Николай
Николай
- Ліквідатор
Дата народження:
Місце народження:
Місце проживання:
Професійна діяльність:
Час, проведений у Чорнобильській зоні:
Микола Фесенко (далі М.Ф.): Народився 6 серпня 1961 року у Пісках Радьківських. Батько з Курської області Рильського району, село Михайлівка, а в 1932 році їх переселили в село Іванівка Дворічанського району. А моя мама місцева – Бойко Марія Іларіонівна. Батько фронтовик, тяжко поранений на передовій.
Закінчив 10 класів Піско-Радьківської школи. Ми всі тоді були романтиками й хотіли себе випробувати: чи я зможу? А тут після закінчення мною школи в 1978 році, приїхав мій двоюрідний брат і став мене агітувати у Саратов, де він учився в політехнічному інституті. Особливо мене приваблювало те, що там у інституті була воєнна кафедра, а мені завжди хотілося бути військовим. Думаю: «Треба подалі від домівки. Це так романтично!», бо туди їхати більше доби.
Лесь Ісаїв (далі Л.І.): А Харківський політехнічний був не такий?
М.Ф.: Харківський інститут був мені чомусь не такий. От там був такий! Ми всі тоді такі були. Відучився, отримав спеціальність інженера-механіка. Після військової кафедри пройшов двомісячні збори, після яких отримав звання «лейтенант». У армію на той час не призивали після інституту, але з нашого потоку в 150 чоловік вимагалося 25 чоловік у армію. На момент, коли тягнули жеребок, кому ж іти в армію, я хворів. Друг сказав: «Я за тебе витягнув і ти не попав, так що вітаю тебе».
Цілу ніч я не спав, усе крутився з боку на бік. Думаю собі: «Ну як же так! Я хлопець із села, як же так, що я не піду в армію? Мені ж треба буде й до дівчат бігати, що вони мені скажуть?» А тоді в армії не служили тільки хворі – так я тоді собі думав. У мене й брат пішов у армію з плоскостопієм і тиском. Батько сказав: «Пусть ідьот».
Я там же, у Саратові, поїхав у воєнкомат і заявив, щоб мене взяли в армію. Там здивувалися: «Для чого воно тобі це треба? – Ні, треба! Я хлопець із села, мені треба! – Ну, ми тебе відправимо в Забайкальський воєнний округ. – Та хоч у Далекосхідний, мені все одно».
Таки призвали мене й потрапив я служити в Ленінградський воєнний округ. Призвали мене на два роки й призначили на посаду помічника начальника технічної частини. Сиджу цілими днями в кабінеті й перекладаю папери. Пишу: «Прибыл поршень. Убыл поршень. Прибыл коленвал. Убыл коленвал». Нараховують зарплату: 120 рублів за звання «лейтенант» і 120 за посаду. Мені ця служба не така. Отака в мене натура. Ще в школі мені завжди не сиділося на місці. Вчився я непогано, але завжди був крученим, скрізь мені було треба.
І тут мені щось треба. У цей час звільняється посада зам. командира роти навчальних машин. Я до комбата, переведіть мене на цю посаду. «А що тобі тут погано? Та це найкраща посада, не бий лежачого. – Ні мені, щоб з людьми». Мене перевели. І ото після того служба й пішла. На подйом – у шість, на відбій, фіззарядка… і пішли, пішли бігом… Я весь час крутись із солдатами й мене служба весело йде. Воно моє.
Пропонували мені залишитися. Довго не відпускали з армії. Я більше місяця переслужив. Знав, що у батька здоров’я сильно здалося, а у мами з’явився цукровий діабет. А я ж молодший син і комусь треба батьків доглядати. Старлеєм я повернувся з армії.
Першого жовтня 1985 року я прийшов з армії, а вже десятого став працювати в рідній школі вчителем трудового виховання. До кінця навчального року я не допрацював, бо забрали в Чорнобиль. У мене два дядька воєнні, полковники й мені завжди хотілося в душі бути військовим. Я й так напіввоєнний вважай. Я ще трішки працював у Солоній, раз на тиждень у вівторок. Там не було трудовика і я ще їздив туди.
4 травня була Пасха. Я був у Солоній і пішки прийшов додому в Піски. Ні попутки не було, дощі, холодно. Прийшов до школи, думаю, ще трішки наведу порядок у майстерні. Дивлюсь УАЗік під’їжджає. Вилазе воєнком Буднік: «Ви такий-то? – Так, я. – У армію збирайся. – Та я тільки сім місяців назад з неї прийшов. Знову в неї йти? – Та ні. Ти ж будеш у піщанській школі воєнруком з нового навчального року. Так що поїдеш на збори по цивільній обороні на три дні. – Та мені хоч треба сумку зібрати… – Та батьки знають, вони в курсі, сумка вже зібрана. – Та мені ж додому треба дойти. – Я підвезу».
Він мене підвіз. Я додому збігав, сумка вже була зібрана. Мама насипала мені гречаної каші поїсти на дорогу. Батько якось захвилювався, видно щось відчував. Він уже був старенький, дуже тривожили фронтові осколки в тілі. Виходячи з хати, кажу: «Це, мабуть, у Чорнобиль». Просто так я сказав. Хоча відразу ж і додав: «Ви не хвилюйтеся. Це всього на три дні. Ось і воєнком сказав, що буду я воєнруком і їду на збори».
