Науменко Вікторія (далі Н.В.): Так, сьогодні у нас 30 липня 2016-го року, знаходимося ми у Києві, у парку…

Шанаєв Жорж (далі Ш.Ж.): Шевченка.

Н.В.: імені Тараса Шевченка, Тараса Григоровича Шевченка. Я, Вікторія Науменко беру інтерв’ю, будь ласка представтеся.

Ш.Ж.: Шанаєв Жорж Іванович.

Н.В.: Так.

Ш.Ж.: Ліквідатор. Я тридцять шосте… Тисяча вісімсот… 1986 році приймав участь в ліквідації. По професії я водолаз. Вот. Трапилось так, що я водолазом працював більше 30 років.

Н.В.: А Ви завжди мріяли бути водолазом, з дитинства? Як так сталося?

Ш.Ж.: Нє, я в дитинстві… Я народився в Києві, в тридцять шостому році. І війну застав, і в окупації ми були в Києві. Вот. І мріяв бути військовим (сміється).

Н.В.: Військовим?

Ш.Ж.: Військовим. Льотчиком хотів бути, але по стану здоров’я був хлипкий такий, вот, і потім в артилерійське хотів поступити, знову ж таки не, не вийшло. От. А потім в річковий технікум поступив і там зайнявся спортом, плаванням. А потім мене після закінчення направили працювати в Сибір, Іркутську область. От. І звідти призвали в армію і забрали в морфлот. І там я побачив підводний світ…

Н.В.: Сподобалось?

Ш.Ж.: Да. От. Спускався вже під воду там. І коли вернувся, то це вже стало для мене, що я повинен бути… Але я був, хотів стати художником і водолазом. От, і… Ну де… Вчився і у художестно… у промисловому технікумі вчився, от. І водолазом працював дуже багато в експедиціях, з геологами, археологами, біологами, з ким тільки не приходилось. От. А потім женився, а треба було уже сім’ю, а там коли в експедиціях, там грошей копійки платили, але цікаво було, дуже цікаво. От. І треба було вже сім’ю тримати, то я пішов в нафтогазову промисловість, то добре [не зрозуміло].

Н.В.: [не зрозуміло] там Вас.

Ш.Ж.: Нє, я працював в Києві. Це такий у нас був експедиційний загін підводно-технічних робот в АВТРАНСНЕФТє. От. А потім мене запросили в інститут в Києві високомолекулярних сполук. Там організована лабораторія. Треба було створити лабораторію по склеюванню під водою. Це вперше в світі такі експерименти проводились, от, і я там пропрацював. І в 85-му – керівник групи підводного склеювання, водолаз, а потім 85-му, 1985-му році нам присвоїли державну премію Радянського Союзу. Це найвища нагорода і в Радянському Союзі. Вот. Мені як водолазу присудили цю премію. Ну і про це, про ці досягнення були, звісно, як в радянські часи, «Ось, ми попереду Европи всей», а і так воно і було вперше це в світі ми зробили, от. А потім 85-ий, тут 86-ий. Премію дали осінню, а весною вже в Чорнобиль. Але знали, що ми не можемо, а треба було герметизувати саркофаг, в всепогодних умовах. Це… Сварку там применяти мені приходилось. От. І тут згадали про це і, таким чином, я от попав на розробку цієї… А вообще, як його, чим його? І що робити?

Н.В.: А як взагалі ви дізнались про аварію?

Ш.Ж.: Ну, про аварію, це тут таке було в Києві: вертольоти денно і ночно летіли через Київ на Чорнобиль. От. І… Ну вже і слухи пішли, і дітей почали забирати, і Київ опустів, нікого тут майже не було. От. То така була дуже напряжена…

Н.В.: Напряженная…

Ш.Ж.: Напряженная ситуація. Але я, а я ще до цього, до Чорнобиля я допомогав. Розробив технологію герметизації «гермозон» атомних електростанцій. В мене навіть головний інженер Фомін, Микола Фомін, Чорнобильська АЕС, він звернувся до нас і я з ним працював, навіть винахід у нас з ним сумісний був. Його потім посадили за те, що він… Брюханова і його, як головного інженера. І директора Брюханова посадили, його посадили. От. Але ми зробили винахід навіть по герметизації, то я більш-менш знав, що таке Чорнобиль.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Тому що я і на Ровенській працював, і на Чорнобильській працював. Але це ще був третій блок. А аварія случилась, трапилась на четвертому блоці. От. Ну і… Зробили ми дуже багато, надзвичайно багато. Можна так сказати, що коли ми закінчували, це жовтень-листопад. От.

Н.В.: Вісімдесят шостого?

Ш.Ж.: Вісімдесят шостого року. То коли закінчили, ну, будівництво саркофагу, саркофагу, так і рівень радіації навколо саркофагу зменшився в 500 раз. 500 раз. Але він все одно був дуже великий. От, розумієте. Мені, навіть горжусь тим, що, ну, я нагороджений орденом «За отвагу», орденом «За мужність». Е, там… (сміється). Там нагороди ще інші є. От. І… Ну, це говорить про те, що ці нагороди давали тільки тим, хто дійсно працював. В Чорнобилі дуже багато зараз, наприклад, дуже багато лже-чернобильців. Вони нам і мєшають, тому що вони пільги всі гребуть. От. А що з ними робить, вони… Ну це довга історія, розказувати як і скільки знаю. Вот. Да.

Н.В.: А давайте згадаємо, от 86-й рік, як це трапилось, як вас призивали?

Ш.Ж.: Не призивали. Мене, Ви знаєте, таким чином: мене подзвон… було… Направили від інституту, як… Начальником штабу. Академія наук.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: У Чорнобилі. От і я повинен був через кілька днів туди їхати. А тут трапилось так, що треба було розробляти вже, невідкладно вже герметизацію саркофагу.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: І з... згадали про мене і мене забрали, і навіть я без... документів поїхав ту, мене забрали як консультанта на один день, скажемо, в Чорнобиль. По герметизації. А коли я туди приїхав, то зібрались, значить фахівці, і... ну, каже, що так і так, вот ви під водою можете клеїти, і тут нам треба під дощем, вже ж осінь наближалась. От. Треба роботи проводити. Ну, а його, чим підступитись? А це ж не те, що руками робити, це ж дистанційно треба робити, розумієте. А це кран Демагом, такий, їх кілька було. Два працювали, а ще один стояв, розібраний. Да. Ну… Дуже багато таких факторів котрі заважали нам прийняти рішення як це зробити. От. І ну і, тут навіть звернулись і до нас, іноземні фахівці. Да, а що треба сказати, що хоть як в радянські часи не це, не працювала секретність, то все що робилось в Чорнобилі і…

Н.В.: Все знали.

Ш.Ж.: Там знали все. І як тільки ми, я появився там, то пішла розмова про герметизацію з помощью, за допомогою полімерів, тут зразу почали з закордону пропонувати нам, Радянському Союзу, свої полімерні матеріали. Вони ж звісно тоді ж були дуже дорогі, скажемо, от. А ми, в нас уже було налажено своє проізводство, своїх матеріалів полімерних. От. І ми відмовились від тих, але мені приходилось писати навіть відмову іноземним фірмам, щоб, що ми самі можемо вправитись. Тому що це... що ж, їх треба, матеріали привезти, їх фахівці, потім, багато проблем… І кошти ж…

Н.В.: А це Ви вирішували, чи якась колегія вирішувала, відмовитися чи?..

Ш.Ж.: А, нє. Це штаб, а, штаб, урядовий штаб.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Був такий... Усанов. Це міністерство середнього машинобудування. Таке займалося цим всім. Вот. Але... мені, як вже представнику інституту, вот, і фахівця сказали, щоб я, не знали як їм… В мене навіть телеграма є. Опять ця телеграма. Да. Як ми посилали. От. І, м-м… Ми спорудили там полігон. Треба ж було дистанційно все це робити, не руками. Біля саркофагу, але за допомогою кранів. От. То ми відпрацьовували це на цих полігоні, потім треба було вже, те що ми відпрацюємо там здійснювати самі роботи.

Н.В.: Дивіться, так, а коли Вас визвали, це в літку, ще 86-го року?

Ш.Ж.: Не. Це уже в жовтні, в жовтні.

Н.В.: В жовтні місяці. І куди Вас привезли?

Ш.Ж.: В Чорнобиль.

Н.В.: До самого міста Чорнобиля, так?

Ш.Ж.: В Чорнобиль. В Чорнобиль, там був [...] в Чорн… Містком. І, ну, там штаб, урядовий штаб. Мене прямо туди привезли… У мене документів навіть ніяких з собою не було. Просто мене направили було, як консультант і терміново.

Н.В.: І не відпустили?

Ш.Ж.: А там уже коли зайшла розмова. Довго розказувати, я…

Н.В.: Розказуйте у нас же ж є час.

Ш.Ж.: Розка… да?

Н.В.: Так.

Ш.Ж.: А. Ну, справа в тім, що мене привезли туди. Це вночі мене забрали. Ну, десь, ми домовились з академією наук отут у вас є.

Н.В.: Так.

Ш.Ж.: Да, то там була машина... на цій машині був такий пропуск «Всюди».

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: От. І мене в цю машину посадили і ми через всі кордони приїхали туди. А там нас уже зустріли, значить мініст… Е-е, начальник штабу, це Усанов. Я не пам’ятаю вже як його звуть і хто він чином. От. Замміністр он. Да. І він почав… Ми приїхали туди, там міліція стоїть, ми кажемо, що ми так і так, по запрошенню. Він подзвонив там, вияснили, прямо в [...] до цього заммінстра ми підійшли. Ну а там він був переодягнений в танкістську форму чорну як всі тоді. Як зараз це АТО-вці так, тоді (сміється). Да. І от… Один мені показує фотографії, там розказує про обіди, а я ці фотографії. Там все покорьожене, метал там… Великі такі фотографії. Стол весь загружений цими фотографіями, а я нічого не можу зрозуміти, де це, що це, як це? Як підступитись і що від мене треба? Ну я в нього вислухував... вислухував, він мені розказував-розказував. А потім я кажу йому, що так і так, ну добре я зрозумів, я счас не знаю, що вам обіцяти, но я, кажу, вернусь счас, зараз в Київ, розкажу і ми будемо вирі… [...] «Та ви що? Який Київ?» (сміється) «Ви приїхали на передову» каже. (сміється) «От Ви з нами, вам честь першим взяти цю амбразуру», каже. (сміється) Знаєте, таким от підходом, от. «І якщо Ви не візьмете, ми послемо другого, третього, четвертого,- каже, але ми її візьмемо цю висотку». Ну, в такому, військовими термінами промовляючи. От. Каже: «Зараз вам, від вас… Там ви нічого не… Ви повинні тут бути. Тут зможете зрозуміти, що і як робити». І він нажимає кнопку, кнопки, кнопки на телефон, у нього такий багато… І люди заходять, заходять в його кабінет, кабінет у нього невеличкий такий, але людей уже багато. От. Він всім представляє, каже: «Оце представник інституту. Цей фахівець, котрий ми, його визивали, - він каже. От. А мене знайомить, а це начальник, значить, по снабженію, а це хімік, те, те, те-те-те-те-те. Каже: «Зараз, ви ідіть в конференц-зал, проводьте там нараду, що треба від мене, мені каже. Будь ласка звертайтесь безпосередньо до мене і ми будемо вирішувати питання дуже серйозне. От. Ми будемо вирішувати, а потім на мене подивився, а я так в цивільній формі, в тенісці, він каже: «Та… Ви що? Не передяглись навіть?» «Та як я? Я так, – кажу, – мене вночі забрали, я до вас приїхав». «Ага, ну добре, – каже, – його одягти, поставити на довольствіє, пос… Гуртожиток найти йому місце, там значить. Дитячий садочок там нас (сміється) розпо… Помістили. Да. Ну і ось таким чином… І дійсно… Але, я кажу, що я не розумів. Треба було подивиться сам, саркоф... ну, цю будівлю. От. Ну і я кажу цім… Мене… Мені прикріпили там одного відповідального, до котрого я по… Він повинен був забезпечувати, а і… Моя голова, його руки, скажемо, да?

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Вот. І я йому кажу, що так і так, я… Да, уже на другий день. То мене посе... розмістили там… Да, я йому кажу, що так і так, я не можу зрозуміти що ж…

Н.В.: Що від Вас хочуть. Да?

Ш.Ж.: Що від мене хочуть. Кажу: «Я там фотографію, – кажу, на столі бачив, але там таке, вінегрет, що я не можу розібрати».

Н.В.: А Усанов як він взагалі озвучив задачу вашу? Що він вам сказав?

Ш.Ж.: Герметизація і все.

Н.В.: Герметизація.

Ш.Ж.: Слово герметизація полімерами.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: І все. От. І… Він каже: «Ну добре. О!» Там він подзвонив кудись. А там Кран Демаг майже кожний день, чи через день робив, така камера, ну, як до телефонна будка. Вона освінцована. У неї ілюмінатор освінцований. І там зв’язок, телефон є. І його, туди поміщаються два чоловіки, більше не можуть туди, може три. І його, да, краном об… Обводили навкруг.

Н.В.: Навколо саркафа…

Ш.Ж.: Цього… Блоку.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Блоку. І вони звідти дивились, могли корегувати там, що там треба було. Він каже: «О, то ми зараз, наступного дня, от ми вас візьмемо, ви об’їдете цей блок і побачите, що, де і як». Ну, переживаніє це ж… Я по перше з Києва тільки виїхав, тут уже таких страхів було, ну це ж жовтень місяць вже. Знаєте, скільки розмов…

Н.В.: Уже розуміли?

Ш.Ж.: Да. Уже… От. Але ж треба, куди ж дінешся. От. Я уже майже ніч не спав, так скажемо, ну перебував в такому плані, що це незвідано, ну що, де і як. Але не в цьому виявилось, е… Переживав. Знаєте, інформац… Ми, підсвідомість… З підсвідомості дуже мало, е…

Н.В.: Підказувала щось?

Ш.Ж.: Підсказувала. Небезпека була. І я потім, зараз Вам розкажу. Да. То я, нар, на ран [...] на ранок ми домовились там зустрітись. Там сільхоз техніка. Да. І повинні вони були... машини там ходять на… Цей Чорнобиль, а с… А то на станцію, воно ж трошки далечінь. Біля Чорнобиля, до самого міста. Да. І я прийшов туди – нема, нема, уже і десять, і одинадцять, і дванадцять, я пішов на обід, тут ці, там був з конструкторського бюро, я кажу: «Скажете, що я буду там в столовій обідати, як що, я підвернусь. Нема його». А потім, я вже після обіду вернувся, нема їх, а я… Узнав, що там ходять, вахтові людей возять туди і назад, туди і назад. От. То я узнав коли, я сів з ними на автобус, цей рейсовий, теж, свінцем обліцований.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: От. І там люди, вахтові. Ну я попросив їх, кажу, що так і так, ось, мені треба. «Ну, добре… Сідай». Ми поїхали… Я приїхав туди і… А там біля самого... будівлі блоку, четвертого блоку, там такий був, і зараз є там, будівля, де твели.

Н.В.: Де твели?

Ш.Ж.: Повинні… Твели?

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Знаєте що таке твели? Нєт? Твели це оці ядерні, гор…

Н.В.: Паливо?

Ш.Ж.: Паливо.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Ядерне паливо. Ці твели, це великі такі стержні, графітові там… Ну, дуже довго…

Н.В.: Я зрозуміла.

