліжко. А червоний «Кагор» нам потрібно було пити. І ми його наберемо пляшок 6-7, а 1986 рік, до обід можна було вино брати, а тільки після обід горілку, бо в країні ввели сухий закон. А закусить тоді поганенько було. Гроші в нас були. Ми йдемо в місто Ірпінь. Проїжджа частина. Каштани. Пішохідна доріжка. Магазин продовольчий. Зайшли. Консерва є, хліб є. Нічого не треба. Сідаємо під каштани, «Кагор» відкриваємо, стакани наливаємо, хліба консерви наберемо. Приходе міліція, а в нас спеціальні книжки були з червоною полосою, показали. Нас смертниками й називали. Міліція нас не чіпала, нічого не робила, бо ми смертники. Сидимо, сидимо. Міліція стоїть біля горілчаного магазина. Ми між собою: «Ну що, хлопці, може по сто грам?» Ми підходимо до магазину, нас пропускають поза чергою. Через голови пляшки передали. Оце смертників усі поважали, ніхто не трогав. Воно начебто й приємно, а на душі якось пакостно, кішка шкребе.
Коли нас довго не було перший раз і ніхто не знав, де ми, то наші жінки пішли в часть просити, де ж наші мужики ділися. Ні пожежі немає по телевізору, нічого. А в наряд поїхали ще й на машині, бо збирався після поїхати на рибалку. Дружина каже: «Ні мене немає, ні машини немає». Тоді визвали друзів, пішли на аеродром і забрали мою машину. Полетіли кудись і слід простив. Повернулися аж 5 травня. До того часу дружинам нічого не казали, де ми. Ми приїхали, ми все знаємо, а місто гуляє. Звичайним життям живе. Аж 14 травня Горбачов об’явив, що так і так. І то, якби не Швеція та закордон, то ніхто б нічого й не сказав правди, бо туди пішла радіоактивна хмара.
Ото в Чорнобилі хто перший був… Гарного там не було нічого… Взагалі ми нічого не знаємо. Нам сказали льотному складу до 25 рентген пишіть, не більше. Мені за документами з архіву записали 37 рентген. А скільки насправді – ніхто не знає, хіба тільки той генерал, що сидів на 9-поверхівці.
Микола Єдимент (далі М.Є.): Оце той генерал, що сидів на 9-поверхівці, він на документальному відео розповідає, що за підліт екіпажу до реактору, усі члени екіпажу отримували 5-6 рентген. Вони знали всі рівні радіації, все вони знали. Тільки нам нічого не казали.
В.В.: Приїде оця ж комісія з Москви. Бачимо ж що не наші. Вони все поміряли, а з нами не розмовляють. Запитаємо. А вони тільки махнуть рукою. Тоді такий час був, що балакати здорово не можна було. То зараз можна, а тоді таке було…
М.Є.: У цих людей, вертольотчиків, дійсно страшенне здоров’я було.
В.В.: Ну, нам професор казав, що як курча родилося поганим, то й заріжуть його поганим. Будеш до здоров’я лізти… Не лізь до нього! Ото скільки тобі відміряне, так і живи. Оце заболить що-небудь, походю, походю, махну рукою й та мать його так… Ото я жодного разу не був ніде. Ні за Афгану, ні за Чорнобиль – ніде не був.
Другий раз у Чорнобилі уже набагато легше було. Уже розпочали саркофаг будувати і тоді шахтарі тунель зробили. Землю звідти вивозили. Навіщо вони ту землю вивозили? Тоді ми здебільшого з вертольота обприскували ту землю, дезактивацію робили місцевості. Ну там уже набагато легше. Уже оцих автобусів не було. Простіше все було. Ми обприскували, щоб пилюка не піднімалася. У нас бочки ставили спеціальні, які заправляли спецмашини. У середині вертольота стояли дві великі бочки, бо на зовнішній підвісці ми маємо право брати до 8 тон, а в салон – 12 тон. Одна бочка направо, друга – наліво. Здається, по 2 тис літрів у одній бочці. За день ми робили три-чотири вильоти. Буває один зробиш. Усе залежало від начальства, як воно накаже. Яку плантацію треба обробити, побризкати. Побризкали або дощ пройшов – а ну ще раз. Ми у ці тонкощі не вникали. Висота 100-120 метрів. Нам уже тоді ніхто не регламентував висоту. І швидкість більше 100 кілометрів в годину. Екіпаж один і той же самий. Де я з цим екіпажем тільки не був: і в Афгані двічі, у Сирії та Чорнобилі. Ми ж звикаємо один до одного, це дуже важливо.