Привезли у воєнкомат. Було близько двох дня. Дивлюся, ще ходять троє. Я їх не знав, а це були Калюга Стефан Федотович із Підвисокого, Шерстюк Василь Михайлович і Калюга Олександр Григорович, обоє з Гороховатки. Я був наймолодшим у батальйоні. Мене там звали «Малиш». Я чисто випадково туди попав.
Я їх не знав, бо в школі працюєш, а в районі зайшов і вийшов. Усе! Цілий день у школі з дітьми варишся, а додому прийшов – там корови, свині, гуси – все. Здали військові квитки, видали нам мобпрєдпісаніє. У 4 години прийшов автобус ПАЗик.
Л.І.: А медогляд?
М.Ф.: Який медогляд?! Посадили в ПАЗик і він нас чотирьох відвіз у Савинці, у будинок культури. Здоровенний такий! Видали нам обмундірованіє. Ми пришиваємо погони, петлиці, воротнички.
Л.І.: Нічого не кажуть?
М.Ф.: Ніхто нічого не каже!
Л.І.: А що, там іще багато народу?
М.Ф.: Багато. Дуже багато! Привозять і привозять. А воно як раз паска й багато п’яних. Чоловік трьох відправили назад додому, бо «бєлку» впіймали. Бігали й світло гасили й що тільки не робили. Протигази видали.
Л.І.: А ці люди з різних районів? Тільки офіцери?
М.Ф.: З різних районів, і солдати, і офіцери. Підходе до мене одна бабуся в білому халаті, таке як медсестра, й каже: «Ану, синок, підніми маєчку». Я підняв. Запитую здивований: «Що ви там шукаєте? – Та прищики». Оце й увесь медогляд! Який там медогляд, коли вже ми стояли в Іванкові, дивлюсь Василь Михайлович часто якісь таблетки п’є. «Та, Колечка, (я йому в сини годився) у мене цукровий діабет». Ще й сильна стадія, бо він жив увесь час на таблетках.
Мені було всього 25 років. Не дуже я в той час вникав у всі ці питання. Я був тоді, як шило, такий бідовий. Я ще тоді й подумав: «Як це так, таку хвору людину й у Чорнобиль?» А він же був таким відповідальним, бо й парторгом працював, зам. голови колгоспу. Стефан Федотович якраз дома пас корів на Пасху, коли його забирали. Він був кадровий військовий та попав під масове скорочення, яке проводив у кінці 50-х Хрущов.
Батько, коли проводжав мене, дав пораду: «Синок, ти все записуй». Він був у мене дуже розумним і я завжди до нього прислухався. І коли у вересні 1986 року, через три місяці після Чорнобиля, я був на місячних зборах воєнруків у Донецьку, я там усе записав по свіжих слідах. І у мене тепер збереглася пам’ять. Наступного дня в Савинцях я проснувся рано, бо дуже змерз від холоду. Ми спали в будинку культури на схилі біля сцени.
Л.І.: Дали вам якісь матраци?
М.Ф.: Яке там: чоботи під голову, бушлат – ото й усе. Армія! Ляжеш боком – скочуєшся вниз. Тож я заліз між креслами, уперся між ними, хоч не скочуєшся. Було нас там душ триста.
Нас там годували. За два-три кілометри ми ходили пішки в їдальню. Чоботи нові, поки дойдеш до неї, ніг не відчуваєш. Годували непогано.
6 травня почали вантажити майно й ми почали здогадуватися, що нас кудись далі відправлять. Увесь час нам нічого не казали, хоча між нами вже йшли балачки, що в Чорнобилі все вигоріло в радіусі 30 кілометрів, немає нічого живого й т.д. Розповідали різні страшилки, що там начебто мутанти бігають. Багато чого розповідали. Розповідали, що в мене там брат живе, й дядько й тітка й вони все це бачили своїми очима.
У своєму щоденнику я пишу: «6 травня я зрозумів, що я сюди приїхав не на три дні. І навіть буду не тут, а повезуть кудись далі».
Призначили мене в пожежну частину на посаду старший технік роти пожежогасіння. Із щоденника: «Проходили заняття по вивченню пожежних машин». Я їх взагалі не знав, бо в нас у армії були КАМАЗи й ЗІЛи. «У цей же день пішов сніг і був мороз до 2 градусів». Тоді в травні й картопля в багатьох людей у Савинцях померзла. «7 травня. Продовжувалася погрузка. Вантажили палатки, плити-буржуйки, фляги, термоса, кружки, ложки. До машин причіпляли польові кухні». Усе це ми вантажили зі складів якоїсь воєнної бази, створеної давно. «Полковник … повідомив, що завтра ми виїжджаємо на ліквідацію наслідків Чорнобильської АЕС. Тоді ж нам показали в будинку культури навчальний фільм про ядерний вибух. І тоді нам офіційно повідомили куди ми поїдемо». Видно, нас готували психологічно. У палатках ми пройшли окурювання в протигазах. У палатки напускали газ. Я пам’ятав свій номер протигазу й для мене це не було проблемою.