Ш.Ж.: Хімічні там елементи. Да. То… І це було збудовано ще коли четвертий блок будувався, але ці, як раз, не знаю, чи буду [...] то ж ці стєни, там, і вікон ніяких немає, тільки вхід. І… ну, такі, така… Спецбудівля. От. То, а він, біля блоку, то там люди переховувались, знаходились там, коли треба було виходили на роботу і знову вертались туди.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Більш-менш достатньо, надійний захист від самої проникаючої радіації. От. Але там був, коли туди зайшов вже, всі вийшли з машини, і зразу туди в цей, е, м, туди сховатись. Там можна було… І да, і там був пункт керування кран Демаг, це вел… такі… Він радіоуправляємий. То там був пункт управління цим краном. І в них стояли м-монітори, де… А на самому блоці там установили датчики… Відеодатчики, котрі за всею… Нагляд за всім цим.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: І з допомогою, там управленієм краном Демаг вони здійснювали управління краном Демаг. Да. І вот… Я там десь пів години чи час сидів біля цих моніторів і дивився як все це робиться. Мені не треба було вже лізти туди тому що…

Н.В.: Все бачили.

Ш.Ж.: Я уже бачив на стільки… А вони ж весь час там…

Н.В.: Пересувалися.

Ш.Ж.: Пересувалися. І багато моніторів: один з відти, один звідти, звідти, звідти, звідти, звідти… От. І я уже все зрозумів, побачив і коли уже то, машина знову виїжджала на в Чорнобиль, от, я сів на цю машину, повернувся назад, а вони мені вже через день, десь дзвонять і кажуть, що так і так, ось вибачайте, але, що трапилось: вони обносили оце як раз переді мною там, перед цим, як повинні були сісти, ну, я, там, і ще хтось, так?

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: То перед цим, робили обнос. І якось, це ж велика махина така, свинцем…

Н.В.: Обліплена.

Ш.Ж.: Обліплена вона. От. І вони ударили об кут цього блоку. І удар був такий, що двері цього, цієї буд… Ну…

Н.В.: Будки чи що?

Ш.Ж.: Будки цієї відлетіли. І цих хлопців якось, ну слава Богу ніхто звідти не випав. От. І вони кажуть, що так і так, ви знаєте, трапилось так, що вони зараз будуть виготовляти чи ремонтувати цю, і ми знову. Я кажу: «Та ні, хлопці, я уже все побачив. (сміється) Навіть більше чим ви мені могли б там, я побачить цей ілюмінатор». От. «Я, - кажу, все зрозумів, от, давайте будем далі працювати. Кажу, - нам треба, полігон, уже я сказав». Уже у мене думки пішли… От. Ну уже треба було [...] полімерів звести. Треба було зв’язатись з заводом, заказати, доставити, зробити цей полігон. В общем… Ну, конструкторське бюро треба було, щоб вони нам допомогли, тому що треба було… Ми б не зробили три варіанти як герметизувати. Тому що, там були щілини, да… А як саркофаг будувався? Там одна стіна біль менш була, залишилась, нес…

Н.В.: Цілою.

Ш.Ж.: Цілою. Вот. Хоть і дах там знесло, все. От. А, інші… Одну то… Дві навіть стіни. Одна стіна, робили заливали бетоном, щоб її не встановити, а опорну зробити, як стіну. От. І ще одна, зробили окремі металеві такі конструкції, їх «клюшками» називали. Да, і ці конструкції підвозили туди, ставили і один до одного впритул. І, с, саркофаг, це карточний будиночок. Це окремі конструкції, їх один на одного ставили, ставили, придав, придавлювали там. От. І треба було і щілини вертикальної, і щілини горизонтальні… Ну, з… Багато…

Н.В.: А це розробляли, вот, як робити ви, і ви визвали ще своїх мабуть співробітників з Києва, так?

Ш.Ж.: Нє, я уже, да, я уже визвав... спочатку одного мого безпосереднього помічника з інституту, Грицай Сергій, а потім вже бачу, що багато і ще треба було. Нам давали військових. Все це ми робили руками військових.

Н.В.: Військових…

Ш.Ж.: Але… Треба ж було їми керувати. Їм треба було не розказувати теорію, а показувати що, де і як, безпосередньо… Роби як я, кажуть, да? Як в американській армії.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Там старшина не розказує, а він – роби як я. (сміється) І показує як це робити.

Н.В.: Прикладом своїм. Так.

Ш.Ж.: Своїм прикладом. Так же само і тут. От. То нам давали кожний день по 50 чоловік навіть було. От. І треба ж було їм і роботу дати, і організувати, і показати і… Ну…

Н.В.: То Ви зразу будували? Чи Ви з початку на полігоні як…

Ш.Ж.: Нє, це на полігоні ми відпрацювали це було навіть 2 тижні.

Н.В.: А полігон десь у Чорнобилі?

Ш.Ж.: А?

Н.В.: Полігон де зробили?

Ш.Ж.: А полігон прямо біля Черно, самого Чорнобиля. Тому що треба було полігон, і треба було там у них були, майстерні… Це з металу треба було конструкції робити, там [...] Ну в общем… Конструктивно треба було, базу мати виробничу.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Ми, е, зробили нам саркофаг. То єсть, полігон і конструкторське бюро, ми і… відпрацьовували хто, що, де і як, щоб це робити. Тому що це ж не… Не прос, не проста робота була. Дуже складна, робота. От. І відпрацювали ось ми таким чином… От. Да. Ну, і слава Богу… Ну ось так. Більше місяця ми працювали, більше місяця. От.

Н.В.: А як вас, от ви казали, вас посадили у дитячому садочку, так?

Ш.Ж.: Да. Ну, то так. Ми з початку в дитячому садочку… Кілька ночей я прямо в штабі там, академії наук. Це там був райком комсомолу.

Н.В.: Там вас поселили?

Ш.Ж.: Да. То ми там в них базувались. Потім в дитячий садочок там недалечко. Ну там, от… Потім була лікарня, там всіх лікарня колись, і… Їх виселили звідти, а нас поселили ліквідаторів там. Жили в цих, в палатах їхнії. [...] лікарні. От. Ну кормили там дуже, дуже добре.

Н.В.: Дуже добре?

Ш.Ж.: Дуже добре. Звичайно.

Н.В.: У столовій?

Ш.Ж.: Ну там кілька було пунктів. Кілька… Столових таких… От, харчування. От. Медичне… Ми для того, щоб працювати, знову ж таки на блоці, то ми і ще там проходили медкомісію.

Н.В.: Щодня?

Ш.Ж.: Нє. Спочатку. Якщо тобі прописували, то звісно, але для того, щоб працювати на… Оце мене пропустили просто так, а потім коли вже треба було працювати, то нас заставили пройти медкомісію, там… Там лікарня була і...проходили ми медкомісію. У мене ця справка навіть є. Збереглась. От. Ну, то, що я хочу вам сказати, я кажу саме головне, що це вже для нас якщо казати про здоров’я, то це вже почалось після того, як ми звідти вернулись. Мене вже прямо десь через кілька місяців ударило по позвоночнику, ну і я думав що це радикуліт, знаєте. Ні сісти, ні встати, ні ходити, от… А потім, чим я поїхав в лікарню районну лікарню. Мене там обстежили і нащупали у мене лімфовузли були…

Н.В.: Збільшені.

Ш.Ж.: Збільшені. А на той час, як раз... СНІД, оце розмова про СНІД, що появився СНІД, епідемія. І, а з… Лімфовузли це одна із показників…

Н.В.: Що може бути…

Ш.Ж.: Що це СНІД. Да. І мене консиліум з… Зібрали. Мене общупують. От. І ще зайшла розмова про Чорнобиль. Як кажу ж, ну якось так… Чи я сказав, чи щось… А! А, не пам’ятаю. Що мені треба кудись піти з лікарні, поїхати кудись на обстеження в якийсь інститут. От. І тут десь це слово «Чорнобиль»… І: «А Ви що, чорнобилець?» Я говорю: «Да». «Е-е! Та ні, ми Вас лікувати не можемо». Вони боялись чорнобильців.

Н.В.: Та Ви що?

Ш.Ж.: Ті появились. От. Нє, ну відповідальність. Просто методами, що раніш були відпрацьовані не можна.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: А, чорнобильців, а тут уже були чорнобильські лікарні появились, і вони: «Ідіть туди, з ними розбирайтесь, ми вас нічого. Ми вам тільки можемо давати уколи обєзболюючі. Там хай вас лікують і, і все. Ми вас можемо швидкою допомогою відвезти туди. Хай вас там ставлять на учот і все». От. І уже не розмова про… Зразу, що це…

Н.В.: Не СНІД.

Ш.Ж.: [...] (сміється) Не СПІД. Тому що у мене там є [...] все. Все гаразд, тільки ось вузли. От. А це чорнобильське, вас туди. І почалося з… Ну, чорнобильські хвороби це весь організм пере… Ну, я ж уже опромінений, так? І кожний організм… То єсть тє зв’язки між життєдіяльністю уже порушені. От. І значить, то ноги болять, то голова болить, то тебе возить, і зараз мене шатає отак от. Ідешь по вулиці, да… Біля метро. Так я стояти не можу, тому що боїшся, що можеш…

Н.В.: Щоб не впасти. Угу.

Ш.Ж.: втратити рівновагу і… Да. Ну і ось такі, ну, кожний рік це після Чорнобиля, я раз 50, більше навіть, був вже в лікарні. За 30 років, не це, не тільки я, от. Тому що…

Н.В.: А Вам і групу інвалідності дали? Так?

Ш.Ж.: Ну, да. Друга група інвалідності. От. Ех. Ну, але, Ви знаєте, мене що виручило дуже добре. Да. Але ну, не можеш і сам з собою. І сон не сон, і просипаєшся, і заснути не можеш, і спати не можеш. І зараз…

Н.В.: І так все життя після Чорнобиля?

Ш.Ж.: Да, да. От. І зараз оце, навіть сьогодні, разів чотири просипаєшся. Да. Уже два рази я в цьому році вже був в лікарнях. Зараз тільки вернувся з лікарні. Да, знову. Да, то Ви знаєте, мене що виручило, я зараз художник.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Член спілки художників України. От. Ех. Я казав Вам, що в мене здібності художні були, але я водолази мене переважили і я… Водолази все таки (сміється) це ж… Зрозуміло, що це така спеціальність, що.

Н.В.: Дуже серйозна.

Ш.Ж.: Надзвичайно цікава. Да. От. Але я почав коли я в лікарнях. А що в лікарні робити? Олівець, папір. Малював, а потім уже туш, перо. Туш’ю, пером. От. І, ну, зараз у мене навіть є, я покажу. От. І, м… Це, ось я найшов чим…

Н.В.: Займатися. Справу.

Ш.Ж.: Займатися. Ви розумієте? Да. В інституті мене, відправили в відпуску. Я вісім років в інституті був в відпустці за свій рахунок. Вісім років.

Н.В.: За весь період якось чи підряд?

Ш.Ж.: Підряд. Вісім років підряд.

Н.В.: Чому?

Ш.Ж.: То єсть, оно там так вийшло… Все-таки я… Державний обман скажемо. Це не тільки зі мною було. Мені запропонували… Вісімсят… Віс… То з дев’яносто другому році. Дев’яносто дру… 1892 році під новий рік мені запропонували піти в відпустку за свій рахунок. Щоб… Ну, за свій рахунок піти. А я дома був, і треба було ремонт робити, і я як раз збирався попросити відпустку

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: за свій рахунок, щоб зробити ремонт. Коли мені запропонували, я з радістю кажу: «О, то добре. На місяць я піду». А вони мені кажуть у чому справа: під новий рік, що фінансування закінчилось, а наступного року повинні возобновити фінансування. Як раз по цій тематиці, що я працював. От. І вони кажуть, то ви пійдіте, з нового року буде фінансування, і ви становитєсь і все. Зараз у нас просто грошей немає, от на цю тематику. Ну, я кажу: «ну, добре». Але вони мені не просто напиши заяву, а вони мені підсунули готовий текст. І текст цей написано, а я його переписав, навіть не думаючи, що мене можуть об, обманути.

Н.В.: Обдурити, так.

Ш.Ж.: І я написав, що прошу відпустку за свій рахунок до «возобновлєнія фінансування». І я написав цю фразу. І все. Приговор собі написав.

Н.В.: Угу. [...]

Ш.Ж.: Розумієте? Це в відділі кадрів лежить моя заява, а вони кажуть, що ось. Як чорнобильця вони мене не можуть…

Н.В.: Звільнити.

Ш.Ж.: Звільнити. А дати мені роботу не можуть, тому що ти ж сам написав, а ми фінансування нема. Розумієте?

Н.В.: Жах.

Ш.Ж.: І я… І потім я себе погано почував. І таке вже… Отака шла кутерьма. От. І… Роботу я так і, ну… Мене запрошували на роботу знаючи про мою проблему. Що я володію технологією використання полімерів. Але мене запрошували багато там, було такі кілька запрошень, але мене запрошували для того, щоб взяти в мене рецептуру моїх…

Н.В.: Винаходів ваших.

Ш.Ж.: Винаходів.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: А потім… (сміється) Я вже не потрібен. Ви розумієте. А я якось зразу збагнув, тому що починають тобі, вот: «Ми тєбє заплатимо». Ти тут працюй, вот давай, скажи що, ми зробимо. Ну, от такі от, ви знаєте, я якось: «Щось не так». Що тобі і аванс можуть дати, хотіли [...] би. Так, і що… А то так бачиш, що щось не так.

Н.В.: Щось не чисто.

Ш.Ж.: Щось ви хлопці мудруєте.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: От. І один, другий, третій, я потім вже перестав навіть і…

Н.В.: А у Вас винаходи запатентовані? Ні?

Ш.Ж.: У мене патент Франції є, 20 винаходів, більше двадцяти винаходів. От. Я… Маю звання винахідник СССР. От. І лауреат державної премії Радянського Союзу. І там багато медалів, в досягненні, виставки десь, десятого народного хазяйства. От. Більше десяти там. Переможець конкурсів. Ну така, ви знаєте, раз попав, ну, коли я починав цю роботу, що що куди не кинься, все нове, ніхто нічого не робить. Тільки, тільки штамп… Не лінуйся і давай заявки на винахід. Заявки на винахід, розумієте. А потім я вже збагнув, як, як це робиться. Це ж не просто так, написав заяву.

Н.В.: Ну, да.

Ш.Ж.: Треба ж доказати, що ніхто інший не робив, а ти от зробив, і що…

Н.В.: Інновація.

Ш.Ж.: Да, це теж, така цікава робота. От. Ну і це мене тримало, тому що… Да.

Н.В.: А як ви виживали от в ці роки? Виходить, що там за свій рахунок на вісім років, після Чорнобиля по лікарнях…

Ш.Ж.: Нуф… Приходили, я ж все ж таки, я був на пенсію уже пішов.

Н.В.: Уже на пенсію пішли.

Ш.Ж.: Да. Мені уже як раз коли в 86-му році у мене пенсію я [...] як водолаз і як чорнобилець.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Але як водолаз... там складна така арифметика. То єсть тобі зараховується тільки ті… Тобі треба набрати 10 років, що ти був на водолазній…

Н.В.: Роботі.

Ш.Ж.: Роботі.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Але зараховується тільки ті місяці, котрі у тебе не менше 25 годин під водою ти… Якщо ти уже там менше

Н.В.: Менше

Ш.Ж.: то тобі не зараховується цей місяць. От. А це треба було піднімати всю цю за 30 років, де я працював, що я працював.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Рахувати їх, доказувати. А чорнобильці уже вийшов закон, що чорнобильці вже ідуть на пенсію в 50 років. Мені як раз випо… Зараз мені вісімдесят.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: На сьогоднішній день. Да. А... Та я подав заяву, то в мене вже пенсія була. Ну, пенсія невеличка. Ну як…

Н.В.: Ну, принаймні так.