[…]
Оце ми екіпажем сіли й замовляємо таксі. Таксі забрали тих, кого діти. А ми далі продовжуємо. Ну в нас ніколи не було такого, щоб ми напивалися. Ми вип’ємо, але в міру. Грам по 200-250, більше не пили. Командира ескадрильї ми попереджували, що у нас сьогодні після роботи святкування дня народження, щоб нас ніде не задіювали.
Хоча у нас на Мі-6 80 кілограм спирту в системі протиобледеніння. Спирт 96 градусний і додається гліцерин і отримується 77 градусів. Оце ми летимо з Олександрії на Чернігів, диспетчер з аеропорту передає по рації нам наказ: «Не доходячи до Чернігова праворуч в хмарі обледеніння. Приготуйте протиобледеннювання систему». А для чого це він каже, щоб на запису в чорному ящику був відповідний запис. Командир доповідає: «Зрозумів. Усе Приготуватися до обледенінню!» Усе як треба. За хвилину роботи системи використовується 10 літрів спирту. Сіли. За каністру пішли й отримали 10 літрів і їм віддаємо.
Моя дружина теж із Шийківки. І я, і вона ми шийківські, обоє тут у школу ходили. Тут наші й батьки й діди жили. Моя мати три роки в Бухенвальді була. А тоді за те, що гарно співала, її німці забрали до себе виступати. Ото вона жива залишилася. Її забрали з Райгородки.
[…] Другий раз ми б у Чорнобиль не потрапили, коли б вертольот не зачепився за дроти і не згорів разом з екіпажем. А я їх добре знав. Ото нас відібрали три екіпажі й послали: «Давайте, хлопці!»
У нас у Олександрії дуже гарний був перший секретар міськкому партії. Він нас завжди зустрічав і з Афгану, і з Чорнобиля. Налітаємо 200 годин у Афгані, нам дають відпустку 10 діб.
Оце ж рожениці. Рятуємо роженицю. Відвеземо в Київ, там вона народила, все нормально. Проходить, приміром, місяць, може й більшенько. Приходе вона. Усі вони, як правило, приходять. З коляскою, з дитиною. Друга ескадрилья возила роженицю. Вона залишається. Робиться построєніє. Вона приносить пляшку шампанського, коробку цукерок, 2-3 апельсинки чи лимонів. Ото десь дістане. А нас 100 чоловік. Командир передає це кому в цей чи найближчий день іменини. А хтось з нас знімає кашкет і пускає по колу: «Давайте хлопці по п’ятьорці!» Скинулись і подарували молодій мамі й дитині 500 рублів. Є з батьками приходять, з матерями. Ми ж возили їх. Воно ж, як ідеш на посадку або на підйом, то даве тиск і в неї вилазе все. Береш цю бабу за живіт і давиш. Медсестра командує: «Сильніш дави!» Ноги докучі й держиш, аж синіють руки. Питаю: «Тобі не больно?» Вона мовчить, тільки головою мотає. Сіли, тут же швидка під’їжджає. Ну, рятували усіх. Апендицит, коли лопається. Тільки в Києві робили таку операцію. У нас це було просто. Ну треба, значить треба.
Після першого Чорнобиля нас зібрали в районному ДК міста Олександрії й перший секретар партії нам вручив кожному по 900 рублів. А другий раз підходить до кожного й дивиться: «У тебе на кітелі такої медалі немає? Ану дати йому цю медаль» (сміється).
Харчування в нас було гарним. Льотний склад годували добре. Моя дружина спочатку навіть обіжалася: «Чого ти дома не їси?» Боюся, а раптом понос у повітрі. Що я робитиму? Туалету там немає. А в льотній їдальні спеціальний пайок. Вранці масла скільки хочеш лежить, одне яйце. Там замовляєш: смажене, сире чи варене. Каша. У Чорнобилі теж гарно годували. Не треба казати, нас не обіжали їжею. Шоколадку давали, правда маленьку. А за тиждень получається плиточка ціляком. Два кусочки офіціантці, а все інше додому забираєш. Офіціантка кожного знає: цей любить яйце варене, а той смажене.