8 травня, після обіду на стадіоні поставили автобуси «Ікаруси» і в 16.00 ми вирушили на Чорнобиль. У нашій колоні було близько 120 машин: УАЗики попереду, автобуси «Ікаруси» (6 чи 8 штук), пожежні автомобілі, спецмашини з драбинами, ПНС-110, польові кухні тягли. Усі ці автомобілі мобілізовані з організацій або десь стояли на зберіганні. Наш пожежний батальйон повністю знявся й вирушив. «У дорозі знаходилися до 24.00, потім зупинилися. Видали сухий пайок: банку гречаної каші, банку каші рисової, паштет ковбасний, буханка хліба й цукор. Лягли спати в автобусах». Перед тим, як їсти, ми розпалили вогнище й покидали в нього банки з кашею, щоб жир розігрівся. Правда, який там сон у тому автобусі: стояв такий храп, аж автобус хитався.
«Рано вранці знову в дорогу. Я привітав усіх зі святом 9 травня. Близько 18.00 ми були в Києві. Години дві чомусь ним блукали». Харківська міліція супроводжувала нас по території Харківської області, потім полтавська, а після неї київська. «У Іванков прибули в 21.00. Дорогою на обочинах скрізь стояли таблички «Съезд на обочину запрещен!», а далі ще «Вход в лес и пользование его дарами временно запрещено». Спочатку було дивним бачити ці надписи. Коли прибули, почали ставити палатки. Відбій був о першій годині ночі. Я заснув відразу, а вранці проснувся від холоду». Ми стояли на луках неподалік річки Тетерів (150 метрів). Сів туман і ми проснулися всі мокрі. Мокрі матраци, у палатках теж усе мокре. Ми ж матраци кинули просто на траву, а намети на 40 чоловік ще не були обкопані. Вранці ми стали сушити свої матраци.
«Поруч стояв Чернігівський батальйон. Від них дізналися, що радіація тут дещо підвищена – 0,12 мілірентген у годину. Цілий день займалися розквартируванням: поставили всі палатки, кухню, усе обкопали. Нагріли чай, який нам здався домашнім борщем», бо так хотілося їсти. З 11 до 20 травня: повністю розселилися, на річці Тетерів проходили заняття, вчилися забирати воду на ПНС-110. Усі рвалися на роботу, бо нам сказали, що поки 70% батальйону не отримає дозу опромінення 20 рентген – додому не поїдемо». Правда, ніхто цього офіційно не об’являв. Усе це на рівні чуток.
«Нас весь тримали, заявивши, що ми в резерві. «Заспокоїли», пообіцявши, що коли 4 блок або інші будуть горіти, то ми їх поїдемо тушити. Все ж перша зміна поїхала 16 травня, а 18 травня поїхали всі 58 чоловік, бо вже набрали критичну дозу опромінення. На їхнє місце пішла наступна партія. Як завжди вечором засідання штабу батальйону, де вимагалося 5 офіцерів для інспекторської роботи, тобто для чергування на станції, для охорони міста Прип’яті. Я виявив бажання поїхати, але мене не хотіли брати, кажучи, що ще молодий». Я довго набридав комбату, щоб мене відправили на станцію, бо весь час мене призначали черговим по батальйону. Зараз би цей розум та на той час… Молодий був я і дурний. Комбат мене «відправив міцно». У листі пишу батькам: «Я, виявляється, тут наймолодший». Другого разу я знову став наполягати перед комбатом, кажучи: «Їде Калюга Степан Федотович і я поїду». «Ну, бог з тобою. Хочеш, їдь!» І ото 21 травня в 10.00. ми п’ятеро сіли в УАЗ-469 і поїхали на станцію. Їм було від 50 до 55 років, уже літні, у них діти були такі як я.
Приїхали ми в Залісся за 3 кілометри від Чорнобиля. Поселили нас у Заліській середній школі. Що кинулося в очі? Усі зошити, підручники залишені – одним словом панувала робоча обстановка. Тільки не було людей. А я ж, як у школі працював, це ж воно моє.
У першу чергу ми винесли парти з класів. Поселилися ми в 3-Б класі. Школа була велика. Мені сподобався тамтешній великий спортзал, не зрівняти з убожищем спортзалом у Пісках. Думаю, нам би такий! Я завжди любив спорт, а займатися ніде. Тут були райські умови. Спали на ліжках, були простирадла, правда, подушок не було. Виручали бушлати й вещмішки. Одним словом, мені тут сподобалося, хоча радіаційний фон тут був набагато вищий і небезпечний для здоров’я. Про це якось не думалось.
Залісся було вже в зоні. Коли ми туди в’їжджали нас зупиняли на міліцейському посту й нагадують: «Хлопці, таблетки не забудьте!» Це із протирадіаційної аптечки АІ-2, там є протирадіаційний засіб №1 і є №2. Шприц-тюбики з аптечки забирали, бо в ньому був сильний обезболюючий засіб наркотичної дії, щоб ним не скористалися. Це антишоковий засіб, який використовувався при ударній хвилі, щоб сам себе уколов і легше витримав велику біль. Хлопці виламували пластмасові перегородки в цій аптечці АІ-2 і клали замість портсигара туди пачку сигарет «Прима».