Ш.Ж.: Принаймні. Але тоді і ціни були інші. От. І [...] була. От. Ну і… Ну от я Вам покажу…

Н.В.: Ой, давайте зараз зачекаємо. Давайте ще повернемось. Добре?

Ш.Ж.: А, давайте, давайте.

Н.В.: Ви ж не поспішаєте?

Ш.Ж.: Не.

Н.В.: Не. Дивіться, от ви, вас повезли в Чорнобиль начебто на один день. Ви взагалі без речей, без нічого поїхали, ви вже трошки знали, що там вас очікує. От які у вас були відчуття, як ви заїжджали в ту зону, вас в ночі вивезли фактично? Коли ви реактор побачили?

Ш.Ж.: Ні, вже в ранці ми під’їжджали… Да. Угу. В ранці вже ми бачили вздовж дороги уже села там. ??? нікого, обезлюдненні. От. Е… Ну, машини поливні весь час снують по трасі. От, е… В Чорнобилі дуже було багато народу, надзвичайно багато народу.

Н.В.: От, а пам’ятаєте свої враження? Вот враження від побаченого, від реактора коли ви вперше його побачили?

Ш.Ж.: Ну от, реактор знову ж таки, його ось, ось… Я бачив його по телеб… по монітору. От. А, е… Так там машини підходять, наприклад, бетоновози, да? Припідходить. Становить машину, туди йому запускають шланг, з відсасують у нього цю суміш бетонну, а він сам біжить, знову ж таки будки такі були, обліковані свинцем. Вони там пере, шофери, перебували, потім раз, на машину і знов їхали. От таким чином вони, конвеєр такий. А тоді з тих шал… З шатающихся там нікого…

Н.В.: Не було.

Ш.Ж.: Не було. А крани ці працювали. От. Ну і люди оце ховались в цей бункер. Ми його називали бункер. Там, де це твели повинні були, де ми прибували. От. Ну, а там, в цьому бункері людей було як, мур, як мурашник. Сісти не можна було, тому що нема було, де і на чому. От. А люди там прибували. Ну, і ось там, в такій… Ну, приміщення таке, як квадратне. Були там нари. Но нари, залізні такі решітки без матраців, без нічого. Ну ми теж, люди коли втомлювались, то лягали на ці решітки.

Н.В.: [...]

Ш.Ж.: Відпочивати якось. От. І стояв стіл. Такий письмовий стіл. І на цьому письмовому столі була папір, і ручки там були. І якщо, це стосувалося в основному військових, вони знали, ти міг записатись, не знаючи яку тобі роботу запропонують, але діставав прізвище, давав свої координати, да. Але в чому справа? Справа тоді в тому, що якщо тебе поставили на якусь роботу, а тебе посилали уже, скажемо, на вбивчу роботу, ну, тоді ще не розуміли люди, молоді хлопці ще, солдати, то ти звідти уже ішов на демобілізацію. Виконував роботу і ішов на демобілізацію.

Н.В.: Відразу.

Ш.Ж.: Там тебе уже не рахували скільки ти, мало, багато. Але якщо ти вже ці роботи виконав котрі, е…

Н.В.: Найнебезпечніші.

Ш.Ж.: Ну і ось, був список, і я кожний день туди заглядував, то там, не менше, коли я уже працював тоді, не менше, ну, що вахтовими ми методами працювали тоді. Да, 20 чоловік там, оце, самописці. Добровольці.

Н.В.: Записалися.

Ш.Ж.: Записувались на ці роботи. Да. Ну… Ну, знову ж таки давали нам дозиметри. Солдати ще, у них було легше, у них були дозиметри накопичувачі одноразові. Він виходив на роботу, а потім здавав, йому реєстрували. А у нас накопичувачі були. Такі, маленькі. Один мені видали, а я його загубив.

Н.В.: М.

Ш.Ж.: Ну, на фуфайці він десь на прикольці впав. Мені дали другий, потім я його здав. Але куди, що і як воно…

Н.В.: Не зрозуміло.

Ш.Ж.: Не зрозуміло. А коли я з солдатами один раз коли вони оцей накопичуватель я загубив, то мені дали одноразовий, то він 0,8 [...]. 0,8 за один вихід.

Н.В.: За один вихід.

Ш.Ж.: Це на 15 хвилин я вийшов, от, на от… То бачите. Але, це не тільки мене так обманули. З людьми не рахувались, скажемо, не рахувались з людьми. Така була…

Н.В.: А Ви розуміли оту небезпеку?

Ш.Ж.: Ну, Ви знаєте, як розуміли, ну, ну, ну скажіть будь ласка, у мене двоє дітей. В мене мати тут в Києві, жінка. І якщо я не, ну, не бачу що ж людей, люди ж працюють. Люди ж теж такі самі, ви розумієте? Ну як ти можеш? І я знаю, що я можу зробити. Головне те, що я, що я знаю, ніхто другий не міг зробити. Ось в чому справа.

Н.В.: Цю роботу. Угу.

Ш.Ж.: Ви розумієте. Ніхто не знав що, як до цього підійти. Навіть у нас в інституті я над цією проблемою працював і… Я був фахівець, всі інші здогадувались. Ну, може вони б і теж, свої якісь рішення були. Але так вийшло, що, ну на той час, головне терміново. Це не просто, що давайте ми будемо шукати фахівців, давайте ми будемо розробляти, конкурс, чи як (сміється). А це треба було сьогодні, завтра робить, будь ласка. А я ж працював на, і з горняками, і з водолазами, і з військовими, і де я тільки не працював… По застосуванню полімерів. Вот, і я, ну, обізнаний був. Знав що, де і як. От. Але коли уже не встигав, то я запросив ще десь вісім чоловік мені з інституту направили на допомогу, щоб, ну, таких уже знаючих людей, не просто присилали людей, а знаючих, котрім я вже міг давати їм якесь розпорядження. А потім з інститутом я мав телефонний зв’язок, і телеграмами обмінювались. Вони коректирували, тому що почали, почалась холодіти, холоди почались. А полімери коли станов, загущевають, загустєвають, от, становятся вязкімі, їх з бочки навіть не виллєш.

Н.В.: То швидше треба було.

Ш.Ж.: Да.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Вот. А тут уже коли ще було більш-менш погода хорошо, е, на початку жовтня… Ні, в середині жовтня. Да, то… Я заказав уже полімери почали привозити туди в бочках. Треба було ці полімери якось зігрівати. Я, знайшли ми там приміщення, поставили колоріфери, щоб їх обогрівати, щоб їх можна було, ну…

Н.В.: Ціла система.

Ш.Ж.: Стільки…

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Ой, скільки там проблем було. Ми тільки оце ночували, і харчувались. Оце…

Н.В.: Відпочинку ніякого не було.

Ш.Ж.: Відпочинку ніякого не було, тому що то то, то то, і там, і там, і там, і там, і там, і там. І треба встигати і треба не запізнюватись, от і головне, що це треба було з нас, на, з допомогою крану Демаг, там він обслуговував всіх. От. І треба було вписатись в цей графік, щоб він же не на тебе працює, він тільки ти… Якщо знаходив час, то він виконував тільки ту роботу, котру вже в цій ціпочці. От. Ну, це треба було слідкувати, розраховувати, ой…

Н.В.: Важко було...

Ш.Ж.: Стільки роботи було, що я кажу що я, ось, я про адаптацію. Коли я вийшов з відти, я приїхав в Києв, я не міг, що люди сміються. Знаєте, що люди такі безпечні, що люди такі і одягнені, і на кормлені. Мене все це дратувало і я не міг. Ну я же так, от дивіться така біда, що ну, ну… Знову ж таки тому що я в цьому пеклі був…

Н.В.: Ви тоді зрозуміли яка це трагедія.

Ш.Ж.: Там, да. Ті що [...]. Там були міліціонери, і лікарі, і харчовики скажемо і кого там тільки не було. От. Але ж… От, то… Ну, і… І оце… Адаптація ця проходила дуже складно. Дуже складно. А потім почались хвороби. От. І хвороби різні, от. І шлунок, і позвоночнік, і…

Н.В.: М…

Ш.Ж.: І голова, і нервова система…

Н.В.: [...] Угу.

Ш.Ж.: В общєм… Ну, від одної виліков… Як би вписуєшся вже. Печінка не встигала мабуть переварювати все те, що…

Н.В.: Ліки всі ці.

Ш.Ж.: Ліки давали.

Н.В.: А Вам якось речі з Києва передали? Родині якось повідомили, що Ви там на довше залишаєтесь?

Ш.Ж.: Нє, ну я з телефон. Я з…

Н.В.: Телефонували, так?

Ш.Ж.: Телефонував. Звісно. Це проблеми тоді що мобілок не було. От.

Н.В.: Ну да.

Ш.Ж.: Да. А, по телефону зв’язувались, проблем не було в цьому. От.

Н.В.: А як взагалі от ваша родина відреагувала на те, що вас відправили до Чорнобиля.

Ш.Ж.: Та знаєте, таких і розмов не було.

Н.В.: Не було?

Ш.Ж.: Ну я їм же не розказував все що, що ми робимо, як ми робимо і… Щоб вони не хвилювалися, не розказував. Про безпеку – більш-менш. Ну таких, такого не було, розумієте. Не було такої паніки, не було… Треба… Просто… Ну, але атмосфера та, що там була для праці, це було, Ви знаєте, якась заворожуюча. Це як, м… Муравєйнік, да? Оце ж багато лю, м…

Н.В.: Людей.

Ш.Ж.: Мурах. Угу. Але ж вони не стовкуються, допомагають іншим, один-одному і все роблять, роблять, роблять. Отак же само і тут. Ви розумієте, я, до кого не звернешся, ну, наприклад, я запізнився на автобус котрий іде в Чорнобиль, з блоку їду. Да? Ну і я маш, ці бетоновози, бетоновоз їде. Е, я його зупиняю, біля цього, бункера. Він зупиняється. Я кажу: «Підкинь мене». «Та я, - каже, їду на бетоновоз, то єсть на бетонний завод». А це на пів шляху від Чорноб, від Чорнобиля і…

Н.В.: От станції.

Ш.Ж.: от станції. Да. Там завод був. Я кажу: «Ну, то ладно, а я там уже на когось на попутну машинку ж…»

Н.В.: Ще. Угу.

Ш.Ж.: «…доберусь до Чорнобиля». «Ну добре, сідай». От. Ну, сів я, поїхали ми. А він значить знімає на скільки ж… Марлеві пов’язки. Марлеві пов’язки – захист від радіації. Фуфайки, кирзові сапоги… Чоботи. Да. Ех. А він знімає цю пов’язку… Я ж кажу: «А що ж ти робиш?» То він каже? «Та я ж, в кабіні». А я говорю: «Ти ж…»  холодно, і він включив обігрівач.

Н.В.: Кондиціонер?

Ш.Ж.: А це ж забирає звідти повітря, з, ну, з мусором і йому вона каже. Кажу: «То ти ж…»

Н.В.: Як раз

Ш.Ж.: «Ще більше собі робиш». «А. Дійсно ти правий». Одягає. Да. Ну, поїхали, біля бетонозаводу він зупиняється на трасі. Я [...]. Потім… А це вечір був. Ну, один із прикладів, я кажу, от, я кажу… Да. Машина їде. Я піднімаю руку, да, ну, а траса пуста, траса хороша там така була. І він на всьому ходу їдить, зупиняється. Зупиняється, відкриває, кабіну, показує, що там два чоловіки уже сидять, що не може взяти. Не те, що проїхав, як, розумієте.

Н.В.: Так.

Ш.Ж.: Проїхав би мимо, та і все.

Н.В.: А так показав…

Ш.Ж.: Ні, він зупинився, показав, що не може. Вибачився і по газу, і поїхав, Ви розумієте? Але… Я постояв, но я ж його зрозумів, і мені це запам’яталось, Ви розумієте?

Н.В.: Не було образи.

Ш.Ж.: Ніякої образи, це він же з… Ну, потім знову машина появилась, там я поїхав. От. Потім мене, наприклад, да. Мені треба було дуже багато, спочатку, я на цих машинах їздив, а потім треба було багато мені зв’язків, і бетонозавод, і там інші пункти, і мені треба було машину, щоб я міг переміщатись, тому що організовувати ж всі ці роботи треба було, виконувати. Да, то я кажу, що так і так, в штабі, що я не можу встигати. А вони кажуть: «То ми тобі машину дамо». А вони що, там багато з ж з Прип’яті, в Чорнобилі, гаражів закинули. То вони піднімають гараж, наприклад, металевий, там машина стоїть. Вони викачують ту машину…

Н.В.: Чиюсь.

Ш.Ж.: Чиюсь, да. І на ном, на масенді великими буквами ставили номер. Це якщо ти захочеш втікти, то тебе з вертольоту можуть…

Н.В.: Побачити

Ш.Ж.: Побачити, з’ясувати хто ти, де ти і чому ти там знаходишся, ви розумієте? От. І, да. Мнє дають машину. Але машину дали, але там вже хтось акумулятор зняв, якийсь там поганенький акумулятор поставив. Ну, ті що вже там щось десь знали якось. Різні ж були люди. Да. Та я прийшов, а там сільхоз техніка це, в самому Чорнобилі, сільхоз техніка це пункт обслуговування колгоспів. От. Ну, там майстерні в них. Та я теж під’їжджаю до них до гаража на цій машині. Кажу: «Хлопці, бачите, ось дали мені машину, а акумулятор не працює». Подивились, подивились. Ще когось там позвали. Кажуть: «Он той, знає, он там десь пішов». Приносить акумулятор, але він більший чим може поміститись.

Н.В.: Не для цієї машини, так?

Ш.Ж.: Ну мені жигулійний дали. Да. От. Вони взяли там ножниці, відрізали ці перепонки, поставили цей акумулятор, більш по висоті він більш-менш знаходиться. Ну, вот. Але це чоловік п’ять мабуть колдували мені допомагали не знаючи хто, що і як. Ось попросив, розумі? Але ж він знає, що я ж…

Н.В.: Працюєте.

Ш.Ж.: Працюю ж. Мені треба допомогти, Ви розумієте? Це, це… Ну, от і отакі от випадки… Да. А коли треба було, е, нам треба було зігрівати ці бочки, привезли бочки полімерів, полімер, полімери в бочках, ну, місце я сам знайшов, там біля бункера були гаражі теж кинуті, пусті, от. Приміщення були, я рад, дозиметром по… Ну, радіація там скрізь однакова була, але… Да. Ну от… Пилу там багато просто. Та то… Треба було зігрівати. Калорифери. Я розумію, що треба калорифери, от. То я почав там теж на сільхозтехників. А вони кажуть: «Ви знаєте, зверніться до пожежників, а вони тут все знають, тому що вони пожежна безпека. То вони знають де що, де хто, як». (сміється). «О, - кажу». «От до них зверніться, вони все знають у нас». Ну, я поїхав до цих пожежників, кажу, так і так, треба калорифери. Які вони?,- кажуть. Ну, я розказав що, де і як. От. І вони кажуть, а де ви знаходитесь? Я кажу, то там. Вони в карту внесли, показав, я. «Ага. Ну, добре. Ми не обіцяємо, но ми знаємо». Дійсно я нас, нас, наступного дня уже цих калориферів штук 10…

Н.В.: Зразу і привезли.