Екіпажі в більшості підбираються за характерами. Щоб ми посперечалися чи посварилися – боже збав. Ми про один одного все знаємо. Завжди допомагали один одному, навіть у сімейних справах. Оце ми одним екіпажем пролітали років 8. У Афгані ми й боєприпаси перевозили, стріляли. На Мі-6 паливо возили, можеш боєприпаси, можеш поранених. Він як транспортний. У залежності яка ситуація. На Мі-8 – інше. Там стріляли. Мені все одно: я прилади і там знаю, й там. Вертольоти відрізняються, а прилади не дуже. Це як в автомобіля.
Великі втрати. Десять екіпажів вилетіли, ми тільки парами літали, а повернулися – дивишся, а однієї пари вже немає. Часто-часто таке було. Щоб врятувати збитий екіпаж, ще чоловік 10 ляже. Бо «духи» брали його й мінували. Як тільки підповзаєш, смикнув його, а розтяжка й спрацювала. Оце з Афгана й пішли ті розтяжки. А що її там робити: гранату прив’язав, натягнув – і все. Розуму багато не треба. Ми в Кушку з Кандагари прилітали, набирали капусти, помідори, продукти. Ще везли гуманітарну допомогу афганцям, те що списувалося з наших совєтських магазинів, просрочене. Туфлі, одяг – те що в магазинах валялося роками, везли в Афган. Ми туди як прилітаємо, то «духи» цілими натовпами збираються. Командир каже: «Що будемо робити?» Злидні там страшні.
Ми до «духів» часто ходили в гості. У них така глиняна хата. Чотири стіни, по центру двері зроблені. У одній жінки сплять. Жінок купляють на базарі, це як звичайний товар. Від 8 тис. до 50 тис. афганей одна. Можеш купити собі хоч п’ять жінок. Оце жіноча, оце моя кімната, ще одна для дітей. Вони сплять ярусами, як у армії. Там на підлозі солома й шкура з верблюда, там сплять найменші. Уранці встає старша жінка, піднімає всіх дітей, гоне купатися на річку. Ти мене вибач, я скажу правду. Оце один умивається, другий ссить, третій сере, жінка стірає й ото воно все пливе по тій річці. Вода чорна. Ми теж спочатку в ній купалися, а як декілька разів побачили, що вони роблять, та й перестали ходити на річку. Покупалися діти, буль-буль й батогом їх погнали додому, як отару овець (сміється).
Ми зберігали масляну консерву й у томаті. Дві ями вирили, там вода недалеко. У воді вони й лежали. Та однак псувалася, бо в Кандагарі до 50 градусів спеки. У 10 годин ранку я одягаю рукавиці, щоб на вертольоті щось зробити, за нього вже не візьмешся. Зіпсовану консерву ми викидали за паркан. Тоді нам сказали, щоб ми цього не робили. Щоб вирили яму й охорону виставили, бо вони покрадуть й труяться нею. Бідно живуть страшне. Важко уявити, які вони бідні. Оце що в них страшне – так це свято Рамадан. Це страшне свято. Одному не можна йти в це свято або десь ходити. Він до тебе підходить, зразу знизу ножем прополосує живіт. Ти хапаєшся за живіт, а він відходить від тебе пів метра, розстилає тряпку таку як коврик, розстилає його, на коліна й Аллаха читає. А те, що ти кров’ю стікаєш – йому все одно. Він з невинного випустив кров. Це він зробив гарне діло.
По селах у них взагалі. У них корови одинакові, але щоб знати де чия корова, построїли… наш стройбат построїв їм 4-поверхівки. Так вони біля кожного під’їзду коров поприв’язували. А щоб знати, де чия корова, вони на кожну корову продаються бюстгальтера. Вони спеціальні продаються. У тієї синій, у іншої зелений, червоний. У них багато комах, щоб за вим’я не кусали, отож на вим’я надівають, зверху бантиком зав’язують. Ото вони за бюстгальтерами й упізнають своїх коров (сміється).