У ньому шість таблеток. Коли в’їжджаєш у зону, то шість таблеток випив і в пробочку наливаєш 3% розчин йоду. І теж його випиваєш прямо з пробочки. Відчуваєш у роті, ніби якусь плівочку. Мабуть, це для захисту щитовидки. І назад теж, як виїжджали із зони, нам знову нагадували: «Хлопці, таблетки не забудьте!»
У кабінеті директора школи ми оборудували штаб і готували ще декілька приміщень для прибуття інших людей. Зробили ми це швидко й відразу туди заїхало 120 чоловік. Ми їх усіх розмістили й призначили їм посади. Я став тут завідувати господарством, а Калюга Степан Федотович був призначений начальником штабу. Нас призивали в армію, а потім передали в міністерство внутрішніх справ. Пішла катавасія. Не знали що робити й хто нас повинен звільняти. До 7 червня ми там і були. Крім цього, ще мені дали посаду зам. командира гарнізона по техчастині. У нас знаходилося 5 пожежних машин.
23 травня в три години ночі нас будять по тривозі. Прибув капітан Моргун Борис і доповів, що на третьому блоці горять кабелі, і це загрожує вибухом реактора. Увесь наш склад діяв слажено, правда страх одолєвал до тих пір, поки сам не сів у машину. Ми приїхали в пожежну частину Чорнобиля. Там розпечатали ящики і всі ми одягли костюми Л-1. Страху вже не було жодного, все стало по барабану. Страшно було, коли стояли в строю, а схвильований капітан зайшов, протигаз зсунувся набік, і приречено сказав: «Хлопці, нам хана!» Крім костюма Л-1, ще зверху одягли з целофана чулки. Вони нібито проти радіаційного пилу, але насправді жодної ролі не відігравали й мали чисто психологічно-заспокійливий ефект. Сіли в машини й поїхали. «На півшляху нас знову вернули назад. Чому, не знаю. Тільки приїхали в штаб і знову нас посилають на станцію. Там я вперше побачив зруйнований реактор. На в’їзді на територію було багато пилу.
Ми зайшли в адміністративну будівлю АБК-1, на якій було великими буквами написано гасло: «Чорнобильська АЕС імені В.І. Леніна працює на комунізм!» І я подумав: «А при чому тут комунізм?» Думаю: «Зняли б якось та не ганьбилися».
Микола Єдимент (далі М.Є.): Мені теж назавжди врізався в пам’ять цей промовистий надпис. Я ще тоді на станції подумав: «Оце, мабуть, і комунізм прийшов». Це виглядало не тільки знущально, а й певною мірою провокативно для того часу. Це у травні не зняли, а я був уже восени й ця вивіска ще красувалася.
М.Ф.: Там наліво вертушки, а отут великі вікна й широкі підвіконня. Ми стояли, стояли, хто знає, що нам робити. Підійшли, сіли на підвіконня, скільки ми там просиділи – не знаю. Тут біжить дозиметрист: «Йома йо, що ж ви робите?! Куди ви сіли? Там же радіація страшенна!» А звідки ми знаємо, де там, що там, як там? Ну відійшли, сіли в іншому місці.
Л.І.: Чи були у вас засоби захисту?
М.Ф.: Ми тоді протигази брали. Ми нічого не одягали.
М.Є.: Ви пилюги радіоактивної нахапалися. Там у вас повинні бути респіратори.
Л.І.: А що ви говорите, що скрізь пил?
М.Ф.: Навколо станції товстий шар пилу був. Тоді було дужу сухо. Сотні машин мотаються й піднімають цю пилюгу. Вона в два пальці товщиною скрізь лежала. Її скільки не поливай водою, а вона миттєво висихає. На вході стояли великі корита й там якась червона рідина, кажуть йод. «Вийшов якийсь чоловік і сказав нам: «Ідіть обідайте. Пожежу погасили». Я вважаю, що нам тоді пощастило». Ми туди не потрапили. Це зробила якась інша бригада. Нас довго не пускали в їдальню, бо чоботи були в пилу. Нарешті десь знайшли калюжу й помили свої брудні чоботи. Пішли в їдальню наверх. Похапали, як собаки, бо вже було 15.30, і їсти хотілося жахливо. Їли борщ. Перший раз за весь час перебування в Чорнобилі. Ще була гречана каша й компот. Вперше за довгий час ми там понаїдалися, до того ж все було досить смачним. Я не жадний на їжу, але якість харчування була далі нікуди. Біля столів ходили в респіраторах спеціальні офіціанти з целофановими мішками й усю посуду та недоїдки згортали в ці мішки. А я ще й перед цим запитав: «А де посуду дівають? – Як де? У могильник!» Увесь посуд був алюмінієвий.
М.Є.: Посуду відразу в могильник, а людей?...