Ш.Ж.: Десь вони зняли їх (сміється), привезли, поставили, от. І калорифери ці стоять, е, вони мені якось там через когось передали, що там є, от, і стоїть… Да, кажуть там електрик буде наш, і він Вам підключить, скажіть де, що і як, от. То я йому сказав. А потім треба було, ну, це ж приміщення, такі здоровенні, і вони ж калорифери будуть приміщення обігрівати, а нам треба було бочки поставити, брезентом, я продумав, що треба накрити, а під брезент вже нагнітати гаряче…

Н.В.: Повітря.

Ш.Ж.: Повітря. Тепле, не гаряче, тепле повітря. От. То я знову ж таки до цих пожежників. Вони [...] яку тобі площу треба там? В общем… (сміється). Привезли туди брезент, накрили це брезентом, поставили калорифери, підключили електроенергію, тому що електроенергія ж була відключена в цих, вот. А тут уже [...] зробили. Але все це нія, ніяких ні заявок… Ось я приходжу, я розказую, людина розуміє, що я роблю цю проблему, розуміє, що я не можу це зробити і, ви знаєте, і ось, так же само з конструкторами. Їм треба було там з, уже майстерня є, є там сварщики, є, станки працюють. От. Але ж треба намалювати цю конструкцію, котру треба виготовити. То я приходжу до них, вони цілу ніч працюють, чертежи роблять ці, для цієї конструкції, що треба буде мені, ну нам виготовити.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: На полігоні цьому застосувати. От, розумієте? І кожний ранок у нас був такий мозковий штурм. Збирались всі фахівці, і вот, хто, ну, я як хімік, він як електрик, і ми починаємо, [...] якусь проблему треба виру, вирішувати. Розумієте? І я розказую, яка у мене проблема… То єсть, той підключається, а я можу тобі те сказати, те сказати. Десь пів години, вже все, кожний знає що треба робити. Занотував собі, час і все. І вот они, вот такі були відносини, що… Ну, я ніколи в житті, і до того, і хоть я і водолаз був, і в нас теж колективна праця була. Але там інша. Але тут така…

Н.В.: Злагодженість, так?

Ш.Ж.: Злагодженість. Бажання зробити, а потім знову ж таки, я оце працюю, працюю, потім через тиждень там до мене підходить: «Ти такий-то?» «Такий-то. Да». «Ось тобі премія». Там дві тищщі давали. Разова премія. Там давали, от. І ніякі ні розписки, нічого. Тобі премія.

Н.В.: Просто дали?

Ш.Ж.: Да. Ну, знають, що я це не тільки я, там колектив. Значить, що ми вже вирішуємо цю проблему. А ця проблема десь там була… Ну виділялись уже кошти, і там скільки чоловік, але не більш, не менш дві тищщі давали премії. Просто так, Ви розумієте?

Н.В.: Але приємно так.

Ш.Ж.: Да. Але приємно. Таких три премії я отримав за той час, що там, от…

Н.В.: А з якого по якого Ви, яке число там були?

Ш.Ж.: З 13 по моєму…

Н.В.: Жовтня.

Ш.Ж.: Жовтня по листопад, десь, по 20-те.

Н.В.: Листопада.

Ш.Ж.: Да. А потім я туди їздив. Я ж не знав, що треба оці документи потім мені треба буде доказувати, що я працював в Чорнобилі, щоб отримати посвідчення, що треба було…

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Що я хворів… А це вже потім почали нас мордувати.

Н.В.: Потім Ви ще їздили туди?

Ш.Ж.: Да, я туди їздив, я мабуть, мабуть... Але знаєте, вже… Це мене було насторожило, це зараз ми зв’язки України з Росією от… Бачите, сам Патон, Ви ж знаєте Патона, так? Патон був проти будівництва саркоф, м… 

Н.В.: Блоку.

Ш.Ж.: Чорнобильської…

Н.В.: АЕС.

Ш.Ж.: АЕС. А чому, а тому що ж сам водозабір там знаходиться. І всі ці води, і-і, і вітри переважно і звідти на Києві, на всю Україну, ви розумієте? От, і він розумів це, і-і, відносини між науковим керівництвом Росії і України були дуже напружені.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: От. І навіть коли я їхав… Да, мене послали в Чорнобиль, коли оце, що я Вам розказував, то мені, котрі знали в академії наук, то вони мені казали: Ти знаєш, - каже… Я на совість працював, але мені, коли туди їхав я, то мене якось так, по приїжджали, кажуть: «Знаєш, Патон сам не дуже був. І зараз він теж не дуже він знав, що це трапиться». І я теж вам. теж можу розказати, міг би розказати, що я знав, що це трапиться. 

Н.В.: Розуміли?

Ш.Ж.: Ще до, до, до аварії. Ще до…

Н.В.: А як Ви розуміли? Передчуття було?

Ш.Ж.: Ні, не передчуття. Ну, це довго розказувати. Але, то мені казали, що «ти виконуй свою роботу, але не влазь дуже щільно в це, тому що керівництво академії наук і їхне, ну… А вони, так воно і вийшло.

Н.В.: У контрах.

Ш.Ж.: Тому що, що ми робили вони собі на цьому мали все. А ми тільки виконували роботу, розумієте? От. Да. Та я коли знав, коли стали, третій блок же там був пожежа. Теж, і треба було, покрівлю на третьому блоці уже коли після Чорнобиля. Треба було востановити покрівлю на третьому блоці. То я розробив для них негорючу, скажем, конструкцію ко…

Н.В.: Покрівлі цієї.

Ш.Ж.: Покрівлі.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: От. Котра була дуже легкою і була не горючою. І її можна було змонтувати з помощ’ю полімерів, знову ж таки, горючостойких полімерів і це було і дешево і дуже ефективно і все, і я поїхав спеціально. А вже штаб наш з Українським впливом уже, скажемо, ліквідували, а там тільки москвичі, ну, росіяни хазяйнували в Чорнобилі. І я поїхав туди, і при, зробив зразки цих, покриття, от. І приїхав туди і взяв від... відрядження, поїхав туди. Я знаю, як туди ж проїхати. Да, і ось я до начальника цього, контори скажимо, чи як [...] називалось… Я вже не пам’ятаю. Да. І я до нього на прийом, і кажу, що так і так, ось я розробив, і я [...] хімії, я працював, я знаю ваші проблеми, зробив такі-такі-то роботи виконував, а ось я Вам пропоную такі зробити… «А у Вас є заключєніє пожарніков? А заключєніє тєх-то, заключєніє тєх-то, заключєніє тєх-то…» Я кажу: «Ви бачите, ось, візьміть справочник по хімії, ось матеріал такий-то, такий-то, я ж Вам не просто показую кота у мішку. Я показую вам і…» Але щоб зробити обстеження, то це треба закази робити… Це така… А я ж, завтра треба дах робити. Кажу: «Я вам даю матеріали, ось будь ласка, можете там-то взяти те-то, те-то, те…» І все. Ви розумієте?

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: І це ж було важливо, але вже люди були інші. Уже люди ті, що мали якісь зиск.

Н.В.: Це вже сьомий-восьмий рік, так?

Ш.Ж.: Ну, да. Це вже сьомий-восьмий рік. От. Ну, і такі… Ех… Да. Так що воно, це не просто так, що ми зараз маємо, воно вже і тоді починалось. І потім те, що Чорнобиль, це не випадково. Я, наприклад, у мене впевненість, на 99 процентів що це була, ну, диверсійна… Ніхто, щось, якось… А це було спрямована, ну, після Чорнобиля і Радянський Союз розвалився теж. Так же само як і [...] взяли, теж без бою вони.

Н.В.: [...]

Ш.Ж.: Отаких аналогів, таких ви розумієте? От. І потім візьміть в Америці оці нєбоскрьоби. Бачите. Ех… І ніхто за це не поніс…

Н.В.: Відповідальність.

Ш.Ж.: Відповідальність і в загадкових умовах вони рухнули і… Але ж це було якось… Ну, то єсть це ще ми років… Ми. Ми вже ні, а ви ще може…(сміється). От. То Ви узнаєте більше як я. Мені вже 80

Н.В.: Так.

Ш.Ж.: Мені вже нема чого загадувати.

Н.В.: Тобто ви думаєте, що це все ж таки було сплановано?

Ш.Ж.: Чорнобиль… Ну, я кажу що… Якби вам довго розказували, то… Ох… Ну, передчут… Не передчуття, а така впевненість, і коли Чорнобиль гахнув тогда, так… Зразу «Ага. Ось, бачиш. Правий ти був».

Н.В.: Так, а розкажіть.

Ш.Ж.: Ну, от, наприклад, ми займались, я кажу ще на третьому блоці. Третій блок. І треба було там такі є гермозони. Під самим, оце, що будівлі атомних електростанцій, це як вершина айсберга. Все основне це знаходиться під землею.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Під землею. І там продумано все. Якщо буде аварія, то води де їх зловити, якщо це гази, як їх зловити. Всякі ловушки з… І ось є такі гермозони. Гермозони це, коли вода, радіоактивна вода, вона десь поллється, то вона попадає в ці гермозони і приміщення, це величезні такі резервуари, і вони обліцовуються нержавіючою сталлю.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Тонкою нержавіючою. От. Але обліцовуються повністю. Але це ж з окремих полотнищ нержавіючої сталі, треба їх зварити і коли вони зварюєш, вони ж напруги, вони тріщини, а їх провіряють на вакуум. То єсть,оце приміщення повністю обліцоване, зготовлене, а потім вакуумірують. Якщо немає підсосу повітря, то тоді уже вважається що це герметичний, гермозона. От. А до нас звернувся, це Фомін – головний інженер [...]. Тоді він був головний механік. Він звернувся до нас, Микола Фомін, та, щоб полімерами він знав, чув, десь читав, ну і кажу, багато про це було розмов. Що полімерами обліцювати замість нержавіючої сталі.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Це економія велика і… Якщо зробили, наприклад, і вакуум не втримують, знову можна нанести. І любий ви… Знову нанести. То єсть ніякої проблеми нема. Це навіть аерозолі там, от. І ми зробили, навіть винахід цей було, він є, от. Да. Але треба було... будувався це ще третій блок, будувався. І… Мене… Да. Він запросив туди, щоб я приїхав туди і там… Познайомився, що де і як. І… Спроектувати цю технологію. Ну і я взяв відрядження, поїхав туди. А я… Ми ж працювали по всьому Союзу, і в Узбекистані, і на далекому сході, і…

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: На півночі і на півдні, де тільки, коли я водолазом працював. Ну, по полімерам. От. То я знаю, що і коли ми б приїжджали на Сахалін, наприклад, приїж... прилітали в Петропавловск-Камчатський, то там така була метода, що тобі дають квиток, ти показуєш документи, тоді згідно з цими документами дають квиток, ти приїжджаєш туди, ну, що допуск, що ти, не шпигун якийсь. І в самому літаку провіряли документи. Якщо в тебе документи всі правильні, тебе випускали на літаках. А якщо документи, щось десь печатка, десь поправлення, щось десь… Тебе, ти залишався в цьому літаку.

Н.В.: Нічого собі.

Ш.Ж.: І літак загружають і ти їдеш, вертаєшся туди, звідки ти прилетів, там виправляють документи, знову вертаєшся. Ну таких не було, у нас такі випадків, але сама…

Н.В.: Секретність така.

Ш.Ж.:[...] все це. Конкретно. Ну, я і знав, що я ж і на атомну електростанцію, коли я перший раз поїхав туди.

Н.В.: В Чорно, на Чорнобильську.

Ш.Ж.: В Чорнобиль, да, на третій, ще коли будувався третій блок, будувався. Ну і я оформив документи всі, сів тут в трамвайчик і їхав, це літом було. От. В мене всі документи, ну, допуск відділу, секретності, там. Я приїжджаю в Чорнобиль самий на трамвайчику. От бач там, ну, там на станції… Ну, водна станція.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: І там міліціонери стоять. Ну, думаю оце треба йти тому, що це щас міліція буде ж в мене документи, я провірю… 

Н.В.: Перевіряти.

Ш.Ж.: Да. Я прийшов туди, вони між собою розмовляють, на мене і не звертають, і ні на кого не звертають уваги. Ну, думаю, добре, пронесло. Ну, це ж розмовляти. Неприємна така процедура все таки.

Н.В.: Ну, да.

Ш.Ж.: От. Потім значить я спитав, як туди проїхати на ЧАЕС. Мені кажуть, та ось тут автобуси мимо проїжджають, вони туди кудись їдуть, далі. От. Там зупиняються, скажете зупинка, вони вас випустять. Я сів на автобус. Е, автобус сказав: «мені видкрч... відкривай двері», я вийшов. Поле. Там десь бачу будівлі, а тут величезні, да, і огороджено колючею проволокою все це територія там. А такі величезні ворота, метрів 4-5, і от с теж, с колючої проволоки, але розчахнуті, нікого немає, навіть будочки, щоб там якийсь вахтьор стояв, чи що. Нікого немає. Ну добре, я вийшов, через всі ворота пройшов, і далі, далі, далі, далі, далі… Приїхав туди, а там як раз обідня перерва. І це блок будується, і там вагончики стоять, безліч вагончиків. Е, і народ снує, да, і от така двоповерхова будівля. На першому, по моєму столова, на другому магазин, чи навпаки. От. І люди туди снують, ось, от… З цих вагончиків, перерва як раз обідня. Я питаю, ви знаєте, мені треба знов ж таки ізоляровщики, я кажу: «Мені ізоляровщики треба». «А! ну, оце, - каже, це вам той ті буд…»

Н.В.: Туди йдіть, [...].

Ш.Ж.: «…будиночки. Ідіть туди, оце там Вам скажуть кого Вам, і куда Вам потрібно». Я прийшов туди, і дійсно, там уже нікого майже не було, вони десь там уже. На обіді. Я кажу, що так і так, ось мені, я з інституту, по ізоляров. «А! Да, да, - каже ми чули про це. Ну-у-у, ось там начальник, підіть туди, скажіть». Я прийшов до нього, знову ж таки, в мене документи ніхто не провіряє. Розмовляю з ними. Це ж секретний об’єкт, і це ж тільки будівництво.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Це ж саме гостре питання.

Н.В.: [...]

Ш.Ж.: Да. Ніхто не питає мене, ніхто. А він каже, ну добре. Підзиває там одного, каже: «Ось, це… в кабінет ти проведи каже його, покажи йому, де, що, треба робити». От. Ну добре. Там скажем, Вася, Пєтя обмінялись, пішли. Підходимо туди, а там так, будівля квадратна скажемо. А в середині ще квадратна будівля. То єсть, якісь як оболочка, да? А там в середині ще. Але ця, з вікнами ця, наружна. А та, ціл... цільна з бетону така будівля.

Н.В.: Без вікон. Угу.

Ш.Ж.: От. І бачу люди з молотками, да, ми з ними розмовляли, а тут вже розмовляти не можна, тому що з отбойними молотками і довблять цю стіну. Ш… І бачу крейдою так, метра чотири висоти, метри п’ять-шість десь ширини,  крейдою наз... на такий прямокутник намальований. І вони стоять оце по… З обох боків оце тільки починають рубити цю стіну.

Н.В.: Це на блоці?

Ш.Ж.: Це моноліт, моноліт. Да. На цьому блоці, що…

Н.В.: Що будують.

Ш.Ж.: Да. Але потім я, я [...] здивувався, подивився, думаю: «Це ж треба таке». Будувати, а потім руйнувати. І ми вже вийшли, туди, вже, далеченько відійшли, уже слух… Да. Я кажу: «А що це вони роблять?» «А! – говорить, це треба було якесь устаткування установити, а потім будувати». То єсть він уже воно є, а потім вже будувати. А його не завезли. А ці, що треба було будувати, вони отримали, що будувати.