Ще я був у Кундузі. У Кандагарі наша точка, а літаємо ми по всьому Афгані. Нам радник відразу попередив: «Хлопці, нічого їм не давайте». У них бакшиш люблять. Але якщо ти їм щось дав, то він тобі повинен щось теж віддати. У мене заправка вертольота 9 тон 800 кілограм. Хай я півтори тони витратив. Залишилося в мене 7 тон. А він прийшов до мене, дідусь з бородою, вони ж ніколи не бриються, нічого, й просить: «Дай». Ми йому баночки позбирали, кружки, все, може літрів 12, може 15, якщо. Банки там ніде не знайдеш. Банка – це страшне діло. Ну й дали йому керосину. Лежимо, балдєємо. У них коли йде врожай, війна припиняється – вони усі врожай збирають. Сівба й врожай – війна припиняється.
Хвилин через 40 приводить нам свою дочку, в залог віддав. Ми спочатку гі-гі та га-га. А потім, що з нею робити. Вона ж за нами ходе. Я ж наливав керосин і він їй показав на мене пальцем. Ото я прийду. Сяду й вона сяде метрів два від мене. Піду туди й вона за мною, як собака. Хлопці всі покотом лягають. Ходили ми ходили, тоді загрузили нам, повеземо їхній врожай, пшениця, все. Ліземо у вертольот і вона за мною. Злітай, яка нам різниця. Прилетіли, знову за мною ходе. Командир дивився, дивився, та каже: «Пішли до радника». Тільки до нього не доходимо метрів 20, так він як почав гнути матюччя. Ми нічого не казали, а він уже все зрозумів: «Що, – каже, – попалися. – Угу – Я ж вам казав, я ж вам казав. – Де вона? – Ну, оце». Набираємо керосину, набираємо хліба, ще різної чепухи, у нас на вертольоті цукор завжди лежав, сухарі 53 року, тільки їх як над парою потримаєш – смачні страшне, й пішли… ото деякі не вірять. Ото ми всього цього набралися й пішли її продавати назад. Віддали й усе. […] Там націй багато. Бідні вони дуже. У містах хоч чуть-чуть, а по селах – страшна біднота.
У 1988 році пішов на пенсію. Хотіли третій раз у Афган послати…
Л.І.: Чи запитували у вас згоди на Афганістан?
В.В.: Та яке там! Підняли та й полетіли. Так само й на Чорнобиль. Зібрали ескадрилью й погнали. Були й відмовлялися, але тоді вже по службі кінець. Вважай, що тебе уволили. Найдуть, за що уволити та й без пенсії. Було й багато відмовлялося. Ну що така спека, 50 градусів.
У мене в Олександрії була квартира. У 1988 році переїхав у Шийківку. Пішов до Бондаренка й Соловецького, прошу за законом квартиру. Вони кажуть: «Підожди трішки» А ну вас к чортовій матері! А тут у Шийківці домик був, колгоспний. Я взяв його, а пізніше за нього віддав гроші – і все. Купив. Свідомо переїхав з міста в село. Я б навіть у Боровій не хотів жити. Тамара сердилася, що я не схотів у Боровій. А коли почалися 90-ті роки, то каже, що гарно, що ми в селі. Їсти нема. Пенсії затримали. А тут як не кажи в погріб спустився. Це тільки в дурака нема нічого. Завжди корову тримали, й зараз тримаємо. Я молока не п’ю, а кисляк люблю страшне. Ото кисляк у мене в погребі.
Двоє синів. Один, Колька, у Харкові, другий, Роман – дома. У Романа сім’ї немає, а в Миколи є. Зараз у селі взагалі нічого робити. Роботи ні в кого немає. Я не знаю, вже б розігнали б ці села або я й сам не знаю, що з ними робити.
Здоров’ячко вже здорово підкосило. Ми перед тим, як проходити ВЛК 100 грамів випивали, бо в мене понижений тиск, щоб було 150 на 90. Щоб ти міг у будь-який час злетіти. Чистий тиск 120 на 80, а від стресу міняється. А тоді лікаря кожен день проходили. Я ніде не їжджу в лікарні й не знаю чи є в мене проблеми. Болить, у мене все болить! У шлунку болить, і спина болить. Якось їхати. Мені лікар сказав, начнеш лізти, начнеш уколи приймати – тобі кінець.
Мені зараз 68 років. Випивать – іноді випиваю, 100 грам. Пиво раніше любив, а тепер зробили його 40 гривень, так бабуся на мене кричить, бо дорого. Каже: «Все, пива ти не п’єш!» 40 гривень! Двохлітрова пляшка, а літрова 25.