М.Ф.: Повернулися назад. У 18.00 я ліг спати й проснувся в 7.00 наступного ранку. Мене будили на вечерю та я відмовився, бо спав, як убитий. 24-30 травня як завжди працювали. Тоді запам’ятався такий епізод. Ми в чотирьох грали в доміно. Я дивлюся на сусіда, а в нього лице міняється, то жовте, то позеленіє. Тоді він вскакує й у нього починається сильне блювання. Видно, отримав велику дозу опромінення. Що робити? Я кричу своєму другу: «Вітьок, заводь машину! Їдемо в лікарню в Іванков». Хтось іде з пляшкою води, я на ходу в нього вириваю її з рук, стриб у машину й поперли. Опроміненому стає гірше й гірше. Я його заспокоюю та весь час відпоюю водою. Хто його знає, що робити? Дорогою зустріли «швидку допомогу», але вона везла на Київ тяжко хворих і нічим нам не могла допомогти. Здали ми його в Іванкові в лікарню. Зміряли в нього радіацію – висока. Він тільки прийшов зі зміни. А міряли ДП-5А печінку, щитовидну й ноги. Лікарі наказали: «Швидко роздягайся». Попросив у лікарів виміряти й мій рівень радіації, а вона така ж сама!
Мені казали в 1990 р. на медкомісії, що ти вижив дякуючи своєму дитинству: весь час бігав босяком, у трусах, спортом займався, в хокей і футбол грав – оце загартування в дитинстві й дало міцне здоров’я.
Роздягти то ми його роздягли, а одягти ні в що. Я швиденько поїхав на нашу базу в Іванкові. А там якраз приїхала автолавка, всі ходять п’яні, кругом пре «тройняком». Я тайком заліз у палатку, де зберігалося обмундирування. Відкрив у палатці задній клапан і набрав одягу для хворого товариша та й для себе. Обоє переодяглися. Де він після того дівся, я не знаю, але більше його ніхто з наших не бачив.
28 травня я заступив черговим по нашому гарнізону. Чергування проходили, як завжди, аж дивлюся їдуть «Волги». Здається п’ять, думаю точно їде якесь високе начальство. Вилізли, я доповідаю, а старший: «Видно, що недавно з армії. Я хочу з особовим складом побєсєдувати». Я тільки хотів дати команду «шикуватися», а він: «Не треба, я так поговорю». Більшість солдат в нас після 40 років, їм боятися нічого й відразу ж стали скаржитися на погане харчування. Нас тоді годували на 93 копійки в добу. Він відразу до нашого полковника: «У чому справа?» Той пообіцяв: «Усе вирішимо». Після приїзду цього представника Кабінету міністрів УРСР в нас харчування стало більше, ніж на чотири рубля. Негайно з’явилися шоколад, згущонка, масло, сир, соки гранатовий, виноградний та інше.
Нас шестеро працювали дня три-чотири в «Сільгоптехніці» в Чорнобилі, укладали й перемотували рукави для пожежогасіння. Такими катушками, кожна з рукавом до двох кілометрів довжиною, комплектувалися пожежні автомобілі. Також ремонтували техніку з АЕС. «30 травня роботи закінчили й повернулися в школу, де ми жили. Дехто з наших погано себе почував. Після вечері, тільки лягли спати, як уже в 22.30 знову тривога. Горить біля реактора ліс. Треба двох офіцерів». Я на той час набрав необхідну дозу радіації, мені вже було заборонено виїжджати. Та декілька старших за віком від мене офіцерів заявили: «Ти молодий, а нам уже жити залишилося не довго. Їдь ти!» Вони просто-напросто злякалися небезпеки. До того ж вони ще не набрали відповідної дози радіації. Я на них розсердився й сказав те, що думаю: «Ви дорослі люди, тим більше офіцери, а як діти, ховаєтеся за чужі спини». Рвучко вийшов і поїхав замість них.
«У цю ніч я побачив місто Прип’ять. Проскочили ми його на великій швидкості, 100 кілометрів на годину. Місто-красень – інакше не назвеш. Цілком пустий, жодної людини. Під’їхали до місця пожежі в лісі. Пожежа була низова, тобто горіли голки, сухі гілки, що опали, і торф. Там по лісі йдеш і нога провалюється...»
Як приїхали ми 10 травня в Іванков, то перекличка. Мене під час переклички чомусь не називають. Я здивований і сказав про це. Вони запитали моє прізвище й сказали, що такого в списках взагалі немає. Перепитали район, я сказав, що з Борівського. Перевірили особові справи й мого не знайшли, хоча всіх інших були. Мою особисту справу привезли аж наступного вечора. Ото ж якось дивно я туди попав. Мені це й зараз не зрозуміло. Я там ходжу, а на мене всі дивляться: «Чого ти сюди попав? Що ти тут, хлопче, робиш? А ти одружений? – Ні. – Йолки-палки, та ти що?» – обурювалися всі.
Л.І.: А що, неодружених не брали?
М.Є.: Так, не брали. Я коли прибув у свою частину, то відразу передав начальнику штабу майору Зайцю свою особову справу. Я даю йому пакет, а він: «Що це за пакет? – Та з особовою справою. – Скажу тобі словами великого й могучего руського язика, мені ця справа й на х... не потрібна. За неї відповідати треба. Мені головне, що ти прийшов. Це по перше, а по друге, ти одружений? – Ні. – Ну, мабуть, і не одружися». Оце так!
М.Ф.: Мене запитували: «А скільки тобі років? – Двадцять п’ять».
Л.І.: Як ви це поясните?