Н.В.: Виконали в строк.

Ш.Ж.: І вони побудували.

Н.В.: (сміється)

Ш.Ж.: А тепер їх кинулись, що треба ж там ці устаткування, а його ж, а його, воно габаритне і його треба з…

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Туди доставити. Я думаю: «Оце так…» А потім у мене така думка вийшла, ви розумієте. Думаю оце ж я приїх... Мене ж ніхто не питає. Оце я з цими люд, чоловіком, він мені що завгодно тоді розкаже. Я думаю, оце б я прийшов з атомною міною, сказав би я цим хлопцям, знаєте, зі студухімії (сміється). Зробіть мені оцей, тут датчик поставлю. Отака думка у мене, ви розумієте, тоді ще виникла.

Н.В.: Тоді виникла, так? 

Ш.Ж.: Да. Ще це з, за два роки до цих подій скажемо. Да? От. І… поставлю його туди з дистанційним (сміється) управлінням. І скажу там, знову ж таки, штукатурам «замажте там» (сміється).

Н.В.: Ага, щоб і видно не було. (сміється)

Ш.Ж.: І все. Ви розумієте? От така у мене, ну, агресивно, скажемо, ну… Коварна думка виникла ще тоді. От. І потім він мене водив по показував, ну… Ну, там ми десь з годину з ним лазили по цім лабіринтам, під землею. І він мені показує ці, там чо тільки не продумано було. І все ще нічого не спрацювало. На четвертому. Це ж було третій. А це четвертий вже, мабуть, і вс, більше вдосконалений був. От. Ви розумієте? І нічого ж це не спрацювало потім.

Н.В.: Захист не спрацював.

Ш.Ж.: І-і-і, ось, е-е… Ну, і… Коли оце трапилось в Америці, знову ж таки, ви бачите, як було все розіграно. Ну, ви ж пам’ятаєте про ці події, що коли ці будинки…

Н.В.: Одинадцятого вересня?

Ш.Ж.: Ну, да, коли літаки…

Н.В.: Так-так, 11 вересня.

Ш.Ж.: Ви ж бачите, як там все по нотам, до секунди розраховано було. От. Так же само і тут. Було все. Да, це була наша безалаберність знову ж таки, оце про цьо, що я Вам розказував.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: От. Безпечність і нам же втовко… Втовкмачували, що атомна електрика, [...] атомна енергія це така…

Н.В.: Безпечна.

Ш.Ж.: Безпечна, проста. От. І коли ми працювали там, ще що цікаво. Лігасов. Ви знаєте Лігасова?

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Так от Лігасов знову ж таки благословив нас, коли ми вже там працювали. Там була, да, оце що я Вам розказував що про премії, то я не знав, всієї цієї механіки. Там були інші, ті, що давно уже, ну обслуговували, працювали в цій системі, то вони знали про ці премії і вони старались якісь давати рац, прєдложєнія, да? Чи як їх? Скажемо, е… І коли їх приймали, то давали їм премію. Ну, там може під розписку…

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Чи як там, я не знаю. Але мені давали тому, що я працював, а не тим, що я займався і щось таке. Да. То вони, е розробили… Да, коли ми, там треба було дах… Дах коли зробили це, стіни, опори.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: То поклали із труб, металевих труб, металеві труби дліною по 30 метрів. І їх став, поклали на ці опори, і… Їх установлювали з пар, з допомогою цих кранів Демаг, але вони під своєю вагою прогнулись. 30 метрів, але ж вони.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Як сигара. Вона прогибається. Ох і там їх уж… Робили ж такі, м, наварки жосткості, але вони не все вирішували. Да. А коли потім, це ж не просто вставляли, а з помощью крана клали ці труби і була така, дах. Виходив. С-стеля, стеля. І вона вже прогнута була. А в, там були люди котрі бачачи, що ми робимо, вони знали, ну… Нюхом відчували, то вони придумали зробити на ці, на цей, на цю стелю покласти, мати... із брезенту і наповнити їх піском. Але ж це яка вага.

Н.В.: Нічого собі.

Ш.Ж.: Покласти, воно все це б рухнуло б, розумієте. От. Але вони нам теж підсказали рішення цієї проблеми. От. Тому що… Да. То, зібралась комісія і роз... розглядає наші, пропозиції. Це ж не просто так ми зробили і «Ура! Давай!», ще треба було комісія, щоб затвердили.

Н.В.: Співпрацювати.

Ш.Ж.: Да. Це треба було оформити там, і все. Ну, все це в радянські часи робилось о-йо-йой. Да. І Лігасов як раз був в цій комісії. І коли ми на цій комісії, а вони прямо приїхали на наш полігон, і ми демонструємо, розказуємо, що ми робимо, а як раз дощ іде такий, в мене навіть фотографія там є. Да. І… Ці розказують, що вони пропонують, а комісія вона всі ці тонкощів не знають.

Н.В.: Не розуміють.

Ш.Ж.: Не всі. Не розуміють. Да. Мабуть і на тому блоці і не були (сміється), але їх комісію назначили, то вони прийшли, там послухали, підписати та і все. [...] Да. А Лігасов він стало, що чи ці брезентові мішки з піском, чи наші? А ми інші розробили технологію, там. Спінюючим матеріалом заливати. Спінюючим. Це довго теж розказувати Але. І Лігасов каже, коли вже треба було, а він як начальник, керівник цієї комісії. То він нас питає: «Ви звідки?» «Ми з академії наук». «А! Я Патона знаю, єслі он, - говоріт, пропонує, то це – да. А Ви, ці…» а це механіки, там, хотіли заробити на цьому щоб…

Н.В.: Отримати премію

Ш.Ж.: … [...] предложєніє, щоб премію цю отримати. От. І, і все. Він сказав, оце він нас приговорив і нас підтримав. Да. Тому що могли б там може і цих би й прийняли, але б шкоди наробили вони. У нас там і інші були роботи треба було робити, кромі цього. То ми б без роботи б не залишились би скажемо. Але, ось таке, як доленосне рішення, за допомогою Легасова

Н.В.: Зроблено.

Ш.Ж.: Ми зробили дуже велику роботу. [...]

Н.В.: Так а це, оцей дах ви робили?...
Невідома особа: Позичте мені 3 карбованці.

Ш.Ж.: Да, да, да, да. Будь ласка. 

Н.В.: Це ви робили дах, а на нього вже саркофаг на…

Ш.Ж.: Не. Саркофаг це ж, оце зробили опори, а потім робили, дах цей, а потім ставили, не, ну як це, стеля. А потім дах робили. То ми сумістили,  як у нас… Оці, щоб, ми зробили із цих, що чохли, то ми їх заповнили керамзітом. Керамзіт це такий.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: На стель… Ну, керамічний матеріал, і ми його, він легкий. То його заповняли ці, сигари і цим керамзітом заповнювали, а потім ми їх в полімери окунали їх, і коли їх ставили туди, ці полімери спінювалися і виконувались… Герметизація виконувалась.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: А потім в вертикальні щілини, то ми брали паралон, пропитували його знову ж таки полімером вспінюючимся, і коли конструкції ставили один до одного, то між ними закріпляли оці полоси з паралону і, з... за рахунок полімеру, що спінювалися, то він зажимався і герметизували вертикальні шви. От. І ось таким чином оця… Але! Що ж я саме головне вам не сказав? Коли оце Усанов сказав, да, то він мене питав мене, коли оце перед цією комісією що повинна була… Що він з…

Н.В.: Затвердити цей… Угу.

Ш.Ж.: Нє. Що мене приймали, забезпечували мене.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: І одягом, і допомогою робили. Да. То він мені казав… Да, я його питаю: «А Ви, ось Ви хочете з полімерами. А я на який рах... на який термін ви хочете, щоб ми виконали цей…»

Н.В.: Цю роботу.

Ш.Ж.: Цю роботу. Він каже… Так, щось подумав, подумав… Ну, років 50.

Н.В.: (сміється)

Ш.Ж.: Я говорю: «Та Бог з вами, - кажу, це ж полімери». Кажу: «Там же така…» «Це ж всепогодні умови.[...] там радіація» Я кажу: «Ну, я знаю, не фахівець по таким роботам, то ось в даному випадку, но я знаю що є і клеєні мости, але там розраховують на 25 років». Кажу: «Так. А ви хочете 50». Кажу: «А ми, - кажу, коли ми ремонті роботи в судноремонті, там все інше, то єсть корабель, він уже трухлявий скажемо так. Палуба там уже варити немає що, де і як. А з допомогою полімерів ми можемо наростити палубу, так, і воно може себе забезпечити, ну рік, два, три, да?

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: От. А його знову ж таки можна зірвати і знову ж встановити. А корабель та все ж, двигуни і… І судно саме корпус. От. Ну і ми виконували такі роботи, що, ну, на рік, два, три, ну максимум, там до десяти років щось десь. От. Такі. А він мене вислу-вислухав, каже: «А на рік? Ви можете?». Я кажу: «На рік, - кажу, ну, яка б деструкція не була, но вона не витримає.

Н.В.: Рік витримає.

Ш.Ж.: Витримає. Я кажу: «А чому на рік?» А він каже: «О, якщо ми й на рік зробимо, ми вам пам’ятник поставимо». Ну, це мені.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: «Якщо ви зробите, то ми вам пам’ятник поставимо. Тому що ми хочемо через рік робить новий саркофаг».

Н.В.: М…

Ш.Ж.: «Оце що ми зараз робимо, це врємянка. Нам треба це, - каже він, ну, він знає, він каже, ми пало зараз людей».

Н.В.: Закрити, щоб швиденько…

Ш.Ж.: Щоб оце зараз робить. А якщо ми зробимо герметичний саркофаг, то ми зможемо уже підступиться і далі працювати.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: «І ми зробимо уже новий саркофаг». Уже тоді він планував. От. І він оце ж зараз [...] тридцять років стоїть.

Н.В.: Стоїть, да. [...]

Ш.Ж.: Нє, його там латають... латали і латали, латали. А зараз це новий та де… А потім я приймав участь уже в конкурсах, уже після Чорнобиля. Пропозиції давав від, на академію. Ну, від наших, які можна було б використані при споруджені саркоф... саркофагу нового.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Вот. Але гроші виділяли.

Н.В.: Виділяли?

Ш.Ж.: Мільйони. Вони…

Н.В.: Невідомо кому? Так?

Ш.Ж.: Куди вони йшли? І що, де і як? І ось це зараз тільки обіцяють, що… Ну і потім скільки за цей час було і аварій там, і рушилось там.

Н.В.: А вот виходить, що ви були на станції і до аварії, так, і вже після аварії? Чи можете ви порівняти і саме місто Чорнобиль. І до аварії ви його бачили і після аварії.

Ш.Ж.: Ну і ??? кожний рік, ось двадцятьп’я, коли була 25-та річниця, ми тоді їздили як ліквідатори на… От. І потім, позаторік, я їздив туди, уже як художник навіть. І ми там робили виставку в самому Чорнобилі.

Н.В.: В самому Чорнобилі?

Ш.Ж.: В самому Чорнобилі. От. І… Вона була часова виставка, але показати, що як художник, ну, що це треба… Ну… Ну, це культурні проблеми теж є, і їх треба вирішувати. Ми вже і… Ех, головного… Керівництва країни звертались з тим, що там треба зберігти деякі… Цікава, ну то єсть, багато проблем в Чорнобилі ще є, є… От. Ну… Ось і в цьому році ми плануємо. Зараз ми написали листа, щоб нам допомогли хоть чоловік 50, ми могли поїхати туди. Знову ж таки хочемо і виставку, і в мене роботи є. Чорно, ну на цю тематику, Чорнобильські.

Н.В.: А це Ви з ким? З тими з ким Ви тоді працювали? Чи?..

Ш.Ж.: Ні, це вже… Тих людей… Тоді я нікого… Тільки оце що зі мною зараз від інституту працювали, то я з двома людьми маю зв'язок, а так. В кінці кінців, коли мені дали другу групу інвалідності, третю групу інвалідності, не можна звільняти, а друга група, це ж інститут хімії. От. А я працював над, з матеріалами котрі токсичні. То… Е, мене звільнили уже за профнепригодність. За, да… То єсть мені, могли там вахтьором, чи що, а я… Я на дошці пошани знаходився як лауреат державної премії, єдиний.

Н.В.: [...]

Ш.Ж.: Єдиний серед водолазів. Я єдиний водолаз в Радянському Союзі, єдиний оце, котрий отримав державну премію Радянського Союзу в галузі науки і техніки.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Так що можете в комп’ютері знайти (сміється).

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Пересвідчитись. Да. От, то ну і… Я потім вже звільнився з ними потім. Ех, а потім судився, з ними, тому що… Ой… Да. Пенсія у мене була мізерна. От.

Н.В.: А вдалося відсудити?

Ш.Ж.: Нє. Потім уже вийшов указ… Та ви знаєте, знову ж таки було багато тих, хто не Чорнобильці, але опізнані де, що як вони собі робили і документи… Ой… Багато, дуже багато… Та це…

Н.В.: ???

Ш.Ж.: Тридцять років, ці тридцять років стільки води утікло, стільки над... надивився, стільки в душу тобі наплювали. От. Але головне, що зробили ми дуже хороші справи тоді на [...]. Як би [...] не зробили, то ми б [...] тут би не ходили по Києву. Розумієте? Зробили дуже великі справи, надзвичайно великі справи.

Н.В.: А були…

Ш.Ж.: І все на ентузіазмі. От.

Н.В.: А було, от, для вас якесь от, коли ви повернулися з зони зараженої, чи було до вас якесь особливе ставлення від сусідів, від знайомих, від співробітників? От саме як до Чорнобильця, що ви там були.

Ш.Ж.: Ні. Ви знаєте, оце зараз, оце зараз… Це 15 червня у мене був день народження.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: А я після Чорнобиля мало того, що я… Я вс... я вступив, мене прийняли, в спілку художників України. От. І навіть зараз спілка художників в десятому році подала… Ну як це? Подання… Спочатку Януковичу, а потім Порошенко.

Н.В.: (сміється) До президента.

Ш.Ж.: Щоб присвоїти нам звання заслужених художників.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Три чоловіки. Нас з Чорнобиля. І я працював як, по іншому, а в, художники 16 чоловік працювало, були направлені в Чорнобиль для того щоб можна було зафіксувати. І вони були вже в травні, на початку вони були там. А я пізніш.

Н.В.: В 86-му?

Ш.Ж.: Да. В 86-му році. А зараз залишилось всього 8 чоловік із 16. Половина вже пішли з життя. От. Але… А деякі там уже мали заслуженого художника, а залишилось нас чорнобильців, художників три чоловіки. І, але ж коли тебе приймають в спілку художників це ж не просто ти написав заяву, ти повинен показати свою роботу, доказати, виставки і все.

Н.В.: Звичайно.

Ш.Ж.: І тебе приймають, і тебе приймають як художника уже спілого, уже зрілого фахівця, Ви розумієте? От. А те, що тобі дають заслуженого, там, чи народного, ну це вже можна і купити його в кінці кінців. От. Але всі рівні. Не можна сказати, що це, оце глиба, оце… Ну, ну, кожний по своєму, але ж…

Н.В.: Хотілося б не купувати, а щоб [...].

Ш.Ж.: Да. Та нас в десятому році був з’їзд художників України у Києві проводили. І там багато десь чоловік 40 [...] народного, і нам присвоїли, то єсть, ну…

Н.В.: Подали

Ш.Ж.: Вирішили, що нас чорнобильців три чоловіки, щоб на заслуженого. І з документи ці, що у Чорн, Че… Порошенко повинен тільки підпис поставити, але вони уже у нього…

Н.В.: Лежать [...].