М.Ф.: Не знаю. Коли мені записували у воєнний білет звання «полковника», то теперішній воєнком теж здивувався й не міг зрозуміти, як мене могли такого молодого послати в Чорнобиль без будь-яких медкомісій. Тоді я перший раз побачив лісову пожежу, яку гнав сильний вітер. Чим гасили? Лопата й сокира. Лопатою рили траншею, щоб далі не йшла пожежа, а сокирами обрубували нижні гілки. Ліс перед тим поливали якоюсь рідиною, як клей ПВА, тільки брунатного кольору. Все побризкане тією рідиною, підсихало й покривалося тонкою плівкою. Це щоб радіоактивний пил не піднімався. Дехто казав, що можливо від цього й загорілося. Ніхто точно не знав. А далі від нас була висотна пожежа. Я думав, що їдемо саме туди. Там дерева горіла жахливо. Казали, що там працювали пожежники-віртуози, які як мавпи, перескакували з дерева на дерево й гасили вогонь на вершинах.
Л.І.: І що, жодної техніки у вас не було?
М.Ф.: Ні, а як вона заїде в таку гущавину! Я й зараз не розумію, як воно горіло. Вогонь повз по землі, як змія. Ми біжимо, перекопуємо вогонь, а він собі повзе й повзе далі. Усі в респіраторах. Тоді ми дебелі дози радіації хапонули. Чую, що в мене все лице пече, аж горить. Я зняв респіратор, пробую пальцями. Ой боже! А хтось поруч кричить: «Та в тебе вся морда красна й прищами пішла!» Я замінив респіратор, потім ще декілька разів міняв. У цей час чуємо якийсь віддалений звук «Пух!», «Пух!» Міряємо радіацію, бо з нами був дозиметрист з ДП-5А, а вона в нас на очах швидко піднімається. Ми ж знаходилися зовсім неподалік від реактора. Усі зрозуміли, що ті хлопки – це йдуть неконтрольовані радіоактивні викиди з четвертого реактора. Дозиметрист щокає діапазонами, а потім кричить кричить: «Хлопці, радіація підвищується!»
Свої пожежні машини ми покинули на трасі. Раптом чуємо в мегафон нам кричать звідти: «Негайно всім вертатися! Негайно!» А я відчуваю, що мені стає дуже погано, у голові паморочиться, шлунок наче вже під підбородком, ось-ось знудить. У мене ніколи нічого подібного не було. Чую, що я пливу, стає млосно. Кажу з останніх сил хлопцям: «Мені погано». Ледь встигли мене схопити під руки, як я зомлів. Через ліс усі тікали до машин, до них притягли й мене. Там мені дали води. Став приходити до тями, трішки покращало. Усі машини від’їхали, через мене затримувалася тільки наша. Раптом чуємо крик, то заблудився в лісі якийсь офіцер із сусіднього батальйону, який теж поруч тушив пожежу. Ми його підібрали.
Повертаємося назад через Прип’ять. Міряємо приладом – радіація страшенна. Я кричу водію: «Вітьок, жми!» На дегазаційному пункті в Прип’яті нашу машину зупинили й помили. Як дали з брандсбоя, аж у середину позалітала вода. Потім іще один обмивочний пункт, де поміряли рівень радіації й ще раз покупали машину. Це було десь близько п’яти ранку. Треба помитися й переодягнутися, а воду ніхто нам не нагрів. У нас там стояло три палатки: у першій роздягаєшся, у другій – чотири соска, нібито душ, а в третій – чистий одяг для переодягання. Воду гріли в спецмашині, а потім подавали в палатку. Води не було. Що робити? Поїхали в Залісся. Дай, думаю, додому зателефоную. Трубку підняв і з комутатора телефоніст мене відразу з’єднав з домівкою. Чую голос мами: «Синок, це ти? – Я, мамо». Ми тримали корову, тож батьки рано вставали. «Що в тебе з голосом? – Нічого, все нормально», – і чую починає плакати. А воно ж ота хрипота від радіації, яка була практично в усіх і ми до неї вже звикли. Кажу: «Ма, дай батькові трубку. – Та він десь корову виганяє». Переговорив з ним: «У мене все, бо мама плаче там, а я тільки що з наряду й трішки простуджений голос. У нас прохолодно, сирість, ще й річка поруч. – Скажи їй, що все нормально. – Я зрозумів».
Ліг, а мені все гірше й гірше стає. Устав, пішов у штаб у кабінеті директора, взяв дозиметр поміряв радіацію, а вона висока. Піднімаю одного пожежника й ото він з пожежної машини прямо зі шланга на площі перед школою мене поливав. Декілька разів намилювався й мився. Поміряв радіацію – ще треба. Ще обмився. Рівень радіації упав – мені полегшало. Я ліг спати й заснув. Тільки встав в 12.00, а тут треба везти хлопцям кудись обід і ніхто з офіцерів не хоче. «Ну, – кажу, – я поїду. Хлопці ж їсти хочуть». Це було 2 червня. А Висиль Михайлович мені по-батьківськи: «Колечко, та ти б уже відпочивав. Ну, не треба вже їздити. Ти краще побережи своє здоров’я. Ну, не їдь». Кажу: «Василе Михайловичу, та ніхто не хоче їхати, а хлопців же треба погодувати». Мені на цей час уже стало значно краще.