Ш.Ж.: Спочатку у Януковича лежали, а потім Янукович… Янукович втік, всі документи вернули знову в спілку, вони переробили, ну, написали тільки, що Порошенко, та і направили сюди. І от у Порошенка лежать, а зараз кажуть, що АТОвців треба нагороджувати, та нема коли до вас. А ми вже 80 років і всі ж, почин…

Н.В.: Час іде.

Ш.Ж.: Ви розумієте, уже нема коли і чекати. (сміється) Але знову ж таки відношення. Але я ще тоді, це ще, 15-20, 15 років, я створив, ну, таке трапилось. Я, я ж Вам розказував, що я в лікарнях малював.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Робив... малюнки. І я… Ех. Ну цікава у мене така історія. Да. То я малював і ось на день народження комусь там день 8 березня, Новий рік я малюю подарункові малюнки, дарю. І я дуже, за, захоплююсь історією. Архіологією. Е, то, е, я пропадав в бібліотеках. Я влаштувався на роботу ночним сторожем, в кінці кінців, а в день не мав куди діватися, я в бібліотеках працював. І дарував їм малюнки, показував їм свої малюнки. І ось, на одна бібліотека, інженерно-будівельна бібліотека… Я вже мабуть займаю ваш час? 

Н.В.: Ні-ні! В жодному разі.

Ш.Ж.: То на Подолі є така, як, дуже там була, зараз її там зруйнували. Да, то, а там дуже по мистецтву дуже відділ багатющий був. І я в цій бібліотеці пропадав там дня… Вони мене вже добре знали. І ось вони кажуть: «Зробіть виставку своїх робіт у нас в бібліотеці». Ну я кажу: «Ну… Якщо ви вважаєте, що це…» А я ж тільки починав.

Н.В.: Як хобі, так?

Ш.Ж.: Да. «Якщо ви вважаєте, то я будь ласка». Я кажу: «Ну, допоможіть [...], що я, в мене роботи є, а треба кортонки, там, все інше». «Ми Вам допоможемо». Добре. І я приніс їм роботи, і тут мене в лікарню. Приступ у мене там був. Мене в лікарню забрали, я кажу, що так і так, я не можу прийти. От. Потім після лікарні я приходжу туди, кажу: «Ну, ось, давайте будем». А вони кажуть. Да. А з, читальний зал тоді дали великий, а керівництво з початку коли заходиш в бібліотеку, кажуть: «Та ми вже зробили. Ми вже вашу виставку зробили. Ідіть подивіться». Я прийшов, воно дійсно вражає, тому що так окремі роботи дивишся, там, в альбомі, там листаєш…

Н.В.: Ну, [...].

Ш.Ж.: А тут… Ну, а якось. Да. А там як раз проходив з’їзд на цей день, з’їзд бібліотекарів України. У них був. По проблемам там мистецтва, там щось таке. От. І-і-і, народ, так… Багато. То приходиш в бібліотеку, мало народу. А то бач, так народу. А вони кажуть: «О! Дивіться, оце художник, котрий його виставка». А вони як раз обідати збирались. Там уже на стіл накривайте. Вони нас. Вони запрошують за стіл.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: «Сідайте там». І в общєм, і це зі всієї України, з Києва тут багато. Вони кажуть: «Ой, ми теж хочемо, щоб ви у нас в бібліотеці теж, теж, теж». «Ну... Якщо хочете, то будь ласка».

Н.В.: (сміється)

Ш.Ж.: Я кажу: «Ось, роботи є. Я ще вам можу показати». От. І… А виявилось, що це дуже цікаво, тому що в бібліотеки приходить молодь в основному. Це не ті люди, що, їм по барабану як кажуть, да? От. А молодь, що цікавиться і, в мене такі роботи, і цікаві, я вам покажу.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: От. Ну, інтрігуючі, скажу. От. То… А потім мене запросили в Лавру. Я уже в кер... кількох бібліотеках виставлявся, а потім мене запросили в Лавру. Там була така галерея «...кроків на зустріч». І там такий зал великий. От. А я за цей час познайомився було з інвалідами художниками, коли я оце, з бібліотеками працював. Багато таких цікавих людей знайшов. Котрі потребували допомоги. Бачу, що люди, художник дуже цікавий.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: От. Але немощний такий, знаєте. Та я їм, я… Якось так спілкувались, там, щось таке. Да. І я створив галерею творчості інвалідів.

Н.В.: Ухти!

Ш.Ж.: Ну, таку громадську організацію. Ну назвали її. От. «Ми духом незламні». Називалась ми її. І щоб допомагати цим художникам.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Десь домовились там хтось картон зробить, хтось там, ну, щось, десь якось і проводим знову ж таки в цих в бібліотеках виставки такого-то інваліда, такого-то інваліда. А потім коли в Лаврі це в мене запропонували, я запросив художників різних, по три, по дві-три роботи, кажу, що давайте ми зробимо в Лаврі. От. Це ж в Лаврі, туди ж багато екскурсантів ходить, все інше. І коли ми зробили виставку, то ті працівники галереї, вони запросили телебачення, кореспондентів, ті прийшли, а я ж запросив своїх інвалідів цих. І тут телебачення, кореспонденти, почали в газетах, почали по телебаченню показувати ці роботи. Ну, пройшов який місяць, треба роботи забирати, я кажу [...]. А вони: «А як же ми?..»

Н.В.: Не віддамо, да? (сміється)

Ш.Ж.: Нє. Ці художники, вони ж бачать що, ну я їм можу допомогти, а я ж, це ж… Я ж не то що я працюю, я просто допомогаю та і все. От. І ось таким чином я з ними підтримував дальший зв'язок. От. А… Ну ось. І зараз це наш, галерея… Ну…

Н.В.: Працює, так, оця організація? Тобто…

Ш.Ж.: Нє, ну вона така… Маємо ми вже державне…

Н.В.: Свідоцтво?

Ш.Ж.: Свідоцтво. От. І багато… І от [...] у мене є. Управління культури випустило, і нам присвоїли «Народний аматорський колектив». Народний.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Нашому колективу присвоїли «Народний аматорський колектив». Як «народний художник», там все інше.

Н.В.: Угу. Ну, да, да.

Ш.Ж.: То це велика…

Н.В.: Честь, так?

Ш.Ж.: Честь. Ви розумієте? От. То на правильному шляху, скажемо. От, але допомоги ніякої. Ніхто нічого, навіть он, кажу, Порошенко тільки підпис поставити…

Н.В.: І то не може…

Ш.Ж.: Але… І знову ж таки, для нас це, ну, особисто, це, особиста честь скажемо, так? Але мені б уже допомогти цим людям, що допомогаю, то просто так, заслужений художник їм допомогає, для них уже двері інші відкриваються, Ви розумієте?

Н.В.: Ну так.

Ш.Ж.: А знову ж таки ніхто… І так документи лежать. От, і люди інші, і бібліотеки і організації звертаються. Головне ніякої відповіді немає. Люди пишуть туди, печатки, все за, запевнюють, розказують, хто ми, що ми, що допоможіть.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Ніякої відповіді. Глуха стіна. Чи хочеться, а позвониш, туди, то вони кажуть: «Та ми ось займаємось, нагороджуємо АТОвців. То нам не до цього. То єсть. Отакі. А для того, щоб знову ж таки і міністерство культури, щоб подати документи, це спілка художників, міністерство культури… Голова міської, ну, ради. Ну, документів о-йо-йой скільки треба було для підтримки. І от «Союз Чорнобиль» і «Інваліди Чорнобиля» там. Там документів отака мабуть стопка. Лежать. Три чоловіки підписати. Один то уже дуже в слабкому стані. Наш колега. Ех, ну що вам сказати…

Н.В.: Будемо сподіватися, що…

Ш.Ж.: Та, нє, то я кажу що було б це цікаво і корисно, скажемо, да. От. От дивіться у мене… Ось зараз. Ось видьте «Нартіада» книжка.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Отут у мене 70 ілюстрацій і, ну, це дуже цікава книжка. Оце мої ілюстрації.

Н.В.: Давайте зараз ми завершимо тоді інтерв’ю, щоб ви мені показали. Не ховайте, не ховайте. Останнє запитання яке хотіла задати: ну, от щодо заходів, які роблять, ну, ще роблять…

Ш.Ж.: А! Та ось я вам хочу сказати, дивіться.

Н.В.: М?

Ш.Ж.: Це на державному рівні, да? А вот в мене було 80-річчя.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: І… Бібліотекарська система, я з нею вже співпрацюю більше 15 років. Голосіївського району, я в Голосіївському районі. Мене запросили з презентації оцеї книжки. Оце…

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Ми…

Н.В.: Ще раз як назва у нас тут?

Ш.Ж.: Нартіада.

Н.В.: Нартіада.

Ш.Ж.: Нартіада це нарти, герої. Народ герой.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Нарти. Нартіада це героїзм. Це епос. Осетинський епос. Я по походженню осетин.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Мій прапрадід осетин був. Да. То… Вони мені влаштували… Да. Мене запросили на презентацію цієї книжки. На день народження. В день народження я прийшов туди. Вони запросили хор. Там у нас в районі дуже хороший хор такий народний. Жіночий хор. От. Співали мені пісні, робили поздоровлення, подарунки робили, влаштували фуршет. А потім… Ви розумієте, оце було…

Н.В.: Приємно так.

Ш.Ж.: Настільки приємно, ви розумієте… Просто запросили для презентації, а мені просто…

Н.В.: Це як сюрприз був для вас.

Ш.Ж.: Як сюрприз, да. Такий сюрприз мене… От. І поздоровлення стільки. А потім значить, що цікаво? Єврейська… Я осетин по національності, а коли я був маленький, з Києва нас вигнали, ми були в селі. У мами… Де мама народилась. От. І ми у її тітки жили на, у неї, ну квартирувались.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Тому що з Києва ж виганяли німці.

Н.В.: Це під час окупації?

Ш.Ж.: Мешканців. Окупації, да, початок. Ну, окупація вже… Да. То в цім селі була єврейка учителька. Вона молоді подружжя. Він українець, вона єврейка. Вони приїхали на кануні початку війни і вона була єврейка, а вони хотіли поженитись. А село таке набожне було, і дуже, ще й вона єврейка. То вони до неї так насторожено, то їй мабуть хто-то підсказав, щоб вона прийняла християнство, повінчалися і тоді… Так вони і зробили. Це дуже зіграло велику роль, тому що якраз війна почалась.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: А вона вже була християнка. (сміється) От. Чоловіка забрали на фронт, а їй на тій квартирі що вона ж квартирувалась, ну щось там не склалось, їй треба було звідти відійти. А вона звернулась до моєї цієї бабусі, щоб по сусідству вони. Ну, вони якось там спілкувались коли щось. То вона каже щось, сховайте мене, а уже, це вже 42-й рік почався.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Уже про… Про звірства, що вбивають євреїв уже почали слухи, чутки ідти. Вона, а куди їй діватись, вона молода, нікого нема. То вона попросила, у мама… А куди їй діватись? Е, де в хаті? В хаті одна та кімната. І тільки піч. А ми на печі. А це вже осінь почалась. А я з сестрою на печі жив, ми спали там і квартирувались. Та вона каже: «Ну на печі якщо ось»… І вона з нами цілу зиму, потім… Ну, довго розказувати, ну в об’єм…

Н.В.: Та розказуйте, це цікаво.

Ш.Ж.: Ну цікаво, ну все є у мене написано, я потім можу дати описане це. От. І про Чорнобиль у мене є. То єсть… Я… І оповідання у мене пригоди підводні є оповідання.

Н.В.: М.

Ш.Ж.: [...] такий літературний хист у мене теж є. Да. То, і, уже… І ну, врятували її скажемо.

Н.В.: Врятувалася?

Ш.Ж.: Врятували її. Да. В кінці кінців. Але… Я потім, ну померлі уже у мене мама і ті, хто були причетні до цього. А, щоб пам'ять про це, то я опублікував, статті і навіть в єврейській газеті опублікував. Думав, що може хтось допоможе знайти цю, що ми [...] вчительку ту молоду.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: От. І… В інших журналах опублікували взяли. От. А про це знали в, в Англії знають. І коли… Звідти приїхали. Подарували мені часи. Такі підводні часи на погруження до 100 метрів можна під воду. Круті, дуже дорогі часи. От. В ресторан мене запросили… Ну, цукерки там…

Н.В.: Це хто?

Ш.Ж.: Єврейська діаспора Лондона.

Н.В.: Єврейська діаспора Лондона. Угу.

Ш.Ж.: Єврейська діаспора. Я кажу тут, у Порошенка… (сміється)

Н.В.: Свої… М-да.

Ш.Ж.: В одному ж будинку лежать мої документи, да. А там вирахували, розумієте?

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: От. Запросили мене в ресторан, подарували часи, ну, що вам сказати… От… От, такі, да, та це ж знов таки з пригоди, з нагоди 80-річчя.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: А я, врятував цю… Да, а ми з нею жили на печі, а чому, а тому що якщо хтось в нас чхне, там чи що, то якщо в хату зайде, там діти сидять, там. Мене  не випускали з хати, цілу зиму я там прозимував, тому що десь, ну дітей на 6 років, 7 років мені було, скаже, а це… А в селі німці були. Ось в чому справа. Німці в селі. Поліцаї в селі.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Десь пішов, розмови, розстріляли б то за милу, душу, вам сказати… От. І врятували цю. Да. То я, ось таким чином, то вони ось мене. Отаке, такі пригоди, вони заставляють жити на землі (сміється) і відчувати себе, от…

Н.В.: А вот ті заходи, які у нас відбуваються щороку, щодо шанування пам’яті про чорнобильців, взагалі про цю трагедію, Ви їх вважаєте достатніми, чи Ви щось…

Ш.Ж.: Нє.

Н.В.: Нє?

Ш.Ж.: Не достатні. Дуже не достатні. Ви знаєте, знову ж таки я більш менш уже пристойну пенсію почав, оце останні роки отримувати, то я прозябав, я ж кажу вам, що я зараз я можу не працювати. От. А то… От, треба було виживати. То… Але ж ми ці пенсії оце завдяки чому повисили? Тому що ми ж протестували, ламали там паркани, голодовки влаштовували, що тільки не робили. Це тільки із-за цього пішли коли вже… Але… Неприємно все це, дуже не приємно. От. Але все на поверхні, Ви розумієте? Навіть з нашою допомогою наших чорнобильців, якби це треба було, і, може, лжечорнобильців вирахувати, викинути їх.

Н.В.: [...].

Ш.Ж.: Іменно викинути. Тому що вони шкодять. Це, це нелюді. Якщо вони собі на цьому горбі заробляють. От. І допомогти іменно чорнобильцям. Але ж ніхто не хоче цим займатись. Ніхто. Але ми самі, а самі, що ми можемо? Знову ж все таки президент може видати указ, там, чи що, зробити якісь комісії. А скільки… Було 2 перереєстрації, коли із за цих перереєстрацій постраждали знову ж таки чорнобильці.

Н.В.: Ну так. Начебто щоб…

Ш.Ж.: Да.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: І в мене було, висіло на волосині теж, навіть перебування, хоть я це зробив, тому що чому… Через це теж спрямовано було. Був штаб академії наук. У нас тут він. Він був в Чорнобилі, а потім його сюди перенесли. І в цьому штабі були всі документи пов’язані з нашим перебуванням в Чорнобилі.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: А потім два чоловіки, начальники штабів померли. Зразу після Чорнобиля. Ну, невідомо як, але вони померлі були. От. А цей штаб опечатали, а [...] треба було представити документи, щоб отримати посвідчення, треба було оригінали, документи посвідчення. От. А я знав, що ці документи тут у нас знаходяться. І, а у мене не було документів, да. А ті документи, що я в інституті представив, в мене було зафіксовано, а самі документи знешкодили. А це, по закону все повинні були робити. Але ж хтось дав таку вказівку.

Н.В.: Тобто знищили їх?

Ш.Ж.: Знищили. Утілізували.

Н.В.: Хм.

Ш.Ж.: Акти, все здали на утилізацію такі-то документи, але оригіналів-то немає. А закон потребує оригінали. То єсть у мене все зафіксовано, все ще є, а оригіналу немає.

Н.В.: І довести… Угу.

Ш.Ж.: І мені, ну, тільки зі мною, а так, стільки людей постраждало. Да. Ну, я думаю оце ж сюди. Я прийшов сюди в академію наук, мені кажуть: «Да, тут наші документи ваші лежать, але, опеча..., да, двері ці опечатані. Ми вас туди не можемо пустити, то опечатані.» Вот. А, м, што начальників штабів немає вже.

Н.В.: І що робити?

Ш.Ж.: І ніхто відповідальним немає.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: От. Ну я їм розказую така проблема. Ну, в кінці кінців я їх уговорив, вони мені відкрили, на якийсь…Закрили мене – «Шукай. Як знайдеш, то тоді ми тебе випустимо, знову запечатаєм». Я шукаю 86-й рік, як корова язиком злизала.

Н.В.: Немає.

Ш.Ж.: З першого січня 87-го року всі на місцях, і такі документи, навіть, путьовий лист, там, ну, щось таке. Ну, якісь, непотріб скажемо.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Який ніякої би, все на місці. 86-го року – нічого немає. Значить і печатка десь зникла, та, що документи, да? Значить. Хтось-то на це працює. Працював. І щоб, а, там же були якісь книги. В цих книгах і я там, що моє призвище фігурувало, і цих книг немає. А тепер значить можна любий взять бланк, поставити печатку, поставити номер, там, чи що, перевірити, все. Хтось на цьому…

Н.В.: Хтось [...].

Ш.Ж.: Це тільки тут в академії наук. А скільки ж там підприємств і всього іншого було. І на цьому лише ліквідаторів було. І зараз є, тому що навіть от, лікарні куди являєшься, ну, живеш там в кімнаті. Два, три чоловіки, п’ять чоловік буває. І от починаєш розмовляти, питати де почав? «Та я ось там працював, ось ми там в лісі жили». Він навіть не знає як розташування кажу, які, де ти харчувався там, чи що. Ну, починає і… Уже бачиш…

Н.В.: Ну, що, що не був там так.

Ш.Ж.: Він навіть не був, і не зна-знає, ось… А по документам він весь. А що ти йому зробиш? Що ти на нього вкажеш? І потім… Що мені з… Ну, що там казать.

Н.В.: А ще от таке питання: зараз влаштовують дуже активно екскурсії, вот, у Чорнобильську зону, до Прип’яті, до Чорнобилю, от як ви вважаєте, це правильно чи ні? Екскурсії, екскурсії до цієї зони.

Ш.Ж.: Ви знаєте, я приведу вам такий приклад. Ми на день… Ми прово… Є така організація, світова. «Тиждень освіти дорослих», ну у нас на Украї... ну, по називається українські, по українські називається. Ця громадська організація при «Юнеско».

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: При «Юнеско». От. Вона, і таких організацій більше 50 країн світу, вони кожний рік проводять, якісь беруть проблеми, освітлюють. Ну, якісь стос-стосуються цієї країни.[...] Афганістан там, Єрева... То єсть…

Н.В.: Вірменія…

Ш.Ж.: Вірменія, то Грузія, Осетія, все інше. І вони проводять і всі здобутки, що проводять тиждень, це 7 днів, встановлено така такса. Вони проводяться, і вони розказують іншим країнам, що вони роблять, і яка проблема. А у нас теж створена ця вже 13 років, є, «Тиждень освіти дорослих», і ми… Вперше я попав до них як чорнобилець, і ми з ними в Чорнобилі проводили акцію, оце і художні виставки. От. Знову ж таки іншим країнам ми розказували, що ми, і… Що таке Чорнобиль, де можна про це прочитати, і знову ж таки, музей Чорнобиля є у нас. Мої там документи і мої плакати, десь 5 плакатів в експозиції. Підіть, там цікаво.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Музей цікавий і я вам, якщо ви хочете, там [...] працівник, вона дуже вболіває, вона сама чорнобилець, з Чорнобиля, і з Прип’яті вона. І, м, дуже приємно, ерудована людина і багато… Вона на порядок більше знає мене, тому що я тільки якусь частинку, а вона з музею, вона збирає. І музей дуже цікавий. Надзвичайно цікавий.

Н.В.: М.

Ш.Ж.: І там мої плакати, і там мої навіть документи там є у них. Чорнобильські. Да. Так, що ж я хотів сказати? Ну, так ось такі…

Н.В.: Ну, я питала щодо екскурсії, до цього ви щось згадали…

Ш.Ж.: А! То ми кожний рік, останні роки ми проводи, їздимо в Чорнобиль. Вже і як художники, і там є інші, «Бабій Яр» чорнобильський є.

Н.В.: Тобто «Бабій Яр» чорнобильський?

Ш.Ж.: Ну, так називається. То єсть, там де поховали євреїв розстрілювали, і партизанів розстрілювали.

Н.В.: Ага.

Ш.Ж.: Ну, є Київський «Бабій Яр»

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: так в них, як би чорнобильський «Бабій Яр». От. І, е… Море мистецтва скажемо. Оце жінка з веслом, а вона вже, це твір мистецтва. Це культура. От. Окремого періоду скажемо. Да? От. І там багато… Чорнобиль фактично оце, Ви знаєте, що Лютіш, Лютіш, де в основному визволяли Київ. Через Лютіш, так? Але це був, як би від-відманюющий маневр.

Н.В.: Відволікаючий.

Ш.Ж.: Відволікаючий. А, через Чорнобиль пішли війська.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: От, розумієте? А німці там строїли такий феєрверк. Німці там зосередились і війська радянські зайшли через Чорнобиль. І дуже багато по, загинуло героїв. І там різних національностей. От. І ось один там, Георгій Бутаєв, він осетин, навіть вулиця його в Чорнобилі і зараз є там. І в школі він… Піонерський загін був імені його, і там пам’ятник його, і барельєфи, ну і так інші. І росіяни там, і білоруси, і грузини, і казахи… От. То. Да. То ми їздили туди в Чорнобиль кілька разів і в цьому році збираємось. І знову ж таки запрошуємо, навіть і ви, як захочете, будь ласка

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Можемо з вами зв’язатися, якщо вам цікаво, то ви можете приїхати і якщо нам дадуть транспорт, то ми вас зможемо з собою.

Н.В.: Давайте. Угу.

Ш.Ж.: Можете. І навіть кілька чоловік. Ну, то єсть треба ваші документи, щоб вам перепустки зробити. І якщо виділять нам транспорт ми вас можемо посадити, ви з нами поїдете, і з нами ж приїдете. От.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Це всі, [...].

Н.В.: Так, так.

Ш.Ж.: Це 11 вересня. 11 вересня ми їдемо.

Н.В.: 11 вересня.

Ш.Ж.: А це ми їдемо під егідою «Юнеско». А чому під егідою «Юнеско», тому що те, що ми робимо, це не те, що ми зібралися з вами, поговорили та й у печаті там щось пронесла, а це ми всім 50 країнам розказуємо, що це дуже важливо.

Н.В.: Що є таке.

Ш.Ж.: Це, що ви зараз робите, оці країни теж збирають цю інформацію. Колись воно ви… Буде… Підітожено, як це?

Н.В.: Узагальнено, так?

Ш.Ж.: Узагальнено. Я погано розмовляю на українській мові, тому що в українську мову я 10 років опановую, і… (сміється)

Н.В.: Ми ж можемо і російською, ви ж…

Ш.Ж.: Нє, а ми…

Н.В.: Ми почали з вами українською якось…

Ш.Ж.: А чому? Я принципово. Справа в тім, що я осетин, це на нашій території були скіфи, сармати, алани. Осетини, це скіфська мова. Осетин, осетин. Мова скіфська.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Осетинська мова це скіфська. Це єдина мова збереглась у осетин тільки скіфська мова. Але осетини жили ж тисячоліттями на території України. І… Скіфи. Сармати, алани. І ці, ну, в українській мові дуже багато слів скіфських. А я народився в Києві, на Україні. Мій прапрадід був осетин. От. І, я не знаю осетинську мову.

Н.В.: Вже… Угу.

Ш.Ж.: То я із-за того, щоб… А в російській мові дуже мало цих слів. Російська мова дуже молода. Їй всього 800 років. Російській мові. А Україна тищ… Іще і до скіфії скажемо (сміється). От. Ці народи, що жили, що потім склали Україну, це ж ці народи, що жили на цій території. От. То я принципово вже розмовляю тому, що я вважаю, що я розмовляю на мові предків. (сміється) От. І оце ж треба теж про предків.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Це скіфський… За цю книжку я отримав літературно мистецьку премію імені Нечуя Левицького.

Н.В.: Це в якому році? Зараз?

Ш.Ж.: В 12-му році.

Н.В.: В 12-му.

Ш.Ж.: В 12-му. От. Ця… Мій колега, він болгарин, літератор, я художник в основному, я спочатку перекладав ну, сам, а потім не встигав, треба було багато ілюстрацій, і запропонували видати книжку. В мене матеріалу не вистачало, то я його залишив, тоді зробили, а потім, я оцінив цю книжку і 16 претендентів було і тільки нам [...]. Борис Олійник вручав цю премію. Теж дуже цікава історія. От. Але з [...] з водолазів дойти до художника і до, і отримати літературно-мистецьку премію. (сміється)

Н.В.: Бачите, Ви змогли реалізувати себе.

Ш.Ж.: Да. Та ось я Вам кажу, що…

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: А скільки вже людей надійшло, що не змогли себе і… Що вам казати… Ну от, я вам один приклад, я ж вам дав. Таких художників було 16, а залишилось 8 зі мною. От. Да. І ми про це і кажемо, і Порошенко, що ти ж май совість. (сміється) Да, ну, ось такі, такі справи. Да. Ну, ось такі…

Н.В.: Добре, ви ще щось хочете додати?

Ш.Ж.: Та мабуть… А! Ну ось що цікаво. Мій прапрадід осетин [...] його крестили потім. Граф Воронцов його забрав з Кавказу, він будував Воронковський палац.

Н.В.: В Криму?

Ш.Ж.: В Криму.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Воронцовський палац. І потім, коли вони закінчили будувати Воронцовський палац, граф Воронцов забрав їх і поселив під Машнами, зробив він там поселення для своїх майстрових людей. Будували це приблизно 6000 майстрових людей… 6000.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: 20 років будувався Воронцовський палац. З 28-го по 48-й. 828-й по 848-й. 6000, і тільки 9 прізвищ занесено на дошку знатних майстрів. І з них, це серед них мій прапрадід.

Н.В.: Ваш прапрадід.

Ш.Ж.: От. А потім, значить він попав на Україну і ось таким чином гілка, наша гілка. От. А ми самі з роду Олдарів. 11 прізвищ і 11, е…

Н.В.: Поколінь

Ш.Ж.: Покол... нє, 11 родин осетинських, знатних родин це Олдари. Ну, перевести це князь, княж, князі. Але у нас князі це дуже багаті люди, а в осетин – бідні люди. То єсть, да, дєнєг много, а честі мало. (сміється)

Н.В.: (сміється)

Ш.Ж.: Як співається, да? Так? От. То наші від Олдарів. От. І… Ну, ось…

Н.В.: А це ви з дитинства чи вже у отакому віці…

Ш.Ж.: Да. А оце, оце [...] епос, це у нас, ну, з звісно, вони були не дуже багаті, але мали освіту в Пітербурзі. Виховувались, молоде покоління, да? Уже потім… Ну, Індріс Шанаєв, це якщо ви захочете, ви можете взять в інтернеті знову ж таки найти. Ідріс Шанаєв, Біслан Шанаєв, Уларі Шанаєв, Боріс Шанаєв. Один письменник, другий художник, третій військовий знатний. А [...] це народники, ви ж знаєте народники були.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Таке, з-за царських часів.

Н.В.: [...] Угу.

Ш.Ж.: Да. Ну такий рух був. То вони збирали сказання. А сказання ці ще йшли от скіфів. От скіфів ще. От. І оцей, в цих сказаннях вони перейшли в українські, міфи, легенди, думи.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Одні і тіж герої, тільки по різному називаються, одні ж і ті справи роблять.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Розумієте? Але ж українці стали називатись українцями після скіфії. Уже до Росії, але е… Ну, спочатку нової ери. Після християнства принять. От. То. А перейшли вони. Да, і ось в цій книжці оце і показано, розказано що, де і як. От. І, ну… І це знов прицендент. Вперше цю премію присудили, я ж національна меншина вважаюсь, так?

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Він болгарин, я осетин. От. А книжку, а премію отримали українську.

Н.В.: Ну, це ж добре.

Ш.Ж.: (сміється). Але це частинка історії України, але ми її зробили, розумієте? І до цього не було, щ б інші національностям присвоювали премію українську.

Н.В.: А Ви от своєю, так, геніологією почали цікавитися коли?

Ш.Ж.: Ой. [...]

Н.В.: Це вже після Чорнобиля чи ви завжди якось цікавилися?

Ш.Ж.: Нє, я з, з, з… Ви знаєте, в мене було кілька разів, ще до радянських часів... по призвищу: Шана-єв. Шанаєв, да?

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Шана – це виноградна лоза, вино.

Н.В.: М.

Ш.Ж.: А –ов, –ев, це добавили вже росіяни. І коли росіяни прийшли, і оце прийшов граф Воронцов, він же був намєсніком російського царя на Кавказі. І він прийшов спочатку на Кавказ з каральною експедицією.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: От. Забрав він мого діда раніш, скажемо, тому що він готувався, він герой, граф Воронцов герой війни з Французами в 812-му році. Вот, і… Він… Ну, на Кавказі, скажем, відрядження виїздив як від царського, як генерал же. Він же був генерал. Да. То… Він забрав мого прапрадіда і там багатьох ще він забрав, але не знаю, я тільки знайшов двох Шанаєвих. От. І я, мене весь час турбувала… Я не осмілювався себе відносити до осетин. Не осмілювався. Хоть були у мені і казав, і підсказували, що це осетинське прізвище, що такого не має. От. І, да. Але [...] трапилось таким чином, що я, мені знов ж таки як чорнобильцю було, дали путівку в санаторій «Утьос». Нє, нє санаторій… Нє «Утьос». Я забув як його. Під Ялтою.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: А я поїхав туди… Ну, хороший санаторій такий. Я поїхав туди і там рядом же це гор…

Н.В.: Воронцовський палац.

Ш.Ж.: Воронцовський палац. І ось, якось я прийшов туди… А, да, ще він цей санаторій рядом з, Алупкою, рядом з Воронцовським палацом, а там парк такий, але клімат, ну, зовсім інший. Ви знаєте, там оазіс якийсь такий. От. І я туди в санаторій після сніданку, там, чи після обіду, поїду ту… А там маршрутки ходять.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Сів, поїхав. По парку походив, там тепло. І ось якось дойшов я до цього Воронцовського палацу. Я нічого не мав, не знав про це.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Нічого не знав… От. І, екскурсія, якась там збиралась екскурсія. Це, а це я був в січні місяці. В січні. Холодно ще, скажем тоді. Зима. І я хотів попас.. подивитись цей палац. А мені кажуть. Ні, ми тільки екскурсіями пропускаємо, так одиночно не пускаємо. Ну і тут як раз екскурсія іде. Я в цю екскурсію і пішов. І ось, да. А я перед цим дуже-дуже багато читав про Шанаєвих. Дуже багато знав, хто вони, що вони.