Тоді ж у мене взяли аналіз крові й він був не дуже гарний. «Тут, – кажуть, – близько до госпіталю». «Нічого собі, – думаю, – я не хочу в госпіталь». А тоді якийсь фельдшер порадив більше їсти шоколад і пити соки. Я став це робити й через декілька днів у мене результати значно поліпшилися. Здається піднявся гемоглобін, чи лейкоцити, чи ще щось. Коли нас 7 червня привезли у Харків, то в бані ми до гола роздяглися. Наш одяг вилами згребли й скидали на кучу, а потім десь вивезли. Брали в нас аналіз і написали: «Дозиметричний контроль пройшов, у колективі знаходитися може», тобто до людей допускається (сміється).
Цього ж 7 червня, вечором я йду вулицею додому, а мама вже жде мене біля воріт, хоча й не знала, що я повернувся. Видно, її серце щось відчувало. Вона починає плакати й іде мені назустріч. Кажу: «Мамо, ти мене зустрічаєш? – Ага. – А звідки ти знала? – Та так…» Більше місяця я там пробув.
Я з Калюгою поїхав у Залісся, а Шерстюк з Калюгою залишився в Іванкові. Він був у нас начпрод, частенько мотався за продуктами на Київ. Нам варили їсти польові кухні. А хто варив? Та партизани, такі самі, як і ми. У сусідніх батальйонах казали, що в них на відміну від нас годували дуже добре. Давали й сметану, й редиску, цибулю, м’ясо.
Стефан Федотович Калюга в нас був начальником штабу. Бухав по чорному. Скрізь мотався. Десь з Білорусії привіз брагу. А я якраз був на перемотці пожежних рукавів. Він гукає: «Колечка, я тут привіз бухло. Залишилася тільки одна пляшка. Я тобі під подушку заховав». А я тоді майже не пив та й зараз воно мені байдуже: що є, що немає. «Та не треба мені. – Ото й гарно! Я тоді сам її вип’ю». Він, як начальник штабу, тільки раз призначив наряд і мандець – бухав по чорному. Це в нього було й до Чорнобиля, й там і після того. А взагалі він людина дуже гарна. Теж намагався мене опікати, оберігати. «Ти ж дивися. Бережися», – завжди мене наставляв. Добрий він душею. Часто розповідав про свою дочку. Стефанович помер у 1999 р., а дочка одружена в Підвисокому.
Сфотографувалися ми з ним чисто випадково. Каже цей дід: «Ходім, Колечка, хоч на пам’ять сфотографуємося». Проходили мимо фотоательє й він раптово запропонував. Мені все це тоді було абсолютно байдуже. Це ми у Іванкові. Там всі мешканці залишилися й звичайне життя продовжувалося. Наші палатки стояли на луках, а поруч місцеві мешканці пасли власних корів. Запитують зараз: «Чи молоко пили? Чи купляли його в людей?» Та не пив, у нас тоді й грошей не було Нам нічого не давали. Які там гроші, яке там що. Я не пам’ятаю, за що ми там сигарети брали.
М.Є.: Солдатам давали 3 рублі, а офіцерам – 5 рублів.
М.Ф.: Ми грошей не отримували.
М.Є.: Значить за вас хтось отримував!
М.Ф.: Там по суті справи були всі, які годилися мені в батьки. У мене кличка там була «Малиш». Після мене наймолодшим був Вітя Застава, 37 років, з Ізюма.
Л.І.: А учителів же не брали в Чорнобиль?
М.Ф.: Ніхто тоді нас не питав. Ми звикли на все відповідати: «Так точно!» Треба – так треба. Я навіть не знав куди мене везуть.
Одружився я в наступному, 1987 році. Син Володимир народився в 1988 р., дочка Таня в 1991 р. У Тані й зараз проблеми з щитовидною. Вова тричі лежав у чорнобильській дитячій лікарні радіології імені Крупської, неподалік кінотеатра «Росія». До 18 років наші діти отримували 3.50 гривні чорнобильських. Для чого ви їх платили? Краще б зовсім не платили. Тоді це було на буханку хліба.
Л.І.: Як ви сприймали тоді чорнобильські події?
М.Ф.: Геройства хотілося. Кажу, як є. Усі ж мені казали, й Шерстюк і комбат: «Куди ти прешся?» А як же інакше. Ну, приїду додому з Чорнобиля, а я реактора не бачив? Нас так виховували. Такі ми всі. Нам потрібні були подвиги. Коли в армії служив, ледь не попав у Афганістан. Ось призивали в АТО, не попав туди тільки по здоров’ю. 4 серпня попав я в позапланову мобілізацію. Пішов на медкомісію, а там кажуть: «Та у нього ж радіоактивне опромінення». До того ж у тому році в мене ще передінфарктний стан був. Медики мене забракували й зробили відповідний запис у паперах. Приходжу у воєнкомат, а там заявляють: «От йолки-палки, та на тебе вже є рознарядка в Башкіровку в 92-гу бригаду, там для тебе вже є посада. – Хлопці, я не косив – це все медики». У них план і їм треба його виконати.
Як я попав у Чорнобиль без особової справи? Видно, хтось же відкупився, а я поїхав замість нього. Як я попав у батальйон, де всі були переважно 50-річні, а мені тільки 25 років?