Н.В.: Зробили.

Ш.Ж.: Про Воронцовський палац я не знав, а про самій рід Шанаєвих я знав багато. От. І коли екскурсант почала розказувати про Воронцова і вона почала про дворянство, там, про… Ну, ці часи.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Будівництво там, все. І воно бач, вона щось розказує-розказує, а я [...] щось знаю про дворянство. Ну, я ж вам розказував, що я з [...] роду Олдарів. От. Я… кажу, що щось не те. Ну, так питати її при ну, чоловік 40-50 екскурсії. Ми вийшли уже з палацу, ми зайшли на веранду, доречі я ще бард, під гітару пісні співаю, то я ці, на цій веранді потім уже виступав. (смієється). Під гітару співав свої пісні, на естраді. Да. То ось я цій жіночці, вона попрощалася, я так її в сторонку відізвав, що ви оце розказували те-те-те-то, я знаю інше. Я бачу, вона на моїх очах почервоніла така. Каже: «Знаєте, може ви і праві, я,- каже, тут вчителька. У мене роботи немає». От. Уже там, каже, школи закрили чи як. От. «І я, - каже, влаштувалась тут, мені дали текст, я його вивчила. Ну, може я щось не так зрозуміла, я не фахівець,- каже. Вибачайте, ну я, - каже, як воно є, то єсть… Тому що ви серйозне питання задаєте, а я не можу вам не спростувати, ні підтвердити. Але, - каже, тут є фахівці, і ви прийдіть до них зараз оце їх…» А це був як раз вихідний день якийсь по-моєму. «… То їх щас нема, а ви за-зайдіть де ви, каже, хто ви, що ви?» «Я, - кажу, да ось з санаторія недалечко». «О! То, - вона каже, ви прийдіть до них, то вони вам розкажуть і покажуть і все матеріал». «Добре». Я їй подякував. І де-то дійсно через день-два там приїхав туди. А як раз були це Чечня, і там війна була. Басаєв, Дутаєва це такі… Да. А я прийшов туди, е, знайшов цих співробітників, котрі працюють в цьому палаці. І розказ…І розказую їм, кажу: «Ви знаєте, скажіть мені, вот, тут ваш колега виступала, розказувала що ви знаєте про графа Воронцова щось. Я, - кажу, я, я підозрюю, що мій дід з…», я знав уже, що він з Єлізоветовкі, а там граф Воронцов [...] - я це знав. Та я кажу: «Може щось ви знаєте те, що я не знаю, то ви мені підкажіть». А там жіночка була така, а вона по телефону з кимсь розмовляла така, розлючена. От. І вона по телефону… Да. А коли я зайшов, то я з, вона по телефону розмовляє, а я… На мене так зиркає. Вот. Довго ми розмовляли, потім в кінці-кінців поклала трубку, потім на мене подивилась. «А ви к кому?» Кажу: «Та я, ось, ні к кому, я просто хожу ось, ваша жіночка, то єсть, екскурсант розказувала, мені цікаві такі питання…» «А ви хто будите?» Я говорю: «Ну, я тут в санаторії». А вона каже: «А як ваше прізвище?» Я кажу: «Шанаєв». Вона: «Басаєв! Дудаєв! Шанаєв!» Вона така проросійська, знаєте, налаштована.

Н.В.: (сміється)

Ш.Ж.: А там всі росіяни, це ж, Воронцовський палац, це ж їхня резиденція, скажемо. «Нє знаєм ми такіх». І вона вискакує з цієї кімнати. Я думаю: «Я ж тобі нічого такого не сказав. Вежліво попросив, ну підскажи мені, може література є, книжка там може. Ну, як уже, як фахівець». Ну, вискочила, а там ще сидять кілька чоловік, вони мене з співчуттям, так сказать, на мене дивляться. Одна каже, мене заве до себе. Каже: «Ви знаєте, ось отам двері». Одні двері я зайшов, а там ще одні двері. Вона каже, ви зайдіть там, у нас архів. Візьміть папку номер така-то.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: І все. І сама… Ні, щоб ті навіть не чули. Ну я зайшов, заходжу за ці двері. І-і, на, диви, жіночка там сидить. Я кажу, що мені ознайомитись з папкою такою. А я ж зайшов через двері наукових співробітників, називаю папку номер такий-то. Вона навіть не питає навіть хто я, що я, ну, то єсть, довірена особа. (сміється)

Н.В.: (сміється)

Ш.Ж.: Вона підходе до стелажів, виймає отакої товщини папку. А ця папка ще з якихось папок.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Але вони за якийсь період там зав’язані. Вона мені каже: «Ось тут стіл у нас свободний, каже сідайте тут і листайте що вам потрібно».

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: І я почав ці, а це було з ранку. Нє, це вже було після обіду. Вру. І… Я почав, дуже багато цікавих документів про графа Воронцова. Нам же казали, що він же князь, що він, ну радянська література що він ізвєрг, що він… Ну як раз зараз про українців розказують небилиці, так же само і тоді, про дворян що могли сказати. А я там такі документи знаходжу, я би розказав багато цікавого. Ну, такі захоплюючі, що я аж не вірю своїм очам. Але всі ці папки, уже десь 3 папки пролистав, дуже багато взнав цікавого для себе. От. Але я дивлюсь на часи, а тут уже, а там вечір, уже останній автобус от, я знаю що він відходить, а потім прийдеться пішки ще часа 2 піль…

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Шкандибати по такім от дорогам. Да. Та я дивлюсь на часи, думаю, ну треба уже скоріш. Може ще потім прийду, подивлюсь. А сам, у мене якась в думці щось в мене «Шанаєв, Шанаєв, Шанаєв». Шукаю Шанаєв. [...] якась така. Що уж я шукаю його? Хоть я і про графа Воронцова (сміється) читаю. І ось я, уже десь папок 3-4 продивився, нічого. А остання папка, остання папка, там як би зібрані документи ті, котрі вже там були як би…

Н.В.: Окремо.

Ш.Ж.: Ну, повторюються, є…

Н.В.: А!

Ш.Ж.: Є якісь окремішні. І я уже буквально на останніх, але ж зверніть увагу, щось таке містичне, Ви розумієте? І вдруг, я, листаю, листаю, я бачу, що уже повторюється документи, я уже мабуть хотів закрити, і вдруг на одній я читаю «Шанаєв». Там в тексті. Я вже більш уважно подивився що це. Що виходить якийсь документ у графа Воронцова, а це документи часів будівництва Воронцовського палацу. Часів будівництва.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: У нього була своя бухгалтерія. А він, у граф, в Росії, Володимир, там, є  Ларіонов, поселення Ларіонов, там він збирав своїх майстрових людей котрих він планував уже… Пізно Вам?

Н.В.: Не, не, не.

Ш.Ж.: Да. Котрі він планував направити в... будівництво Воронцовського палацу. І ось звідти він забрав, з Осетії забрав туди його, а потім він його направив з усіма…

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: … майстровими коли потрібен, [...], одні фундамент робили, другі… А він був камєнщік. Камєнщік, це в той час це вважалось це скульптор по каменю. То єсть архітектор малює, а вони в камені…

Н.В.: Різьба, як це?

Ш.Ж.: Вирублювали, да?

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: От. Оце він. Да. І ось виходить що він по документам… Всі не мали прізвищ. То єсть, Петров, Петро син Володимира. Володимир син Іванова. Іванова. Отакі прізвища були.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Із села такого-то. Села такого-то. Чи там з міста такого-то. А у нього було Ільїн. Ілья. Нєт… Тимофє, Тимофій. Тимофій Ільїн чомусь, і в скобках Шанаєв. А він уже мав прізвище.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: А в Осетії вже мали прізвища, розумієте? І коли його забрали, то він вже мав прізвище. Але це було не основне, тому що воно в дужках було. Не знайдено. А в чому виходить. Він був не просто сам працював, а в нього була відно, мабуть бригада. І він заборгував перед бухгалтерією. То єсть він граф Воронцов, ну, як вольнонайомний чи як? Він заробляв гроші.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Але з цих грошей він повинен податки платити.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: А він гроші як би, не знаю заробив він чи не заробив, але податки він не заплатив. А податкова там працювала там будь здоров.

Н.В.: (сміється)

Ш.Ж.: І, з Володимира приходить лист, що Шанаєв і ще одне прізвище, вони не заплатили, не тільки вони, а це їхня бригада.

Н.В.: Не заплатили.

Ш.Ж.: Вони не заплатили…

Н.В.: Податки.

Ш.Ж.: Податки. За такий-то рік. От. І тут, і знову ж таки, знову лист. Така як би телеграма, да, не виз, не… Невеличке… лист. Що да, вони не заплатили, тому що купець такий-то не зміг заплатити їм за роботу, то вони не отримали самі і не змогли вам оплатити. Але ми вам авансом висилаємо стільки-то серебра, а з ними, ну на цьому купця…

Н.В.: Розрахуються.

Ш.Ж.: Розрахуємось і окремішньо направимо. А потім іде ще третій лист що, і знову ж таки прізвище повторюється. Що вони отримали стільки-то, вам вислано сті... ну то єсть повністю уже розрахунок. Але по розрахункам у Шанаєва багато, ну, велика сума, а в тіх інша сума. Чи вони менше працювали, чи вони по фаху…

Н.В.: Ну, так.

Ш.Ж.: І тут уже розрахунок іде повністю. Я очам своїм не вірю, Ви розумієте, що ж таке, я цей так [...]. Я взяв всю папку, ну, не цю всю, а цю окрему. І іду в ці двері, ну уже такий задурманений скажемо.(сміється)

Н.В.: (сміється)

Ш.Ж.: Я виходжу, а тут сидить навпроти як раз навпроти ця жіночка, що я з нею розтався. Вона на мене так здивовано дивиться.

Н.В.: Звідки?

Ш.Ж.: Звідки я вийшов? (сміється) Я виходжу, і я на неї здивовано дивлюсь. Така пауза.

Н.В.: (сміється)

Ш.Ж.: Вона мене не питає, а я кажу, а я найшов. «Що ви там нашлі?» Я їй показую, що ось, Шанаєв, ось папка. Вона подивилась-подивилась, хватає цю папку [...] і знову ж таки, як і той... той раз вискакує з дверей. І втікла. Ну, я став, знов ж ці дівчата сидять.

Н.В.: (сміється)

Ш.Ж.: Я вже нічого не кажу. Раз, через кілька там пару фаміль, вона знову злітає, чуть мене не обнімає. «Ой, пожалуйста, директор вас просіт к сєбє. На, вот, єму показала еті документи». Ну я іду. Вона преді мною іде, чуть лі не пиль роз…

Н.В.: (сміється)

Ш.Ж.: Значить я на другий поверх піднімаюсь. Заходжу в кабінет висо... такий великий кабінет. Бачу жіночка сидить, листає ці документи. Вона каже: «Ето ви нашлі?» Я говорю: «Да, я нашол». «А у вас, ви хто?» Я говорю: «Ну от, Шанаєв». Не пам’ятаю показав я їй санаторнку карточку чи ні, чи як там. От. «Ой, ви знаєте ето ж такой случай! За всю історію нашого, ми єщьо не нашлі чєловєка, которий, вот связан…»

Н.В.: Родича. Ага.

Ш.Ж.: «…з етой історієй. Ой, пожалуйста, Вам кофе, Вам чай?» Я кажу: «Та ні, я от опаздую на автобус».

Н.В.: (сміється)

Ш.Ж.: «Ой, ви пожалуйста пріходітє, ми вам кнігі покажем, ми вам всьо поможем». Ну, потім я з ними действітельно подружився. От. І, ну, вони мене потім запрошували на «Воронцовське чтєніє», я у них доповіді робив, потім я виступав і як художник. Виставки там робив.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: І як бард співав їм.

Н.В.: Бачте як доля…

Ш.Ж.: Да… от. Но, але це, там така естрада є, вона оздоб, ну, така архітектурна різьба по каменю, що може мій прадід це робив, розумієте?

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: А я на цій сцені виступав. А яка акустика яка там, ой, що Вам казати. Акустика потрясаюча. Невеличка сцена скажєм. От. І доповіді опубліковані вони роблять, робили кожний рік. Доповіді публікували.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: То опубліковували мої. І ну, я оце що я вам розказував, то я все це описав, і я їм, в мене все це описано, і вони опублікували. От.

Н.В.: Ну, це дуже цікаво, знайшли свої корені.

Ш.Ж.: Ну, звичайно. Да. А потім уже… Да. Я уже пересвідчився що я знайшов і я написав листа в Осетію, Владікавказ виклав оце все, що я знаю.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Вот. Що я уже знайшов свого прапрадіда. От. І щоб вони знайшли Шанаєвих, я ще не знаю, що в Осетії мене знають. Я тільки оце, я зараз відкриття. І звідти пішли мені телеграми, телефони, прилали мені газету, значить, «Ми ваш, мене, тебе шукаємо вже 150 років». Вони знають, що граф Воронцов забрав.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: А сліда…

Н.В.: Немає.

Ш.Ж.: Немає. Ви розумієте? І, «будь ласка приїжджай, ми тебе чекаємо, ми тебе…»

Н.В.: Приїхали? Поїхали?

Ш.Ж.: Потім да. Потім був з’їзд осетинського народу в Владікавказі. Ну, це такий прогресивний з’їзд був, скажемо на той час. То єсть, осетини… Росія представляла їх як Україну і всі інші національності. Оце Росія та і все. А осетини вирішили, ні, ми хочемо зареєструватись в всесвітній спільноті, що ми як окрема нація.

Н.В.: Окремо.

Ш.Ж.: Ну, це не, не конфліктно, скажемо, але… Дуже завуальовано, ви розумієте так. Ну, а Росія не могла нічого, тому що вони запросили представників всього світу. Я з Києва попав як представник української діаспори.

Н.В.: [...]

Ш.Ж.: От. А там були і з Турції, знову ж таки Шанаєвих багато в Турції. Потім виїздні [...], коли почалась революція імігрували. Ну рід наш.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Це великі. Зараз в Осетії наліковується десь у мене 700 родичів. 700 родичів Шанаєвих. От.

Н.В.: Це добре.

Ш.Ж.: У нас там не має двоюрідний, троюрідний, а всі браття.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: І сестри, і браття і все. Шанаєви. І дуже відомий рід, і такий.

Н.В.: Ну, бачите і ви також представник цього роду і також відомий.

Ш.Ж.: Ну, слава Богу, да. Ну, ось ось, премію цю отримав. А зараз я зробив ще одну книжку. Продовження цієї історії. Це персонажі праукраїнських міфів і легенд. Тут 70 ілюстрацій. А тут зараз, оце мерія зараз в понеділок будемо дзвонити. Вони взяли на розгляд. Є конкурс такий, подається від, укра... від управління культури, про… Ну, літературний конкурс.

Н.В.: Угу.

Ш.Ж.: Ну, і я представив на цей конкурс, тому що я так до видавництва ходив, гроші плати, та будь ласка хоть завтра.

Н.В.: Да, за свої тільки кошти.

Ш.Ж.: А це ж, за свої кошти, що ж ти… Це ж дуже щаз…Вартісні. Ну от такі…

Н.В.: Добре, я вам дякую за інтерв’ю. Зараз я…