Я ще не розповів, як розстрелювали худобу, як я бичка…
Сільські будинки й на воротах написано «Дом – 20 рентген» і вказано скільки там рентген. Їздив ЗІЛ і по дворах відстрілювали собак, які залишилися на прив’язі, й котів. Бачили, як на одному подвір’ї порося витягували. Забрело до нас телятко, таке якесь бідненьке, шерсть дибки. Я розвів у відрі йому згущонки й напоїв з пальців, як це зазвичай робив дома. Ну, таке слабе, зовсім слабе. Чаморочне. А через три дні ми їхали в Чорнобильську зону і я гукнув своїм хлопцям у кузові: «Опа, он мій бичок лежить». Видно здох і лежав на обочині. Теж саме було з кошенятком, на яке я випадково наступив біля палатки. Дома, як наступиш на кота, він як м’явкне, аж у вухах лящить. А то ні звука немає, нічого. Ходе це кошенятко, тиняється, як п’яне. Ото така була живність у Заліссі. Розстрілювали якісь мисливці.
Там, де ми в школі жили, ми кожні дві години поливали з пожежних машин дах, подвір’я. Робили так зване увлажнєніє. І кожні дві години робили в середині вологе прибирання. Як можна було виміряти ту радіацію? Міряєш – на вікні одна, в іншому місці – інша, на вулицю вийшов – третя, туди пішов – четверта. Як його, чи додавати й виводити середнє?
У кінці травня вже нам давали ті так звані «олівці» – прилади ДП-24В – вони насправді нічого не показували. А в інших я бачив почали з’являтися прилади, як значочек, а ще на мотузочку. І мене був такий на петельці. Я із цікавості давав його перевірити хлопцям. Вони казали, що там було 11 тисяч за чотири дні.
М.Є.: У нашому батальйоні радіаційно-хімічної розвідки в кожній групі була ДП. На 10 чоловік, мінімум 5 чоловік мали накопичувачі. Їх називали «сліпі», бо їх треба було вставляти в спецмашинку, яка вже показувала реальну дозу радіації. Мені здається, що вони не брехали. Інша справа, що не завжди ці дози записували. Це я кажу так, як воно є. Він завжди в мене був за халявою на чоботі. Хлопці його чіпляли в інших місцях. Номер писався. Наприклад, я веду на станцію 10 чи 15 чоловік. Даю їм накопичувач і пишу проти його прізвища номер такий-то. І потім приходиш, вони ці прилади відстріляли, виводили в наряді середнє й полковник-радіолог підписував прямо на станції. Він був головний радіолог на станції. Він підписував цей наряд і я з цим нарядом приходив і давав командирам взводів. У них був такий журнал, навпроти кожного прізвища вони писали дозу радіації. Потім у 4 години на станції проводив нараду генерал. Були там комбат, командир дивізії та інші. А у 8 годин проводив нараду комбат – підводили підсумки. І ми на цей час уже знали, кого можна везти з собою. Комбат казав: «Треба на станцію 15 чоловік». Він бачить, що тільки 8. Тож каже: « 8 з 1-ї роти, а 7 з інших». І така свистопляска була. Була вимога – солдатам не більше 20 рентген. Получалося, що ні з ким їхати, немає заміни. Тоді дозволили 22 рентгени, ще пізніше 24, а потім 25. На вечір у нього вже папір і ми його вивозимо в Іванково, щоб його й не було тут. Треба пошвидше відправити його додому будь-яким транспортом. Усе, він списаний!
Л.І.: А щоденник?
М.Ф.: Я по ньому все розповів.
М.Є.: А я не писав. А я з сільсгоптехніки… Такий гарний зв’язок був… Мені дозволяли дзвонити додому. Там на вході був вахтер чи сторож і в нього телефон. Там був кращий зв’язок, ніж по Боровій. Отож, я дзвонив додому матері. Прекрасний був зв’язок. Дзвонив у райком, з Ляшовим розмовляв. Я сам дивувався – такий чудовий зв’язок. Там працювали нормальні мужики й завжди дозволяли. А солдатам я брав талони, щоб вони могли переговорити з домівкою. Але за це треба було заплатити гроші.
[…]
Л.І.: Чи був переляк, страх людей до чорнобильців, які повернулися додому?
М.Ф.: Було. Поїхали ми з Іванково в Київ з Калюгою. Він їздив по продукти. І зайшли ми в якийсь магазин. А в формі та ще в мене ж дозиметр-накопичувач на кармані. Черга до продавця відразу ж почала розбігатися. Я почув тільки слова: «Заражені!» Я намагався людей заспокоїти: «Не переживайте». Нас з радістю пропустили поза чергою аби ми швидше вийшли.
Бачив, одна бабуся йшла з церкви, побачила нас, стала й плаче: «Мої синочки!» Несла вона з церкви просвітку, поділила її на частини й дала нам. Щось вона нам казала, я вже не пам’ятаю, щось щоб у нас було здоров’я.
Після Чорнобиля працював воєнруком. 7-го прийшов, а з 1 вересня став воєнруком. І до 2006 року, а потім сільським головою працював. Пробув один термін і мені його вистачило. Потрібне здоров’я й бігати треба, а я вже відчуваю, що здоров’я стало різко підупадати. Я ще хочу онуків на руках потримати. Онука Варвара є. Я вже дідусь.